Біженці в горщиках
Пройшовши повз бетонний «Олень. Оригамі», ми натрапляємо на колекцію кімнатних рослин. Серед них юки, монстери, сукуленти, папороті та інші місцеві види – популярні оздоби робочих місць та домівок.
Серед рослин – величезні, підсвічені фотографії. На них зображені зруйновані інтер'єри: напівзгорілі зали, офіси, з чотирьох стін яких залишилося лише три, знищені кімнати з фрагментами меблів, приміщення з вікнами без скла. Фотографії зроблені з такою високою роздільною здатністю, що, стоячи перед ними, важко уникнути враження, наче одного кроку буде достатньо, щоб потрапити в цей спустошений світ – зону конфлікту та руйнування.
Кадирова фотографувала українські державні установи, які зруйнували росіяни: бібліотеки, будинки культури, музеї у різних містах та містечках – від Богданівки до Херсона. На фотографіях немає людей. Натомість є кімнатні рослини, які пережили ракетні обстріли, бомбардування та пожежі, спричинені руками окупантів. У 2023 році художниця почала їх евакуацію зі зруйнованих споруд. Вона перевезла рослини до Києва й бережно доглядала за ними, оскільки мало з них покинули зону війни неушкодженим: були поламані, підсохлі, переохолоджені, ледь живі.
Після відновлення кімнатні рослини почали подорожувати з Кадировою та брати участь у її виставках – до Білостока вони гостювали у Празі й Мюнхені. Як і Олень, вони виступають в ролі не-людей біженців, чиї історії та присутність є потужним свідченням війни, що триває в Україні.
Порятунок троянд на тлі палаючого ландшафту
«Не час шкодувати за трояндами», – може сказати хтось, прогулюючись серед кімнатних рослин, які евакуювала Кадирова з прифронтових зон. Той самий сумнів можна висловити й щодо заняття мистецтвом під час війни. Однак для художниці мистецтво не є прикрасою реальності. Це також не лише свідчення, хоча цей вимір її творчості також має важливе значення.
Один образ, в якому рослина-біженець або мандруючий Європою пам'ятник, який змушений тікати зі свого міста, виростають до рівня алегорії, вартий не лише тисячі слів, а й тисячі заголовків у ЗМІ. Однак передовсім творчість стає формою опору руйнівній стихії війни, яку агресор оголосив не лише державі, її громадянам, їхній культурі, а й природі, ландшафту.
Про те, як війна таврує український ландшафт, розказує проєкт «Ліс». Ця масштабна «виставка у виставці» є результатом дворічної роботи Кадирової і містить оригінальні роботи художниці, а також багату добірку архівних матеріалів: фільми, фотографії, тексти, карти й результати досліджень. Точкою відліку є підрив у червні 2023 року побудованої за радянських часів греблі Каховської гідроелектростанції. Цей акт росіян був воєнним злочином проти людей і природи – руйнування греблі спричинило масштабну екологічну катастрофу.
Кадирова зображує момент, коли ландшафт перестає бути лише місцем бойових дій і сам стає їхньою жертвою. Однак «Ліс» – це також розповідь про здатність природи відроджуватися – ще одна алегорія опору, яка після 2022 року стала лейтмотивом творчості художниці.
Ще одним лейтмотивом «Авульсії» є подорож. Кадирова постає на цій виставці як художниця, яка постійно перебуває в дорозі. У проєкті «Military Mail Express» вона сягає аж Колумбії. На відео мисткиня ходить вулицями Медельїна, несучи на спині металеву коробку зі слідами від осколків. Це поштова скринька. Художниця привезла листи від колумбійських солдатів із підрозділу «Гуахіро», яких вона раніше відвідала в Україні, на лінії фронту під Харковом. У міжнародних бригадах, що воюють на боці Києва, колумбійські добровольці є однією з найчисельніших національностей.
Жанна пообіцяла солдатам з підрозділу «Гуахіро», що не лише особисто доставить їхні листи до Колумбії, а повернеться в Україну з відповідями. Презентуючи проєкт на Медельїнській бієнале, вона розповіла глядачам про їхніх співвітчизників, які воюють в Україні й закликала написати їм кілька слів – як жест підтримки. Відгук був приголомшливим. У Білостоку ціла стіна галереї заповнена адресованими добровольцям листами, багато з яких написали й прикрасили малюнками діти.
В образі мисткині-листоноші, яка перевозить паперові листи в металевій коробці між двома континентами є водночас щось романтичне й абсурдне: це відбувається в той час, коли кожен, зокрема й колумбійський солдат в окопі під Харковом, може підтримувати постійний онлайн-зв'язок з будь-яким місцем на планеті. Однак у цьому божевіллі прихований метод, а точніше, чітке усвідомлення воєнного стану. Війна не віртуальна. В ній беруть участь тіла з плоті й крові, які наражаються на поранення й смерть.
Поштовий проєкт Кадирової звертається до фізичної сторони війни, а також порушує більш загальну проблему: як сьогодні надати емоційного значення новині – незалежно від того, чи це лист з фронту, чи витвір мистецтва – так, щоб вона стала посередником між людьми і сприяла солідарності, а не черговою краплею в потоках інформації, що поглинають світ.
Водночас у своїй характерній перформативній манері художниця відповідає на ще одне запитання: яка роль митця у воєнний час? Жанна Кадирова, революційно налаштована прихильниця суспільних змін у мирний час, тепер обирає роль зв'язкової. Вона подорожує шляхами евакуації та міграції, курсує між лінією фронту та світом мистецтва, переказує послання, образи й свідчення. Будує та підтримує стосунки між людьми, рослинами й ландшафтами, а також між вояками й тими, хто ще насолоджується миром. Доки тривають ці зв'язки, триває опір і надія на те, що його не зламають.
Переклад: Тарас Лильо