Бенедиктинське абатство в Тинці
До найстарішого монастиря Польщі, розташованого на кам’яному березі Вісли, веде липова алея, а його ворота охороняє статуя святого Бенедикта. Саме він написав правило чернечого життя, згідно з яким ченці мали заробляти на життя власною працею. Тож вони заснували лікарні, школи, пекарні, сади та виноградники. Лікарські трави, які входять до складу славнозвісної настоянки «бенедектинки» також вирощували в монастирських садах. Тинецькі сади вражають: терасові галявини на схилах і біля підніжжя пагорба оточені муром з ренесансними вежами, а всередині будівель є внутрішній дворик-сад, оточений готичною галереєю – так званий віридарій (з лат. viridarium – гай, парк).
Ізольований від зовнішнього світу, двір був місцем відпочинку та споглядання, а його багата символіка відображала божественний порядок. Середньовічні монастирські сади будували за квадратним планом (фігура, що за Платоном уособлює красу, а за святим Августином праведність), рідше у формі кола, за зразком саду в абатстві Санкт-Галлен. Дві пересічні дороги ділили простір на чотири частини, що нагадували річки в раю, євангелістів або головні чесноти: справедливість, помірність, хоробрість і розсудливість. Навколишні галереї були своєрідною фізичною межею між духовною та земною сферами, водночас колони з декоративними капітелями, які виглядом нагадували дерева, єднали природу з архітектурою будівлі. Дерева зазвичай росли в серці Едемського саду (як у монастирі Тинець), де, як правило, споруджували колодязь або фонтан – джерело життя.
Бенедиктинський монастир у Моґільно
Чорні ченці селилися не тільки далеко від населених місць. Історія монастиря на озері Могильному сягає ХІ ст., а в стінах, які неодноразово перебудовували, збереглися сліди колишнього абатства (сьогодні це резиденція Ордену Братів Менших Капуцинів). До церковної стіни примикає трикрилий монастир, утворюючи відкритий двір. Раніше його оточували криті галереї, тож нинішній вхід у внутрішній дворик довелося вирізати в замурованому порталі південного проходу. Під час археологічних робіт виявили гарні поліхромії та орнаментальну цегляну кладку. Тоді ж відреставрували найдавнішу романську криницю в Польщі, початкова глибина якої становила 14 метрів. Монастирський сад став місцем концертів, виставок, мистецьких пленерів та зустрічей молоді з усього світу.
Катедральний собор Івана Хрестителя в Камені Поморському
Дотепер у майже незмінному вигляді зберігся монастирський сад у Камені Поморському, унікальний тим, що в цій частині Європи віридаріїв не закладали при соборних храмах, а тим більше в північній частині трансепту. У XIV столітті бічну наву збагатили клуатрами (критими галереями – ред.) зі стрільчастими аркадами для богослужінь і процесій. У ХІХ столітті фрагменти коридорів розібрали, щоб замінити укоси, аби зберегти стару будівлю. Завдяки післявоєнним зусиллям видатного знавця садово-паркового мистецтва Герарда Цьолка вдалося зберегти первісне планування доріжок, які позначали центральну площу. На цьому місці була криниця, тепер її замінила кам’яна хрестильниця – за переказами нею користувався святий Отто Бамберзький під час місії християнізації Померанії в XII столітті. Серед пишної рослинності можна побачити надгробки померанських єпископів, каноніків і герцогів. Вважається, що в зеленому некрополі поховано до 200 померлих.
Цистерціанське абатство в Ґосцікуві-Парадижі
Село Ґосціково на Любущині називали Парадіж – від латинського вислову Paradisus Matris Dei, що означає Рай Божої Матері. Цей термін популяризував орден цистерціанців, який перебував у місцевому монастирі в XIII столітті, а сьогодні тут знаходиться Вища духовна семінарія, де навчаються семінаристи з єпархії Зеленої Ґури та Гожува. Це також найбільший і найкраще збережений монастир в регіоні. Двоповерхова будівля має два клуатри. У старшому, який називають «малим», збереглися готичні прольоти та фрагменти поліхромії стін. Нове, велике подвір'я оформлено в стилі бароко, як і фасад будівлі. Крім того, стіни монастиря з двох сторін оточені садами, в яких розміщені статуї святих. Щороку в другій половині серпня в колишньому цистерціанському абатстві проходить фестиваль старовинної музики («Музика в раю»).
Монастир отців Домініканців у Любліні
«Схід культури – інші звуки» – це фестиваль, звуки якого наповнюють простір домініканського монастиря в Любліні. Обидва тутешні сади досить скромні: менший, прямокутної форми, вкритий газоном, оточеним самшитом і виноградною лозою, що обрамлює стіни базиліки; більший, з галереями, що збудований у хрестовому плані, прикрашений кулястими кленами та барбарисом, над якими чуває фігура Матері Божої. На стику кам'яних доріжок бруківкою вимощений герб чернечого чину.
Домініканці були першим монашим орденом, привезеним до Любліна в XIV столітті. Їхній монастир постав на пагорбі Старого міста, а сади оформлені в дусі Ренесансу. Будівля служила не тільки братії, а й місцевим жителям. З середини XVI століття тут протягом двох віків діяла аптека, були реміснича майстерня, сиротинці та будинки для людей похилого віку, пансіон для хлопчиків. У стінах монастиря збиралися сеймики, а в базиліці відбулася подячна меса після укладення польсько-литовської унії. Свого часу дуже відомими були книгозбірні домініканської бібліотеки, вивезені до Росії після розпуску ордену невдовзі після Січневого повстання. Домініканці повернулися до своєї обителі в міжвоєнний період. Донині їхній осідок є важливою точкою на культурній мапі Любліна.
Національний інститут ім. Оссолінських у Вроцлаві
Перші видання творів Адама Міцкевича, Юліуша Словацького та Генрика Сенкевича є найціннішими бібліотечними примірниками в 1,5-мільйонній колекції Оссолінеуму – одного з найважливіших центрів польської культури. З 1945 року його резиденцією є колишній монастир чину госпітальєрів, заснований на місці середньовічного чернечого ордена. Читачі, втомлені вдивлянням в історичні видання, можуть відпочити у затіненому дворику. Ретельно підстрижена зелень, що набуває геометричних форм, понад 100-річний каштан та плющ, який пнеться по стіні барокової будівлі створюють неповторну атмосферу, яка ідеально підходить для камерних свят і концертів. Вроцлавське подвір’я вміло поєднує традиційну, сакральну символіку з сучасністю: у центрі саду знаходиться історичний колодязь, а позаду – бюст Юзефа Максиміліана Оссолінського, засновника установи.
Музей архітектури у Вроцлаві
Оссолінеум – не єдиний приклад перетворення колишньої сакральної споруди на культурний заклад у Вроцлаві. У 1960-х під музейні потреби пристосували пізньоготичний бернардинський монастир. Спочатку це мало бути місце для збору архітектурних деталей зруйнованих внаслідок бойових дій будівель, та з часом були придбані також карти, фотографії, макети та археологічні об’єкти. Сьогодні в Музеї архітектури можна ознайомитися з історією цієї галузі від середньовіччя до наших днів.
Реставрована будівля зберегла готичний стиль, а сад відновлено згідно з правилами створення монастирських зелених насаджень. Дворик поділено на чотири регулярні ділянки, оточені живоплотом із самшиту, який також тягнеться вздовж монастирів. Всередині кварталів висаджено тіньолюбні рослини з декоративним листям. Навколо центральної площі, на якій замість колодязя у ХІХ столітті встановили скульптуру, на перголах невипадково ростуть троянди. Вони повинні нагадувати про Едемський сад: символізують Страсті Господні та відродження, а також невинність і чистоту Марії.
Про красу цих квітів відомий польський поет Збіґнєв Герберт розповідає у вірші, стилізованому під молитву. «Про троянду» — це спроба проникнути в її чашу, яку можна прочитати як спробу осягнути таємницю, правду мистецтва й життя:
«складні коронації
сади молитов (...)
о джерело неба на землі
о сузір'я пелюсток».
Національний музей у Ґданську
На своєрідний спогад про втрачений рай можна натрапити в дворі колишнього францисканського монастиря, нині Національного музею в Ґданську. Тутешній сад швидко перестав бути місцем відпочинку та молитви, оскільки т. зв. сірих ченців вигнали з міста під час Реформації. Спроба повернути йому колишній вигляд у ХІХ столітті закінчилася невдачею. Тоді знову з’явилися доріжки, що вказували на чотири сторони світу, а центральне місце займав фонтан, але все одно виглядав він більше як романтичний сад, ніж середньовічний віридарій. Лише нещодавно в музеї вирішили зробити це місце відкритим для відвідувачів: фонтан наповнили композицією з квітів і трав, поряд із заскленими галереями висадили кущі й декоративні дерева, встановили скульптури та лавки. Схоже, керівництво закладу близько до серця сприйняло францисканську простоту та любов до природи. Завдяки цьому в стінах монастиря можна також помилуватися витворами садового мистецтва.
Джерела:
Zbigniew Herbert, "Mistrz z Delft" i inne utwory odnalezione, Warszawa 2008
Krystyna Pudelska, Anna Mirosław, Współczesne przestrzenie dziedzińców klasztornych i ich innowacyjne rozwiązania, "Teka Komisji Architektury, Urbanistyki i Studiów Krajobrazowych", Lublin 2012
Ludwik Frey, Symbolika klasztornego wirydarza, w: Krajobraz semantyczny wsi i miast, red. Józef Marecki, Lucyna Rotter, Kraków 2016
А також інформація з власних джерел.