У тексті «Красивих двадцятилітніх» багато гонору. Але в доброму сенсі цього слова, не агресивного і не такого, що знецінює інших. Гласко однозначний у висловлюваннях про Польщу, але не радикальний. Українські читачі моментами можуть ловити себе на думці, що польська інтелігенція понад пів століття тому свідчила те, чого часто не може засвідчити українська. Але запитавши сьогодні у публічному просторі, чи був Совєцький союз окупацією для України – почуєте розхристану й непевну відповідь. Натомість про імперію рад і Польщу Гласко у своєму романі писав так:
Польща – країна окупована, і лише не забуваючи про це ні на мить, треба думати про Польщу і намагатися Польщі допомагати. Будь-яке інше мислення на тему Польщі є мисленням не-поляка, мисленням наглядача рабів чи дурня.
У романі Гласка можна знайти багато цінного для спостереження про той час. Зокрема, коли пише про своє життя в Ізраїлі, то видно, як євреї сприймали тих, хто пережив Голокост. Автор описує епізод, коли закохався у місцеву дівчину Естер. Якраз тоді польське консульство влаштувало у їхньому місті фотовиставку, присвячену Варшавському ґетто. Марек запропонував Естер оглянути ту виставку, ймовірно, гадаючи, що виявить свою емпатію до єврейської дівчини. Але Естер лише кинула оком на сцени нацистського насильства над варшавськими євреями. Натомість сказала, що нема часу, бо треба бігти, щоб не спізнитися на новий фільм з Монті Кліфтом й Елізабет Тейлор. Так автор пише про це у романі:
Асимілюватися їм було нелегко: сабри не надто люблять прибульців зі Східної Європи, соромлячись винищення євреїв та їхньої покірності під час війни. (сабри – самоназва євреїв-ізраїльтянин, які народилися у своїй країні, на відміну від емігрантів-репатріантів, прим. ред.).
Відторгнення й цілком виразна зневага до євреїв, які приїхали в Ізраїль після смерті Гітлера, минуть аж у 1960-х роках, після суду над Айхманом. Тільки після трансляції цих засідань ставлення народжених в Ізраїлі до тих, хто пережив Голокост, зміниться в бік співчуття і солідарності.
Перетини з українськими темами у романі Гласка трапляють доволі несподівано. Насамперед, у соціально-культурних моментах. Або, якщо висловлюватися соцреалістичним кліше, «у подібності людських доль братніх народів». Наприклад, коли автор згадує перші емігрантські хвилі поляків у Північну Америку і змальовує багатого родича, що приїхав до родичів бідних. Він, припильнований і у доброму одязі, задоволено простягає дитині п’ять доларів. Українці, які ще донедавна отримували на Різдво чи Великдень ношені джинси Wrangler й вітальні листівки з п’ятьма доларами від усе дальших американських родичів, добре зрозуміють поляків.
Однак найсильніші й найболючіші порівняльні натяки у книжці можна вловити, коли Гласко розповідає про нерозуміння, яке в іноземців викликали його слова про тогочасну комуністичну Польщу:
Коли я розповідав людям, як живеться в Польщі, мене слухали з увічливою нудьгою. Відтак я перестав розповідати; а потім минув мій гнів. Заради чого я мав би вимагати від людей вірити в те, що в’язні пожирають один одного; заради чого я мав би вимагати від людей повірити в те, що жест братерства перетворюється на жест самознищення; заради чого я мав би вимагати від людей повірити в те, що працюючи, як худоба, я заробляв на їжу, гіршу за ту, яку дають у в’язниці в Яффі?
Сьогодні тисячі українців на Заході, які розповідають про війну, розпочату росіянами, можуть відчувати схоже: коли їм не вірять чи покивують головами, радше, задля годиться. Однак Марек Гласко, на відміну від українців, мав можливість змиритися з байдужістю іноземців.
Текст «Красивих двадцятилітніх» можна трактувати за принципом парадоксальної реакції як оду надії. Це та вітальність життя, яка проблискувала у дикому світі комуністів і того пекла, яке вони будували. Роман Гласка із тих текстів, які захоплюють і темою, і настроєм, і стилем.