Томаш Ставішинський: Чому варто йти за дисонансом, а не тікати від нього

tomasz_stawiszynski_fot_michal_mutor_1.jpg, default, Томаш Ставішинський, фот. Michał Mutor

Де проходить межа між відкритістю на різні світогляди та байдужістю на страждання інших людей? Як зберегти здоровий глузд у світі, сповненому суперечливих, але однаково переконливих наративів? Чи категорії добра і зла є суб’єктивними? Про це розмірковує польський філософ Томаш Ставішинський у своїй новій книжці «Ćwiczenia z dysonansu» («Вправи з дисонансу»).

Дисонанс зазвичай асоціюється з чимось, чого ми хотіли б уникнути й що прагнули б якось залагодити. А ти пропонуєш нам вправи з дисонансу. Як ти розумієш дисонанс?

Дисонанс – тобто відчуття збою, розладу, того, що щось заважає, є неузгодженим, – я розглядаю як сигнал від дійсності. Ми знаємо і з філософії, і з психології, що коли наш розум формує уявлення про світ, він керується іншими критеріями, ніж ті, якими ми послуговуємося, скажімо, у філософії чи науці, – критеріями істини та достовірності. Розум передусім застосовує критерії ефективності, зручності, узгодженості, емоційної винагороди. Уся філософська й наукова праця в історії людства – це, по суті, зусилля з подолання природних схильностей розуму, з якими ми приходимо у світ: намагання пробитися до дійсності й побачити речі такими, якими вони є.

Вже хоча б із цієї причини варто йти за дисонансом, бо він є сигналом від дійсності – спрямованим до нашого, можливо, аж надто цілісного, впорядкованого й зосередженого на задоволенні особистих потреб образу світу. Він каже нам: «Усе інакше, ніж тобі здається; маєш змінити своє мислення, маєш змінити свій образ світу». Якщо ми підемо за його підказкою, то – хоча це й неприємно, принаймні на початку, – можемо здобути щось дуже важливе.

В мене викликає дисонанс твоє прагнення зрозуміти навіть абсолютно шалені речі – як-от обливання супом «Соняшників» Ван Гога. Водночас я помітила, що в багатьох питаннях ти не приховуєш власної позиції. Як тобі вдається віднайти у цьому рівновагу?

Саме ця історія досить добре підходить для того, аби показати певний спосіб мислення, який для мене важливий. Коли з’явилися повідомлення про те, що кліматичні активісти обливають супом або закидають картоплею відомі картини, громадська думка розділилася на два табори. Одні вважали, що це жахливо, безглуздо, варварськи тощо. Інші натомість твердили, що це, навпаки, шляхетно й потрібно, і що якщо вже «планета палає», то слід вдатися до радикальних заходів, аби пробудити людей від сну, в якому вони заклякли.

Томаш Ставішинський, «Вправи з дисонансу», Видавництво Znak, фот. Michał Lichtański — Томаш Ставішинський, «Ćwiczenia z dysonansu» («Вправи з дисонансу»), Видавництво Znak, фот. Michał Lichtański

Так-от, я не згоджуюся з цими останніми. По-перше, звідки припущення, що люди не усвідомлюють кліматичної кризи й їм треба про це раз у раз нагадувати? По-друге, на мою думку, такі акції нікого ні від якого сну не пробуджують, а натомість ідеально вписуються в логіку функціонування соціальних мереж, у яких основною валютою є миттєве привернення до себе уваги та створення короткочасної сенсації. Це дає відчуття важливості й винагороди, здатне задовільнити й створити враження, ніби людина робить щось значуще. Тільки-от наступного дня про це вже ніхто не пам’ятає, стрічки новин заповнюються іншим змістом, жорна обурення та афекту мелють далі – і доводиться шукати ще інтенсивніших способів, аби проявитися в цьому інформаційному галасі. Одним словом, банальність.

Тривожним є хіба що те, що на приціл взяли мистецтво. Якщо щось і здатне реально спонукати нас до турботи про природу, то це, безумовно, споглядання її краси. Обливання ж супом видатних полотен, м’яко кажучи, не сприяє формуванню такої чутливості.

А щодо поглядів, яких я не приховую, – те, що я часто шукаю іншу перспективу, ніж найпоширеніші, поляризовані, не означає, що я завжди намагаюся опинитися «посередині». Коли я шукаю тему для фейлетону – або коли вона сама до мене приходить, – зазвичай намагаюся обрати таку, щодо якої маю свій, своєрідний, специфічний погляд. Я вважаю, що роль фейлетоністики чи есеїстики – у тому, аби спонукати до мислення, проблематизувати речі, які здаються очевидними, ставити незручні запитання й – власне – вивільняти дисонанси. Тож коли мені нічого додати понад те, що й так уже звучить довкола, я про це просто не пишу.

Мені здається, що ключем до всіх твоїх есе є емпатія. Чи могла б емпатія стати панацеєю від того, що відбувається у світі сьогодні: суперечливих наративів, незгоди, ненависті до людей, що сповідують інші цінності?

Мені здається, що ми забули, що побудова спільноти, праця над тим, аби зменшувати частку насильства в публічному, індивідуальному й політичному житті, потребують зусиль і не даються просто так. Найбільші здобутки культури, в якій ми живемо, – демократія, свобода мислення, особиста гідність, свобода – не дані нам раз і назавжди: вони можуть вмить зникнути, якщо ми не докладатимемо зусиль, аби їх зберегти.

Зізнаюся, що після прочитання чудової книжки Пола Блума «Проти емпатії» (англ. Against Empathy: The Case for Rational Compassion – прим. ред.) я почав насторожено ставитися до цього поняття, тож сьогодні волію говорити про співчуття або ж, як пропонує Блум, – про раціональне співчуття. Блум показує, що емпатія є вельми вибірковою функцією: вона стосується передусім «наших» – тих, хто найбільше на нас схожий, хто мислить, говорить і поводиться так само, як ми. Натомість вона «вимикається», коли ми маємо справу з кимось не з нашого племені, не з нашої групи, не з нашої бульбашки.

Гадаю, саме цей механізм – племінності та подвійних стандартів, безмежної емпатії до «наших» і абсолютної бездушності до «них» – сьогодні є однією з основних проблем у суспільному та політичному житті. У межах власного середовища й бульбашки толерується, ба навіть схвалюється поведінка й висловлювання, які водночас істерично засуджуються по той бік. Це стан класичного розщеплення, кажучи мовою психоаналізу. А розщеплення неминуче призводить до кризи – у цьому випадку до кризи насильства.

Picture display

standardowy (864px desktop)

Томаш Ставішинський, фот. Karolina Golis

Picture image

tomasz_stawiszynski_fot_karolina_golis.jpg

Такий трибалізм (культурно-побутова, культова і суспільно-політична племінна відособленість - ред.), на мою думку, є найбільшою загрозою, а його сумні наслідки ми дедалі виразніше бачимо і на локальному, і на глобальному рівні. Більші чи менші групи, бульбашки, середовища, суспільства – переконані у власній шляхетності й моральній вищості – хоча на своїх прапорах і несуть високі ідеали, насправді поводяться абсолютно без жодних правил щодо тих, кого сприймають як зовнішніх, інакших, опонентів. І що дужче вони ними легковажать, що дужче з них глузують, то дужче мусять у власних очах їх зненавидіти й знецінити, аби в такий спосіб виправдати власну ненависть. Це механізми добре відомі й детально описані. Переконання, що за все зло відповідає якась конкретна група людей, інакших за нас, і що цих людей слід таврувати й знищувати, – переконання зловісне, з довгою, похмурою історією.

Річ у тім, що насильство запускається мимоволі. «Нормальна людина», яка вважає себе порядним громадянином, раптом може стати кимось, хто систематично чинить насильство щодо інших – тих, кого вона взагалі не сприймає як людей. Тож найбільшою помилкою є панівне нині переконання, що погані речі неодмінно завжди роблять інші, а я ніколи таким не буду. Мені здається, що усвідомлення того, що різні жахливі речі в історії робили саме такі люди, як ми, є надзвичайно важливим – ба навіть фундаментальним. Не було так, що «колись» люди були якимись інакшими. Анітрохи: вони були точнісінько такими самими. Їм теж здавалося, що вони дуже милі, порядні й чудові, і що за все зло цього світу відповідають «вони».

Пошук спільноти – це, безумовно, добре, але поблажливість щодо певних позицій здається мені неможливою…

Абсолютно згоден. Мені йдеться не про поблажливість до зла, а про розуміння, чому зло може здаватися привабливим і чому воно може притягувати до себе навіть тих, хто зовсім не прагне бути злим, проте дає себе звести через розпач, дурість чи наївність. І ще – про розуміння того, що вразливими до зла є ми всі. Це здається мені одним із найважливіших і найглибших прозрінь християнства: кожна людина вразлива до зла – кожна, без винятку. Тільки Бог такий не є, як ми читаємо в Першому посланні святого Івана, «Бог є світло, і в Ньому немає жодної темряви!» (1 Ів. 1:5 – прим. ред.).

Отже, існує такий рівень, на якому немає жодного дисонансу. Там, де є насильство, пролягає певна межа, за якою настає повний консонанс – цілковита узгодженість.

Так, звісно, у ситуації, коли на тебе нападають або коли ти мусиш захищатися, бо під загрозою твоє життя, життя твоїх близьких, фундаментальні цінності, якесь благо – насильство з метою їхнього захисту стає необхідністю, моральним обов’язком. Але це має супроводжуватися постійним усвідомленням того, що насильство є потужною силою – заразною, яка засліплює та зваблює. І що до неї вразливий кожен – «ми» так само, як і «вони». І що герой може в одну мить перетворитися на зрадника, а жертва – на гнобителя. Проте відмінності між цими постатями залишаються принциповими й непорушними.

Picture display

standardowy (864px desktop)

Книжки Томаша Ставішинського «Втеча від безрадності», «Правила на часи хаосу» та «Повернення фатуму», фот. Wydawnictwo Znak Literanova

Picture image

ksiazki_tomasza_stawiszynskiego_fot_wydawnictwo_znak_literanova.jpg

Звідки ти черпаєш позитивну енергію – бо мусиш її мати, адже твоя книжка, попри болючі теми, сповнена доброзичливості та гумору?

З того, що довкола повно також добра й краси. Хоча ситуація складна, а часи в багатьох аспектах жахливі, – ти сама це знаєш найкраще: трагедія України торкається також тебе і твоєї родини, – однак існують і любов, і дружба, і близькість, і довіра.

Можливо, це наївно, але я вірю в те, що знаряддя, які ми отримали завдяки філософії, – та й узагалі завдяки всій цій потужній культурній спадщині, в якій ми живемо – спадщині християнства, грецької філософії, юдаїзму, – досі живі й придатні. Треба лише взяти їх і ними скористатися. Окрім того, я вважаю, що в мисленні криється величезна сила: аргументація, міркування, а також влучна фраза здатні зробити дуже багато. Вже не кажучи про те, що раціональна розмова – єдине, що може врятувати нас від насильства. Розмова за правилами, які походять із дійсності, а не з наших прагнень, мрій, потреб та інтересів.

Я просто переконаний, що це варто робити. Попри племінність, до якої прямує світ. Згадуваний у «Вправах з дисонансу», професор Збіґнєв Міколейко – страшенно шкодую, що тепер можу описувати його тільки в спогадах, – був людиною, яка прищепила мені переконання, що є сенс мислити по-своєму, говорити те, що думаєш, незважаючи на групи впливу та моду. Те саме повторював – і повторює мені й досі – інший мій учитель, Богдан Хведенчук. Те саме повторює ще один мій наставник – Яцек Голувка. Що ж, можливо, говорити про вчителів та наставників сьогодні немодно й некоректно, але, щиро кажучи, мене це анітрохи не бентежить.

Мова Ukrainian

філософія

польські автори