Польська гостинність: погляд збоку

Дорогою на виставку «Польська гостинність» в Сучасному Музеї у Вроцлаві думаю, що виставка ця, звісно ж, має бути критичною; думаю також над тим, який досвід польської гостинности маю я, українська емігрантка, котра живе у Польщі вже п’ять років.

Колись, втомлена довгими пошуками житла, я пожалілася на свої невдачі в гостях у своєї польської приятельки, і її мама сказала мені:

— Ти знаєш, а я б теж не пустила до себе додому українця. Ніколи не відомо, що то за людина. Люди бояться. Я їх розумію... Ти, звісно, зовсім инша справа, — продовжувала вона, підсуваючи ближче до мене ще гарячий пиріг з ревенем. — Ти — подруга моєї дочки. Візьми собі ще шматок, бери-бери...

Пиріг був надзвичайно смачний, хоча тоді мені хотілося встати і піти звідти.

Думаю теж про те, що знайти квартиру, де я живу і досі, мені тоді допомогли инші польські знайомі, які мене тоді ледь не вперше бачили — говорили про мої пошуки у спільній компанії, хтось це почув, когось про щось запитав, а кілька днів по тому я вже переносила речі.

Кураторка Кароліна Яклевич означує проблематику виставки у супровідному тексті так:

Легендарна польська гостинність — шляхетна ознака чести, прийняття під дах кожного мандрівника, додаткова тарілка за столом напередодні Різдва, радість зустрічі з прибулим, культура пригощання, готовність допомогти тим, хто потребує, — пов’язана із славнозвісною свободою віросповідання та прийняттям релігійних меншин. Що сьогодні від неї залишилося?

Й одразу відповідає на власне питання:

В останні роки національну рису, якою ми так пишаємося, нам довелося неодноразово перевіряти на практиці — в стосунку до біженців, етнічних меншин, людей з відмінною сексуальною орієнтацією, інших виключених груп. Чи польська гостинність перетворилася на пустий слоґан?

Вже з кураторського тексту очевидно, що останнє питання є радше риторичним. Простір експозиції пропонує різноманітні варіянти того, як саме і в яких ситуаціях концепція «польської гостинности» виявляється мітом. Перелік груп, які можуть на неї не розраховувати, знайдемо, знову ж таки, ще у вступному кураторському тексті — біженці, євреї, спільнота лгбт+.

Експозиція відкривається панорамного розміру фотороботою Збігнєва Лібери, яка називається, власне, так само як і виставка — «Польська гостинність». Важко достеменно сказати, що саме роблять люди, тут зображені — бачимо жінок у білизні, парасольки і камери на штативі, трохи далі стоїть священник, серед трави розмістився невеликого розміру телевізор. Все це разом нагадує бекстейдж зйомок якогось фільму і полишає глядача з відчуттям розгублености і непевности у тому, що саме він бачить. Саме таким, власне, є авторський задум, бо ми «не можемо порадити собі з тим, що бачимо чи навіть відчуваємо, без допомоги слів і пояснення, яке було б написано». Силу безпосереднього впливу фотографічного зображення протиставлено тут, за Бартом, силі слів і текстового опису, який може бути інтерпретовано як завгодно і який часто-густо стає знаряддям пропаганди. Цікаво, що про це все ми дізнаємося саме з текстового опису, вміщеного поруч зі світлиною.

Робота Едити Ковалевської «Нефункціональна скатертина» — це стіл, на якому бачимо скатертину зі штивної тканини, складену так, що вона заповнює і покриває складками увесь простір і перетворюється на самоцінний об’єкт (так само як «польська гостинність») і тим самим унеможливлює свою первісну функцію. Її ж «Гість в дім, Бог в дім» — це акриловий живопис білим по білому, де великі жирні літери слогану «Гість в дім, Бог в дім» проявляються на тлі ледь розбірливо написаних і сповнених ненависти речень, які авторка переписала з коментарів до статті про гіпотетичне прийняття Польщею сирійських сиріт.

Picture display

standardowy [760 px]

Едита Ковалевська. Гість в дім, Бог в дім, 2019, вигляд експозиції

Picture image

kowalewska.jpg

Малґожата Конєчна у своїх колажах «Газетні вирізки у термосі» теж звертається до проблематики медій та маніпуляцій суспільною думкою. Її робота — це вирізані з паперових видань і буквально вирвані з контексту фрагменти якихось фраз, які авторка на свій розсуд компілює між собою, створюючи дещо абсурдні твердження на взір «Я є поляком під тиском ідеології ЛГБТ», «Імігранти — наші і ваші вчителі» і таке инше, в яких можна досить легко впізнати відголоски поточної суспільної дискусії.

Picture display

standardowy [760 px]

Пйотр Кміта, 2019, вигляд експозиції

Picture image

kmita2.jpg

Пйотр Кміта працює з ідеєю «зображення, яке ображає почуття» і надає досить довгий перелік груп, які мають почуватися ображеними, розглядаючи його японські кросворди. Знайдемо тут «зображення, що ображає почуття осіб, котрі мають серце з лівого боку», «зображення, що ображає почуття осіб, яким [щось] здається неправильним», «зображення, що ображає почуття звичайної людини», «зображення, що ображає почуття осіб, у котрих якось не склалося» і т.д. Зрозуміти, що саме покликано ображати, глядачеві просто так не вдасться — для цього спочатку потрібно замалювати певні поля на картинці за інструкцією. Можливости інтерактиву виставка не надає, тож тим, хто не має здатности розв’язувати нонограми у своїй уяві, залишається лише здогадуватися, що саме ховається за білими клітинками. Ці роботи відсилають глядача, звісно, до образи почуттів віруючих — відповідно до польського законодавства, образа релігійних почуттів є кримінальним злочином, за який можна отримати до двох років ув’язнення. Найбільше проблем з цим пунктом карного кодексу зазвичай мають саме художники і різного штибу суспільні активісти. Згадаймо хоча б торішній випадок, коли плоцьку активістку Ельжбєту Подлєсну було затримано за зображення Матері Божої Ченстоховської з веселковим німбом (що є символом руху ЛГБТ).

Ще одна робота того ж автора під назвою «Польська гостинність» — це 14-хвилинне відео, базоване на фільмі Єжи Гофмана «Пан Володийовський», яке зображує оборону Кам’янця-Подільського від Османської імперії. Глядач бачить, як захисники мальовничої фортеці обстрілюють османські позиції — дивлячись на це з точки зору останніх. Відео нарізане на кількасекундні фрагменти так, що ми бачимо спочатку постріл, а потім його зворотній напрямок: гармати то вистрілюють, то ніби втягують назад вогонь і дим — і так по колу.

Picture display

standardowy [760 px]

Кшиштоф Валашек. Поляк найкращий, 2019, вигляд експозиції

Picture image

walaszek1.jpg

Кшиштоф Валашек створив «Щоденник» із 78 картин, на яких в кольорах польського прапору написано «поляк найкращий, треба тільки дати йому шанс» — слоґан, який вживався під час виборчої кампанії 2005 року. Автор малював по одній картині на день, аж поки усі роботи, складені в одну купу, не сягнули 172 сантиметрів — зросту художника. Ця процедура почалася 14 квітня (офіційна дата прийняття Польщею християнства) і зайняла у нього 78 днів. Бачимо тут як самі роботи, так і світлину автора поруч з ними, складеними одна на одну. Як пояснює митець, він сам є виборцем і малює щоденник на власну мірку. Який це все має стосунок до гостинности? З точки зору автора, ідея гостинности була тут поставлена догори ногами, бо виборець завжди є жертвою виборчої кампанії, попри ілюзію, що це саме він має вплив на прийняття рішень.

Picture display

standardowy [760 px]

Міхал Рутц. Міхал і Яссір, Міхал і Річард, 2019, вигляд експозиції

Picture image

rutz1.jpg

Міхал Рутц, художник, котрий уже досить довго мешкає у Відні, зобразив гей-пари, що живуть у Польщі, серед яких є особи з иншим кольором шкіри. Вони стають жертвами подвійної дискримінації — і з приводу сексуальної орієнтації, і з приводу расової приналежности. Роботи Рутца є ледь не єдиним місцем на виставці, де глядач має можливість не просто прочитати про гіпотетичне існування небажаного Иншого, а й побачити його на власні очі.

Бачимо тут теж роботу білоруски за походженням Яни Шостак. Її «Відкриття» стосується трохи неочікуваного виміру иншування — Яна разом з иншими переможницями місцевих конкурсів краси, вдягнені так, ніби щойно з них вийшли, відвідує Музей сучасного мистецтва у Варшаві. Яна й инші дівчата у вечірніх сукнях і стрічках з назвами конкурсів, в яких вони перемогли, виглядають сліпучо, недоречно красивими. Присутність ідеалу конвенційної краси на виставці сучасного мистецтва справляє враження, що конкурсантки заблукали або помилилися подією. Якуб Ясюкевич записує на відео реакцію і коментарі инших відвідувачів виставки та інтеракції з ними.

Робота Гонорати Мартін «Доброго дня» — це авдіозапис гавкоту собак, зроблений під час подорожі авторки польськими селами і скомпільований так, що він складається в мелодію польського гімну. Гавкіт пса, який охороняє власний дім і вітає перехожого або ж виявляє до нього агресію, зазначає авторка, супроводжував її під час усієї подорожі і був невід’ємною частиною польського краєвиду.

У виставковому просторі «Доброго дня» займає окрему затемнену кімнату, де звук ніби охоплює відвідувача з усіх боків і створює враження, що він стоїть посеред темної вулиці, звідусіль оточений невидимими, але добре чутними собаками, які кожної секунди можуть кинутися на нього з темряви. Згодом з’являється розуміння того, що собачі голоси складаються у польський гімн.

Picture display

standardowy [760 px]

Дорота Нєзнальська. Judenfrei, 2019, вигляд експозиції

Picture image

nieznalska2.jpg

Знайдемо на виставці теж роботу Дороти Нєзнальської, яка у своїй мистецькій практиці досліджує історичні травми і питання так званого «складного минулого». Її робота «Judenfrei» (нім. «вільний від євреїв»), хоча й використовує нацистський термін, стосується насильства над євреями з боку їхніх польських сусідів. «Szczuczyn wita» («Щучин вітає») — читаємо на вирізаному з дерева велетенському придорожному знаці. Перед Другою Світовою війною населення Щучина, тоді прикордонної з Німеччиною території, наполовину складалося з євреїв.

У 1941 році у місті стався погром, який зупинили німецькі частини. Усі такі знаки, складені у великий стос, є переліком місцевостей, де поляки вчинили антиєврейські погроми. Масивній інсталяції тісно у виставковому просторі, відвідувач відчуває себе пригніченим її розмірами, її форма нагадує обгорілі руїни будинку, сфокусоване світло і тіні на стіні ще більше підсилюють почуття тривоги.

Ключовою для всього виставкового проєкту є робота Мажени Садохи «Не питай мене». Вірші, написані на стіні аж до самої стелі, оповідають про жахіття колективного досвіду біженців, які намагаються дістатися до «фортеці Европа»:

не питай в мене, як я провела канікули

я тікала від собак на кордоні

Европа купує спеціяльно для мене бронетанкове обладнання (...)

я задихнулася разом з 71 мігрантом у вантажівці з логотипом ковбаси

газові камери сьогодні їздять по шосе

я втопилася разом з човном, перевантаженому людською рибою

я плакала на пляжі грецького острова Кос, коли туристи мене фотографували.

Цей пронизливий текст також можна послухати, ба навіть не так — його не вдасться не почути, якщо й захочеш, бо оперний спів Івони Карбовської проникає до кожного закутку «Польської гостинности». Враження від нього є таким сильним, що здається, ніби тобі десь трохи над шлунком повільно вбивають іржавий гвіздок. «Не питай мене», «Judenfrei» і портрети Міхала Рутца формують головний меседж «Гостинности» і тримають висловлювання разом, тоді як деякі инші роботи, здається, просто заповнюють виставковий простір, не додаючи нічого нового.

Picture display

standardowy [760 px]

Моніка Дрожинська. Скатертина, 2019, вигляд експозиції

Picture image

drozynska.jpg

«Скатертина» Моніки Дрожинської — це ще одна скатертина-як-символ-гостинности, яка з’являється на виставці. На білій тканині, що висить на стіні, бачимо вишиті долоні, знаки «Обережно, злий собака» — польською і російською, а також лого HUGO BOSS. Скатертина тут є площиною зустрічі, яка поєднує чашку, тарілку, долоні, тіло, думки гостя і господаря. Вона водночас поєднує і ділить, слугує спільним простором і кордоном, що розділює.

Чергова робота на виставці, в якій ми знову побачимо стіл і національні кольори — це «Гостинність» авторства Марти Фрей і Томаша Косинського. Зроблене з неонових трубок слово «Gościnność» (гостинність) розбите на дві частини: «Gość» (гість), яка світиться спокійним білим світлом, і «inność» (инакшість, відмінність), що тривожно миготить червоним і відбивається на поверхні стола, великого настільки, що до нього неможливо приставити стілець. Він не може виконувати свою функцію так само, як і скатертина Едити Ковалевської, отож є об’єктом самим в собі, дзеркалом, у якому можна побачити червоне мерехтіння инакшості.

Та, попри задекларовану присутність Иншого, його самого на виставці ми не побачимо. Ніхто з авторів, окрім Міхала Рутца, художника, котрий сам досить давно живе поза Польщею, не намагається буквально зазирнути у обличчя тих Инших, проти кого спрямована польська не-гостинність і побачити їх як окремих живих людей, а не абстрактну масу, що існує десь далеко.

Польська гостинність [галерея]

Embeded gallery style

display gallery as slider

«Польська гостинність» зосереджується на ворожості радше абстрактній, націленій у того, кого і так немає поруч — і неприязнь до біженців, і антисемітизм існують у ситуації фактичної відсутности адресатів цих емоцій.

Це все трохи нагадує діялог із дзеркалом, де розмова про ставлення до Иншого відбувається за щільно зачиненими від цього Иншого дверима. Наприклад, добровільні мігранти, незалежно від їхньої етнічної чи класової приналежности, у ній відсутні взагалі. Може скластися враження, що вони не є частиною дискурсу про польську гостинність, бо на виставці не знайдемо про них і згадки.

Хоча цікаво було б не лише побачити на виставці тих, про кого мова, але й надати можливість цим Иншим говорити самим за себе — думаю, в Польщі сьогодні живе досить художників-мігрантів, здатних сформулювати власне висловлювання і відрефлексувати свій міграційний досвід. Отож, без голосу й обличчя иншої сторони дискусія про гостинність лишається радше теоретичною і суто польською — що парадоксальним чином підтверджує тези, сформульовані у кураторському тексті.

Мова Ukrainian

гостинність

вроцлав

Лія Достлєва