Здавалося б, цю правдиву інформацію можна сформулювати і якось інакше. Наприклад: польський письменник Марек Гласко і німецька акторка Соня Ціман прожили разом вісім років. Тільки проблема в тому, що друге формулювання – попри позірну синонімічну близькість до першого – відповідає дійсності значно менше.
Насправді бурхливий роман між молодою зіркою польської літератури і трохи старшою зіркою німецького кінематографа спалахнув задовго до шлюбу, навесні 1957 року, коли на території Польщі знімався фільм за оповіданням Гласка «Восьмий день тижня», в якому Соня Ціман грала головну жіночу роль. Спалахнув – і згас, бо Соня повернулася додому, до хворого сина, а Марек – до напруженого писання, холостяцьких розваг і матримоніальних планів щодо кількох інших жінок одночасно. Втім, жоден із тих планів реалізації не дочекався, тож після низки барвисто змальованих у «Красивих двадцятилітніх» поневірянь письменник таки одружився із Сонею Ціман. Що зовсім не означає, ніби далі – до офіційного розірвання шлюбу – вони жили разом. Не кажучи вже про постійні гастрольні тури та кінозйомки дружини, Марек Гласко, за підрахунками автора його найретельнішої на сьогодні біографії Анджея Чижевського, від весни 1963-го до весни 1965 року 242 дні провів у різних клініках і ще місяць у в’язниці. Відтак восени 1965-го покинув Соню і виїхав до Парижа, а на початку 1966-го вилетів до США, де за три роки й дочекався свідоцтва про розлучення. Крім того, ще в 1960 році письменник познайомився в Ізраїлі з Естер Стейнбах, яку, здається, кохав (принаймні не раз писав про це) до самої смерті. Одне слово, можна сказати, що Марек Гласко прожив у шлюбі вісім років, але сказати, що це були вісім років подружнього життя, – навряд.
Весь цей сумнівної історико-літературної вартості зачин потрібен мені, аби лише продемонструвати, наскільки в усьому, що стосується Гласка, офіційна правда виявляється далекою від фактичної, а фактична – від художньої. Звісно, в біографії кожного письменника присутні розбіжності між цими правдами, але щоб аж такі нездоланні прірви… Внутрішня вразливість і зовнішня брутальність, імпульсивна щирість і хитрий розрахунок, бездонний розпач і безжалісний гумор, одне велике кохання і сотні юних коханок, безглузді п’яні дебоші і безкомпромісна війна за людську гідність: які риси в цьому портреті митця замолоду слід вважати більш реалістичними? Гадаю, для читача це питання другорядне. Життя Марека Гласка давно перетворилося на міф, а для міфу його власна логіка, здатна примирювати бінарні опозиції, важливіша за емпіричні докази.
«Жодного правдивого спогаду»
Творцями цього міфу від самого початку були і богемні приятелі письменника, охочі похвалитися співучастю в його гіперболізованих пияцько-хуліганських пригодах; і «народна» влада, якій вельми пасував образ автора пролетарського походження, простого роботяги, що без жодної освіти з-за керма вантажівки пересів до письмового столу; і передовсім сам Марек Гласко, який у вуста наратора оповідання «Розкажу вам про Естер» вклав такі слова:
Я думав про те, що все своє життя жив так, аби після моєї смерті по мені не залишилося жодного правдивого спогаду; тому я не говорив людям правди про себе і вигадував речі, яких ніколи не було.
«Жодного правдивого спогаду» – це, зрозуміло, перебільшення. Та й, зрештою, слова ці належать персонажу, а не автору. Але в кожному разі неможливо не зауважити, з якою «маніакальною наполегливістю» Гласко в «Красивих двадцятилітніх» сповідує принцип не фактичної правди і не цілком відірваної від неї вигадки, а так званого «правдивого вимислу». Саме так – як заснований на правді художній вимисел – і варто сприймати цю книжку. А не так, як її сприйняла мати письменника, обурившись через «несправедливе» зображення родичів і друзів. На що син у листі з Америки відповів:
Кохана Мамо! Якщо не вмієш читати книжок і не розумієш різниці між пародією і автобіографією, то що ж я можу Тобі сказати: ліпше не читай.
Цікава особливість: трансформуючи правду власного життя в художній вимисел, Гласко зазвичай виставляє себе не в кращому, а в гіршому світлі, зокрема – розповідаючи про свій «бандитизм» часів вроцлавської юності. Що ж, ця повоєнна й напівсирітська юність напевно не була встелена трояндами, але, за твердженням того ж Анджея Чижевського, правоохоронці Вроцлава після виходу «Красивих двадцятилітніх» перевірили викладені там «факти» – і жодних «слідів злочинної діяльності» письменника не знайшли.
Трохи з іншої галузі, але теж показовий приклад – Гласкова оцінка власних творів:
Дотепер я написав кілька десятків оповідань: читати з них я можу чотири, але не люблю жодного... І «Восьмий день», і «Наступний до раю» – це оповідання, написані десять років тому: сьогодні я не можу ні читати їх, ні навіть чути про них... Я взявся не за свою справу: написав повість «Кладовища». Повість незрілу й невдалу.
І так далі. Не знаю, чи це він так кокетує, чи в дусі героїв улюбленого Достоєвського вправляється в самоїдстві. Зате знаю те, в чому переконані всі дослідники творчості Гласка: такого потужного дебюту в польській літературі не було від часів освенцімських оповідань Тадеуша Боровського.
Красивий і двадцятилітній
Дослівно красивий і двадцятилітній, Марек Гласко з перших журнальних публікацій стає улюбленцем найширших кіл суспільства – від екзальтованих завсідниць нічних барів до найвищих літературних чинів на кшталт Єжи Анджеєвського, Станіслава Диґата і Ярослава Івашкевича. Щоправда, у зоні, так би мовити, безпосереднього контакту «Маречок» умів не лише зачаровувати людей, а й відштовхувати їх своєю часто нестерпною поведінкою. Але тисячі особисто не знайомих із ним молодих читачів після виходу збірки оповідань «Перший крок у хмарах» визнали Гласка голосом свого «розгніваного покоління», покоління втрачених ілюзій і зруйнованих мрій. Причому навіть коли Гласко писав, скажімо, про безнадійні спроби закоханих бути разом (а про таке він писав найпереконливіше), читач усе одно сприймав цю безнадійність за специфічно польську обставину.
Тут, можливо, варто нагадати, що соцреалізм як обов’язковий мистецький напрям проіснував у Польщі заледве п’ять-шість років. Попервах після Другої світової війни товариш Сталін замилював колишнім західним союзникам очі видимістю демократії у «звільненій» совєтами частині Європи, тому категоричних вказівок польським письменникам не давав. Закручування гайок і переведення польської літератури на соцреалістичні рейки, супроводжуване відповідними постановами ЦК про боротьбу з космополітизмом, розпочалося щойно у 1949 році. На радість звільненим народам, «Йося-Сонечко» невдовзі закотився за горизонт земного існування, а ще за рік-два слідом за ним попрямував і польський соцреалізм. Тобто Польща як держава продовжувала будувати соціалізм, але митці на деякий час вибороли для себе відносну свободу змальовувати результати цього будівництва на власний – якщо не політичний, то бодай естетичний – розсуд.
Гласко, який саме тоді й дебютував у літературі, а отже, не мав на сумлінні дифірамбів на честь партії, уряду та польсько-совєтської дружби, максимально використав цю свободу. На відміну від вигаданого «пролетарського походження» (його батько був адвокатом і радником міністерства внутрішніх справ у довоєнній «панській» Польщі), відсутність у письменника закінченої освіти (за винятком семирічки і водійських курсів) – це факт безсумнівний. Хоча, знову ж таки, представлений у «Красивих двадцятилітніх» за законами правдивого вимислу:
Школу я не закінчив: частково внаслідок сімейних ускладнень, частково внаслідок констатованого вчителями ідіотизму. До сьогодні я не впевнений, чи між фізикою, алгеброю, математикою і хімією існує якась різниця, і ніколи про це не довідаюсь. Не знаю, чи сорок дев’ять можна поділити хоч на якесь число; якщо це якимось дивом узагалі вдасться, то напевно не мені.
«Річ, інтимніша за ліжко»
Тим часом без вимислу правда про початок його «літературної кар’єри» виглядає більш-менш так: будучи з дитинства начитаним і спостережливим, маючи феноменальну пам’ять і абсолютний мовний слух, Марек Гласко – всупереч тому, що він сам із цього приводу пише – дуже рано виробив собі впевнений і відразу впізнаваний голос. Окрім настільного Достоєвського, Гласко згодом не приховував захоплення американською літературою. Але ще до читання американців він у своїх найкращих ранніх оповіданнях зумів поєднати психологічну глибину автора «Бісів» із в’їдливістю Фолкнера та лаконізмом Гемінґвея. А це, якщо подумати, було зробити не набагато легше, ніж знайти число, на яке ділиться сорок дев’ять. До того ж – а, може, перш за все – Гласко знайшов особливу інтимну інтонацію, він не виголошував доповідей, не повчав і не виховував читача, він заговорив із ним живою мовою – так, як розмовляють між собою за чаркою знайомі люди: де треба – матюкнуться, де треба – пожартують або раптом виллють один одному душу. Писання для нього, за власним зізнанням, було річчю, інтимнішою за ліжко.
Річ, інтимніша за ліжко – отже, найінтимніша взагалі. Чи може людина, маючи крихту самоповаги, брехати сама собі в найінтимніших справах? Гласко не міг. Попри славнозвісні алкогольні запливи він ані на мить не дав себе обдурити новій владі, дуже тверезо оцінюючи режим тодішньої Польщі: це режим, абсурдність якого людина добре усвідомлює, але не може нічого змінити, відповідно, розчаровується і деградує. Розчарування і деградація «нового поляка» на контрастному тлі бадьорих партійних гасел і свавілля влади стають наскрізною темою «Наступного до раю» і «Кладовищ».
Віддаймо однак польській владі належне: в Україні, навіть у часи хрущовської відлиги, автора за подібне «очорнення соціалістичної дійсності» згноїли б у таборах. Гласкові лише відмовили в публікації і змусили його залишитися на Заході. І щойно тоді, навздогін, польська преса хором почала звинувачувати письменника у зраді й «чорнушності». Гласко на це відповідав, що під час створення світу загалом і «нової Польщі» зокрема з ним особисто ніхто не радився, тож не треба тепер перекладати на письменника відповідальність за те, що він бачить, але участі в чому не брав.
Еміграція
Чи можна назвати вдалим його еміграційне життя? З погляду визнання перший рік на чужині був надзвичайно успішним: паризький Літературний Інститут публікує відкинуті польськими видавництвами книги, Гласко здобуває премію Ґедройцевої «Культури», йому двадцять чотири роки, його твори перекладаються в країнах Західної Європи і США, він, як і мріяв, багато подорожує світом. Далі стає гірше: виснажливі півтора року в Ізраїлі, токсичний шлюб, лікарні й поліцейські протоколи, нові великі гонорари, але й розтринькування всього до останньої дойчмарки, облаштування в Америці, але й невдалі голлівудські починання з Романом Полянським і Ніколасом Реєм. Далі буде багато чого – крім повернення до Польщі і залишеної там єдиної, як йому здавалося, по-справжньому коханої жінки. Спроба забути їх обох не мала шансів на успіх: з ними було неможливо витримати, без них виявилося неможливо жити.
Чи пішла еміграція на користь Гласковій творчості? Важко сказати. З одного боку, письменник збагатив польську літературу цілим ізраїльським циклом («Брудні вчинки», «Друге вбивство пса», «Навернений у Яффі», кілька оповідань), з іншого, як відзначають критики, небезпечно наблизився у цих творах до суто кримінального жанру. Можливо. Але саме в еміграції, від осені 1965 року до весни 1966-го, Гласко й написав на замовлення головного редактора паризької «Культури» Єжи Гедройця «Красивих двадцятилітніх» – книжку, до якої сам автор ставився досить амбівалентно, але яка, на його подив, миттєво здобула собі численних прихильників і продовжує здобувати їх дотепер. Написана «дивною мішаниною жаргону, урядових повідомлень, лексики вулиці й партійних зборів», ця пародія на автобіографію – попри всі її «вимисли» – є одним із найправдивіших літературних відображень найбрехливішої епохи в історії Східної Європи.
Жартома чи серйозно, але в розділі «Маю двері від дводверної шафи, засклені» Гласко заявив:
Сьогодні, коли я пишу ці слова, мені тридцять два роки. Я постановив так: якщо до сорока не напишу доброї книжки, то візьмуся за щось інше. Я освоїв сімнадцять професій, тож будь-коли можу почати працювати як каменяр, водій чи зварювальник. Однак у мене ще є вісім років на спроби.
Жартома чи серйозно, але він помилився: на спроби йому було відведено значно менше часу.
13 червня 1969 року, запивши німецьку вечерю слов’янською порцією алкоголю, Марек Гласко в помешканні нового вісбаденського приятеля Ганса-Юрґена Боберміна увімкнув платівку з піснями у виконанні Хору Совєтської Армії і прийняв снодійне. Напередодні він придбав авіаквиток до Ізраїлю, де на нього чекала Естер. Незадовго до цього також в Ізраїлі закінчилися зйомки фільму за його книжкою «Всі відвернулися». Продюсером стрічки якраз і виступив Бобермін, а головну роль – мовби навмисно, щоб замкнути любовну історію в композиційне кільце – знову зіграла Соня Ціман. З Ізраїлю Гласко планував повернутися додому. Дім його на той момент стояв у Каліфорнії.
Купівля квитка виявилася не найбільшим, але останнім Гласковим марнотратством: вранці 14 червня лікарі констатували, що доза снодійного була завеликою. Підконтрольний Москві ідеологічний апарат Польської Народної Республіки спробував скористатися нагодою, назвавши смерть забороненого в країнах соціалізму письменника свідомим самогубством: ось, мовляв, типова доля зрадника батьківщини. Батьківщина проте сприйняла «інформацію» трохи інакше, ніж сподівалися компетентні органи: з живої легенди польської літератури Марек Гласко перетворився на вічно молодий символ польського бунту, польської трагедії і польського гонору.
У кількох Гласкових творах – зокрема і в «Красивих двадцятилітніх» – повторюється порівняння життя з оповіддю. Найбільш розгорнуто воно звучить у його найзагадковішій повісті «Сова, дочка пекаря»:
Дане тобі життя – лише оповідь; але це вже твоя справа, як ти її розкажеш і чи помреш ситий днями.
У Біблії «ситий днями» означає того, хто дожив до глибокої старості. Марек Гласко, як видається, встиг насититися ними у прискореному темпі. Мабуть, зорієнтувався: щоб залишитися в літературі назавжди, не обов’язково затримуватися в ній надовго.