Варшав’янка, яка повертається до столиці в 1945 році, має на собі простий, залатаний костюм, товсті вовняні панчохи зі слідами домашнього штопання, в руці несе валізку з усім скарбом, а на голові — тюрбан. Мистецький критик Шимон Бойко підкреслював, що тюрбан чудово захищав зачіски від всюдисущого пилу. Варшава тоді була містом руїн — двадцять мільйонів кубічних метрів. Це також було місто смороду. Не було мила, туалетів, каналізації. Маґдалена Ґжебалковська у збірці репортажів «1945» навела спогади Яніни Бронєвської:
Тільки ракурси руїн. Немає нічого. Нічого. Тут — смерть.
Свято відродження Польщі, народна забава на тротуарі та площі на місці знесеної під час Другої світової війни зруйнованої старої кам’яниці Ясінського на розі Алеї 3 травня (нині Єрусалимські алеї) та вулиці Новий Світ, Варшава, квітень 1947. Фотографія з виставки «Заново. Варшав’яни 1945-1955», Дім зустрічей з історією, фот. PAP / Єжи Барановський
Кожен, хто повертається до Варшави і реєструється в міській адміністрації, отримує одноразову допомогу: 500 злотих. У січні 1945 року панчохи зі штучного шовку коштують 800 злотих. Виглядає на те, що мода ніколи не повернеться. У зруйнованій війною Польщі така несерйозна тематика не мусить бути на часі. У виданні «Przekrój» від 14 липня 1945 року читаємо:
Заради Бога, дівчата, займіться чимось іншим! Ніхто ж вам не забороняє виглядати красиво. Але, справді, не можна витрачати на це так багато часу, коли є стільки важливих справ.
Світ повертається до рівноваги
Жінки в шовкових панчохах зі швом, Варшава, 1946, фот. Е. Фальковський / CFK / Forum
Однак вже через два місяці в журналі з’являється рубрика «Мода», яка залишиться там назавжди. Перший текст — запрошення моди до повернення й дотепний маніфест..
Жінка повинна бути красивою. Вона не мусить присвячувати цьому половину свого життя, але приблизно одну десяту — варто. Рівно стільки, скільки нормальні чоловіки присвячують бриджу. Тоді світ досягне рівноваги, і всі будуть задоволені.
І світ дійсно повертався до рівноваги — в тому числі, завдяки потребі в моді й догляді за собою. Столиця оживала. Квітнула дика базарна торгівля. Між зруйнованими будинками, у дворах та на неіснуючих перехрестях з’являються нашвидкуруч споруджені з бляхи будки з написом «Педикюр, Манікюр». Повертаються також довоєнні модні та ремісничі заклади — шевці, майстерні з ремонту панчіх, кравці та кравчині. У газетах з’являються оголошення, які інформують про те, що заклад пережив війну, але переїхав чи змінив назву. «Перманентна завивка. Гарантовано, раніше Вольська 19, тепер Северинів 4».
Торгівельним центром міста стає перехрестя Єрусалимських алей з вулицею Маршалковською. Тоді на розі Маршалковської та Кошикової вулиць відкриває свій приватний бутик «Фенікс» Ядвіґа Ґрабовська, яка пізніше стала однією з важливих фігур серед дизайнерів часів ПНР. Вона пояснює:
Я назвала цей заклад «Феніксом», оскільки він відродився в цій бідній, спопелілій, випаленій Варшаві..
Ядвіґа Ґрабовська, 1975, фот. Люціан Фоґєль / Forum
Через кілька років більшість бутиків і закладів, пов’язаних із модою, будуть ліквідовані або націоналізовані. Проте «Феніксу» вдасться розпочати історію моди haute couture, яка переживе ПНР.
Відомий фотограф Анджей Вєрніцький кілька років тому згадував, що його відправили фотографувати бутик для видання «Express Wieczorny» в рамках першого завдання, пов’язаного з модою. Він тоді не мав уявлення про фотографії такого типу, замінював хворого колегу. Проте в редакції він почув, що це перший повоєнний модний салон, справжня мода — «не для комуністів». Йому було цікаво.
Без Ядвіґи Ґрабовської не було б не тільки [дому моди] «Moda Polska», але й польської моди після війни загалом.
Після війни мода почала повертатися не тільки через бутики, але й через модні покази, які тоді називали «ревю». Їх організовували вже навесні 1947 року. Коли Крістіан Діор вражав паризьку еліту витонченим новим жіночим «А»-силуетом, що пізніше отримав назву New Look, і використовував по кільканадцять метрів найдорожчих матеріалів для пошиття спідниці, в Польщі все ще панувала кризова, економна мода, загартована у воєнній повсякденності.
Tреба якось викручуватися
Обкладинка журналу «Мода і життя» і розгорт «Шкільний одяг для учениць» з тижневика «Мода і життя», 1949, репродукція: FoKa / Forum
Її назагал називали «переробленою», тобто — як ми сказали б сьогодні — заснованою на ресайклінґу. Як писали у пресі, саме «креативні переробки» викликали найбільший захват у модниць. Журналістка популярного тижневика «Мода і практичне життя» так описувала показ мод::
Переробки були настільки прекрасними у гармонійних поєднаннях кольорів, комбінацій, нашивок, застібок і шнурівок, що виникає підозра, що модниці готові створювати нові сукні так, аби вони виглядали як перероблені.
Часто модні ревю супроводжувалися благодійними заходами — наприклад, збором коштів для сиріт.
Час війни і час повоєнної відбудови — це епоха дефіциту, залишків, замінників і субститутів. Коли одяг зношується після років щоденного вживання в умовах воєнної буденності, а перспективи на нові вбрання немає, треба — як повторювали — «якось викручуватися». Аби бути модним, часто доводилося шукати натхнення за межами власної шафи. Підприємливі домогосподарки шили вбрання з фіранок, штор, скатертин, ковдр, накидок, а взуття прикрашали фетровими квітами. Кожна жінка шила. У виданні «Nowy Kurier Warszawski» читаємо:
У кожному домі знайдуться якісь старі светри з протертими рукавами, зношені пуловери, шарфи тощо. Вони лежать десь забуті та поїдені міллю. Втім, за невеликої кількості доброї волі і витраченого часу, їх можна освіжити, модернізувати і знову зробити придатними для вжитку.
Чоловічий гардероб також ставав джерелом натхнення. Чоловіки — в армії, на примусових роботах, у підпіллі, в партизанському русі — залишали шафи, повні одягу. Жінки, які боролися на домашньому фронті, за кулісами війни, завдяки цим ресурсам могли пошити нові пальта й сукні. Наприкінці окупації з’явилася мода на чорні костюми, звані англійськими — їх переробляли з чоловічих святкових костюмів. Журнали радили:
Висить, наприклад, у шафі якийсь старовинний фрак господаря, який він придбав з нагоди весілля 30 років тому. Здається, що така непотрібна річ вже ні на що не згодиться, але це не так. З фрака, жилета й штанів можна зробити дуже гарний і стильний жіночий костюм. Якщо якась із пань не знайде вдома немодного фрака, не хвилюйтеся, просто переробіть одяг, який чоловік вже не носить.
Мода не тільки вижила у воєнний час, але й творчо використовувала військові матеріали. Найбільший шик демонстрували модниці у блузках чи сукнях з парашута. Це був тонкий, щільний шовк, а пізніше також нейлон. Вже наприкінці війни британський уряд почав надавати надлишки цього матеріалу для весільних суконь, а після війни парашути з демобілізації почали з’являтися в Польщі.
Кадр із фільму «Попіл і діамант» режисера Анджея Вайди, 1958. На фото: Збіґнєв Цибульський, фот. Polflim / East News
Скромні запаси одягу поляків і польок рятували благодійні посилки від ООН та Організації Об’єднаних Націй з допомоги та відбудови (UNRRA - United Nations Relief and Rehabilitation Administration, прим.ред.). Однак це зазвичай були не омріяні сукні паризького крою, а військовий одяг, найчастіше кольору хакі. Куртки з погонами, пальта з підкладкою, звані сьогодні парками, зелені військові светри, вовняні краватки. Цей стиль «мілітарі» ліг в основу образу модного чоловіка. Неможливо розповісти про реконструкцію культурної мужності після війни, не згадавши образу Збіґнєва Цибульського, який демонструє куртку з UNRRA у фільмі «Попіл і діамант», або анекдотів Марека Гласко, який розповідав, як завдяки своїй М-ці (військова куртка M-65) він став найкрасивішим хлопцем в околиці.
Дівчата мусили навчитися творчо використовувати ці військові одягові блага. Популярними стали перероблені військові сумки, військовий крій костюмів і навіть перероблені військові пальта. На щастя, у посилках іноді знаходилося місце й для сукні — тієї омріяної, з широким низом, на підкладці, округлої в стегнах, вузької в талії, обтислої в плечах. Найчастіше, однак, модниці кінця 40-х років мусили задовольнятися комбінуваннями: пошити сукню з подарованого халата чи домашнього плаття? Повоєнної елегантності також часто шукали у своїх довоєнних гардеробах, якщо їх вдалося зберегти.
Адвокатка радить діаманти, а Люцинка — розсудливість
Обкладинка журналу «Мода і практичне життя», 1946, фото Анджей Вєрницький / Forum.
Саме тому багато вечірніх суконь за кроєм нагадують сукні 30-х років. Також «Przekrój» не має чіткого уявлення, як повинна вдягатися нова полька. Спочатку в ролі порадниці виступає персонажка, названа адвокаткою Рильською, яка намагається відновити старі манери та звичаї, жартівливо зауважуючи, що «різдвяний подарунок має йти від серця, навіть якщо це скромний перстеник із діамантом». На розкіш, однак, є місце лише у формі жарту.
На щодень, хоч і надихаючись передруками з іноземних журналів, жінки обирають практичний одяг, ніби на перечікування. Це, однак, чекання з надією — в той час масово шиють сукні «в квіточку» з дешевого віскозного шовку. Це матеріал, доступний для всіх, тому сірі вулиці розквітають від жіночих убрань, які, можливо, й не мають модного крою від дизайнера, але є доказом відродженого весняного оптимізму.
Однак швидко виявляється, що до Польщі приходить зовсім інша мода, ніж та, на яку всі чекали. Наприкінці 40-х років комунізм анексував її як одну з галузей естетики і повсякденного життя, в якій має виражатися соцреалістичний дух. Відтепер доводилося вдягатися скромно, асексуально. Жіночий силует мав бути змаскулінізованим, блузки — застібнутими під горло, стегна — розширеними, а голова — сплющеною за допомогою берета чи кашкета. Журнальну адвокатку Рильську втихомирили. На її місце в 1949 році прийшли ділові «Люцинка і Паулінка», які намагалися перекладати ідеї та модні тренди мовою «здорового глузду». Як легковажна дівчина, Паулінка хотіла б лише купувати і захоплюватися модою, але практична Люцинка постійно нагадує їй, якою важливою є функціональність та економія. «Буржуазна мода» змушує нас до постійного споживання, але польська громадянка знає, що найважливішими є практичні питання, навіть якщо естетика «передовиці праці» їй не до смаку.
Ольґерд Будревич у «Варшавському бедекері» («Bedeker warszawski» — популярний путівник Варшавою, — прим. пер.) насміхається з модних ідей Ядвіґи Ґрабовської. Він стверджує, що її версія елегантності нікому не підходить.
У вітринах виставлено кілька екземплярів суконь та пальт, які коштують по кілька тисяч злотих. Час від часу якась звичайна жінка ризикує завітати до салону — і майже завжди виходить зламана і розчарована. Міцний хребет мають лише дружини дипломатів та фотокореспондентка «Life», пані Ліза Ларсен.
Показ проєктів дому моди «Moda Polska» у трамвайному депо, 1961, Варшава, фот. Анджей Вєрницький / Forum.
Починається план трирічної відбудови економіки країни (1947—1949), гасла якого — «підвищення рівня життя трудящих верств населення» та «успільнення» — на практиці означали просто націоналізацію та охоплення центральним контролем всіх проявів приватної власності. Це торкнулося головним чином великих підприємств; приватним ремісникам, в тому числі кравцям, вдалося вижити. Саме вони забезпечували молодь модними костюмами. До швейної майстерні найчастіше приходили з тканинами, придбаними в закладах державної торгівлі. Всіма можливими способами намагалися приховати те, що було очевидним — бідність. Образ вражаючої соціалістичною красою передовиці праці чи її гарного коханого був лише ілюзією, створеною для потреб фільмів, таких як «Пригода на Марієнштаті». У повсякденному житті звичайні люди продовжували носити перероблений одяг, доношували те, що було вдома, а «вітчизняний продукт», яким могли його доповнити, був зазвичай низької якості та сумного кольору.
