У 2013 році п’ять коняковських мисткинь – Марта Гаратек, Данута Красовська, Рената Красовська, Маріоля Леґєрська й Уршуля Рибка – протягом чотирьох місяців у домі першої з них створили найбільшу мереживну серветку у світі. Чудова «рожа» містить понад вісім тисяч мотивів, має п’ять метрів у діаметрі, а на її виготовлення пішло 50 кілометрів нитки. Її можна побачити в Центрі коняковського мережива.
Художня кар’єра мереживниці починається з раннього дитинства. І Птак, і Леґєрська розповідали в інтерв’ю, що свої перші серветки зробили, коли їм було кілька років. Уміння передається від матері до дочки, від бабусі до внучки, від старшої сусідки до молодшої. До сьогодні в Конякові жива пам’ять про видатну мисткиню та популяризаторку мереживництва Марію Ґварек, яка народилася ще в XIX столітті. У її родинному домі, вже після її смерті в 1962 році, було створено Музей мережива. У ньому можна побачити не лише прекрасні «Коняковські рожі», а й останній витвір мисткині, над яким вона працювала до смерті: серветку, в’язану з шовкової хірургічної нитки для англійської королеви Єлизавети II. Учениця Ґварек (також уже покійна), видатна мереживниця Гелена Каменяж, згадувала, що її наставниця заохочувала місцевих дівчат до навчання плетіння мережива, пояснюючи їм, що це вміння залишиться з ними назавжди.
Переконання, що жінки повинні мати фах, а завдяки цьому – можливість самостійного заробітку і прийняття рішень щодо власної долі, також лежало в основі багатьох мереживних шкіл, які з’являлися в XIX і на початку XX століття в гірських місцевостях. Найвідомішу з них заснувала в Закопаному 1883 року видатна акторка Гелена Моджеєвська, відома не лише в Польщі, а й в Англії та Сполучених Штатах (як Helena Modjeska). У заснованій нею Крайовій школі мереживництва вчителями сільських дівчат були викладачі знаної Краківської академії мистецтв. Водночас Моджеєвська, яка захоплювалася гірським фольклором, популяризувала нитяну орнаментику у світі – на багатьох фотографіях вона зображена в сукнях, оздоблених мереживом. Це мало значення – її вбрання, як сценічне, так і приватне, широко обговорювали (у США пишно оздоблені сукні навіть називали «à la Modjeska»).
Школи й популяризація мереживних виробів призвели до того, що на зламі XIX і XX століть мереживництво для мешканок гірських сіл з хатнього ремесла перетворилося на засіб боротьби з бідністю – а часом і порятунок від голоду, бездомності та жебрацтва. За гроші, які заробляли на продажі мережива, вони могли навчати дітей, купити їм взуття чи зошити (у гірських бідних селах ще сто років тому це не було чимось звичним). Мереживо, окрім художнього й естетичного значення, набуло також етичного виміру.