Львівські дослідники Ігор та Любов Качори у своїй праці «Середньовічний Львів. Фортифікації» справедливо зазначають, що першість у розбудові монастирських укріплень, за межами оборонних мурів, належала бенедиктинкам. Їхня історія у Львові була насичена подіями і сповнена випробувань. Спочатку один шляхтич, який мав посілість на Краківському передмісті, наприкінці XVI ст. заповів їм свою власність. На ній новоприбулі сестри розпочали зводити монастир. Вони мали підтримку як місцевого римо-католицького архієпископа Яна Димітра Суліковського, місцевої заможної шляхти, так і самого короля Сиґізмунда ІІІ Вази, який надав їм право на вирубку дерева у своїх лісах, та навіть Папи Римського Климента VIII. Проте вже на початковому етапі їхнього перебування у Львові монастир неодноразово потерпав від пожеж – лиха, що було звичним супутником міських і передміських обителей того часу. Перші споруди сестер майже відразу згоріли. Але монахинь це не зупинило. Навпаки, вони вирішили зробити замовлення для побудови свого костелу в одного з найвідоміших тодішніх зодчих Львова – Павла Римлянина. Він взявся за справу і незабаром постав невеликий костел Всіх Святих.
Інтер’єр монастиря бенедиктинок у Львові, Ерманс, 1939, фот. Національна бібліотека Polona
Пожежі й надалі дошкуляли святині. Тож, як зазначає у своїй статті Володимир Вуйцик, сьогодні важко точно визначити, які саме елементи цього монастирського комплексу збереглися від первісного проєкту Павла Римлянина. Якби би там не було – монастир поступово ставав грізною локальною твердинею. У 1610 році наступник архієпископа Суліковського – Ян Замойський – профінансував спорудження кам’яного муру з бійницями навколо обителі. У 1620-х роках, після чергової пожежі, монастирський комплекс збагатився ще й своєю знаменитою дзвіницею. Вона й досі вражає стриманістю форм, грацією та красою.
Під час татарських наїздів мешканці Краківського передмістя не раз знаходили прихисток за мурами цього монастиря. У 1648 році, коли військо Богдана Хмельницького вперше облягло Львів, обитель на певний час стала ареною запеклих сутичок між міщанами та селянами з козацького війська, які вдерлися на її територію. Після облоги сестрам довелося докласти чимало зусиль, щоб упорядкувати й відновити монастир.
Всі абатиси, що очолювали монастир були знатного шляхетського походження. Чи не найвідомішою з них була абатиса Маґдалена Дорота Данилович, тітка короля Яна ІІІ Собєського. Під час турецької облоги 1672 року, за наполяганням племінника, вона виїхала з монастиря (її родич вперто не вірив, що Львів вистоїть). Поза тим, така кровна спорідненість була вигідна монастирю, адже король любив свою тітку і був щедрий до її обителі.
У 1695 році, під час останнього татарського наїзду на місто, під стінами монастиря точилися бої між захисниками та нападниками. Здавалося, це був останній оборонний акорд. Але ні. У 1704 році, після взяття Львова шведським королем Карлом XII, монастир розграбували.
У XVIII ст. львівські фортифікації почали занепадати, а за Габсбургів місто остаточно їх позбулося. Разом із ними свої оборонні укріплення втратили й бенедиктинки. Відтоді обитель зосередилася передусім на освітній діяльності, яку провадила аж до виїзду сестер зі Львова до Польщі у 1946 р. Про давнє оборонне значення монастиря сьогодні нагадують лише окремі збережені фрагменти мурів і в’їзна барокова брама.
Бернардинський трикутник
