Для розмови про одвічну тему кохання письменник обрав чи не найжорсткіші реалії: Друга світова, гранична жорстокість навколишнього світу, загибель близьких, нездоланний мовний бар'єр між закоханими. І однак, прочитавши твір, розумієш: книга – саме про почуття.
Переклад «Соньки» українською, який здійснив Остап Сливинський, вийшов у видавництві «Комора» у 2015 році.
На київському Книжковому Арсеналі, де твір презентовано для українського читача, ми зустрілися з автором.
Історія Соньки
Жанна Слоньовська і Вікторія Паненко: Ви народилися через 31 рік після закінчення Другої світової війни. Однак історію про кохання, життя та смерть взяли саме з того далекого часу. Чому так?
Ігнацій Карпович: Про реальну Соньку я почув, коли ця жінка ще жила. Щоправда, ми не зустрілися.
Але почнімо здалеку – перші сім років свого життя я провів у селі, де потім «оселив» свою героїню (насправді подібна до неї мешкала у селі сусідньому). І дотепер я часто навідую ці краї, тут живуть обидві мої бабусі. Вони й нині згадують про війну. Історію ж Соньки мені розповів мій вуйко, Леон Тарасевич: мовляв, он там живе жінка, яка під час війни кохала німця.
Ці села я знаю зісередини, знаю, як діє мала суспільна структура, що називається селом. Повірте, це далеко не Аркадія. Якщо хтось висувається за межі усталених суспільних норм, його ламають – і це ще м'яко сказано.
Ось я й подумав: і як цю жінку не вбили? Бо по всій Європі сусіди жорстоко розправлялися з коханками окупантів.
Взагалі я письменник, що йде за власною інтуїцією. Форма, техніка твору – це уже потім, це вторинне. Не хотілося б вживати сентиментальних слів, що справа починається в серці, але... До речі, де, на ваш погляд, міститься інтуїція в людині?
Ж.С. і В.П.: Мабуть, в душі? Питання в тому, де в організмі знаходиться душа, а воно відповіді не має.
І.К.: Цікавим видалося те, що Сонька зв'язалася з окупантом не через якісь привілеї. Частіше бувало, що жінка йшла на це заради певного зиску. Якщо не матеріального, то, скажімо, хотіла врятувати когось із близьких.
Ж.С. і В.П.: Або – врятувати власне життя...
І.К.: Саме так. А Сонька нікого не врятувала й нічого не отримала. Лишилася вікувати в батьківській халупі на околиці села.
«Щеплення проти війни перестало діяти...»
Ж.С. і В.П.: Друга світова – велика травма Європи. Якою, на ваш погляд, могла б бути терапія? Або, навпаки, лікувати не варто?
І.К.: А таки були ж ліки, які Європа застосувала по Другій світовій. Найголовніше – це визнання німцями своєї провини. І те, що світ прагнув не повторювати Вестфальських помилок, зокрема не принижувати, не упосліджувати переможених. У чомусь все це допомогло.
Звичайно, Радянський Союз створив напружену двотабірність, двополюсність світу. Хоча наявність двох озброєних до зубів «загонів» примусило обидві сторони тримати ту саму ядерну зброю, так би мовити, у сейфі під замком.
Потім – 1989-й, повалення комунізму в Польщі, трохи пізніше розпад СРСР, коли незалежність отримала в тому числі й Україна. Здавалося, світ став не лише динамічнішим, але й більш справедливим. І тут...
Ж.С. і В.П.: Що саме сталося?
І.К.: Мені здається, забули про щось вкрай важливе. Наприклад, у Польщі, після 89-го, хай хто опинявся при владі, праві чи ліві, набік відійшло те, що уже в початковій школі треба вчити творення зв'язків між людьми, а головне – розуміння того, що люди є різними й саме це треба поважати, ставитися до цього з найбільшою толерантністю.
Хартія прав людини – мені раніше здавалося, в ній усе зрозуміло, не варто її перечитувати. Але роки зо два тому вчитався у документ уважно, зрозумів, що це – декалог. Там зазначене право людини на власну особливість. У просторі, де цей декалог по-справжньому діє, кожному мало б житися добре. Але, погодьтеся, наш світ – загалом не найкраще місце для життя.
І сталося так, що, на мою думку, не лише в Європи, у світі загалом, щеплення проти війни перестало діяти. З часом закінчився термін дії вакцини, яку ми отримали по Другій світовій.
Здається, світ зараз переживає щось таке, як перед Першою світовою, коли до війни готувалися всі, хоча соромилися сказати про це вголос. А потім, як відомо, був локальний випадок, замах на Фердинанда – і все, вибухнула страшна війна.
Ж.С. і В.П.: Ви вважаєте, що й зараз може бути саме так?
І.К.: Невідомо. Але хоч можна сподіватися, що гіпотетична війна, якщо вона, не дай Боже, вибухне, буде короткою.
Ж.С. і В.П.: Тобто останньою?..
І.К.: Це ви про ядерний «бабах»? Необов'язково. Війна може бути і за допомогою більш конвенційної зброї. Але – недовгою. Місяць, тиждень. І все, одна сторона переможена, друга є переможцем. Залишається сподіватися: навіть якщо так, то зло не ходитиме у переможцях.
«Добрі люди – це ті, хто здатен зрозуміти Соньку»
Ж.С. і В.П.: Давайте повернемося до вашого роману. Присвята «Соньки» є простою – Ви написали два слова: «добрим людям». Хто це – добрі люди?
І.К.: Це питання мені ставлять часто. І виходить так, що я відповідаю по-різному. Ніби кожного разу заново шукаю відповідь. Як і казав, йду за інтуїцією – і так написалися ці два слова. І от одного разу мене запитали – якщо «добрі люди», то, треба розуміти, ви виокремили якихось злих? Карпович займається сегрегацією?
Це не так, звичайно. От зараз, на визначення добрих людей, подумалося – це ті, хто здатен зрозуміти Соньку. Не мій твір, не це є головним. А таку собі Соньку, якою вона й жила.
До речі, мені здається, що Сонька, неосвічена селянка, є дуже шляхетною та відважною.
Ж.С. і В.П.: Головна героїня роману є білорускою. Як цей факт сприйняли польські читачі – і білоруські, якщо такі були?
І.К.: У Білорусі «Сонька» з'явиться друком вже незабаром, тут, в процесі перекладу, був справжній курйоз. Моя приятелька, білоруська перекладачка Марийка Мартисевич сказала так: «Речення, які Сонька вимовляє білоруською, звучать неправильно, я напишу тобі як треба». Я сказав: «Ні! Сонька говорить, як у цій місцевості це називають, «по-простому», певним суржиком-трасянкою, хай так залишиться».
Чимало польських читачів сприйняли головну героїню як польку. Вона живе в Польщі, книгу написано польською, чого ж іще хотіти?
Білоруси, що живуть у Польщі, покоління моїх батьків, на мене розгнівалися. На їхню думку, в романі я знівелював білоруськість. Але що робити? Сама Сонька не ідентифікує своєї етнічної приналежності.
У моїй рідній місцевості у старших осіб так воно і є. Ось, проходив у Польщі перепис населення. То в цих селах, на запитання про національність, такі люди казали: «Я є звідси».
Ж.С. і В.П.: Так, у білорусів є вислів – «тутейші»...
І.К.: Саме так. Якось воно йде, хтось розгнівався, що поробиш. Я собі живу, маю зустрічі з читачами, серед них є просто чудові, такі зустрічі, що зігрівають.
Від іберистики й африканістики до польської літератури...
Ж.С. і В.П.: Ви вивчали іберистику й африканістику, а зараз у Вас шість виданих художніх романів. Як ви прийшли у художню літературу?
І.К.: Здається, я писав завжди. Щоправда, таке може сказати кожен графоман, правда? Але вже в молодших класах я створював якісь оповідання, радше комікси. Тоді я просто не підозрював, що малювати мені протипоказано, що не маю ані найменшого таланту до образотворчого мистецтва.
У юності писав ні на що не розраховуючи, з внутрішньої потреби. Студентом створив першу повість, таку собі розгорнуту новелу, на мій власний погляд, невдалу. Та я наважився й показав її кільком серйозним літературним критикам. Вердикт був правдивим – це невдача. Проте... відзначили, що іскра таланту в моєму тілі жевріє.
Пізніше, коли я жив у Америці та в Ефіопії, доводилося заробляти на прожиття, все одно писав художні тексти, для себе. І ось, цілком несподівано, в Ефіопії, я отримав листа від Моніки Шнайдерман з видавництва «Чорне». Вона повідомляла, що хоче видати мою повість.
Пізніше, як то кажуть, пішло. Якщо перший твір здобув читачів і привернув увагу критики, то на наступні чекають досить приязно. Звичайно, якщо другий твір не став цілковитим провалом.
Ж.С. і В.П.: Ваш роман, який у Польщі отримав премію «Паспорт Політики», має назву «Баладини і романси», і текст «Соньки» вирізняється баладністю побудови. Схильність до балад – це ваше чи «Сонька» є зовсім новим для вас стилем?
І.К.: «Баладини і романси» – зовсім інша річ. Умовна баладність в ній ґрунтується на двох рівнях. Перший практично випадковий, деякі герої мешкають на вулиці Баладини. Другий полягає в авторській іронії щодо ось чого: нинішній успадкований польський романтизм схиляється до слізного змальовування саме страждань, підносить на найвищий щабель саме всілякі жахіття. Жанр моєї книги – ніяк не романтизм. Ось, почекайте, підшукаю визначення... поп-теологія – напевне, саме так. Книга про початки світу, релігії, богів. Є там і Ісус Христос. Він хоче ще раз прийти на Землю, аби вмерти. Раз, але гідно.
«Сонька», якщо вам так кортить назвати її баладою чи сагою – це зовсім інше.
Ж.С. і В.П.: Нам у тексті сподобалось те, що письменник не розповідає від власного імені, а зображує, присутність авторського «я» змінімалізовано. Говорить Сонька, часом Кіт і Пес. Ким ви, автор, відчуваєте себе в цьому творі найбільше?
І.К.: Найближчим для мене, звичайно ж, є Пес. Я собак обожнюю. У мене живе така собі потвора, до речі, звуть її Соня. Чорна лабрадорка, яка дуже багато їсть, на відміну від Соньки, героїні роману.
Кажуть, що пси продаються за смачний шматок. Але ж це не так! Вони є найбільш емпатичними тваринами серед тих, що біля людини. Іноді здається, більш емпатичними, ніж люди. Пес здатен відчути тебе й підтримати у слушну хвилину.
Гаразд, це був анімалістичний відступ. Якщо серйозно, то в «Соньці» мені хотілося бути автором, що сховався. Не висувається, але є господарем розповіді, робить щось, аби розповідь вдалася.