Маґдалена Раковська у п’ятдесяту річницю вибуху Варшавського повстання 1994 року склала бібліографію творів, що порушують тему серпневого зриву, яка охоплює 23 збірки віршів, 83 романи та збірники оповідань і, нарешті, 184 книжки мемуарів. Авторка списку зазначила, що їй, безперечно, не вдалося охопити всього, а від 1994 року вийшло чимало нових книжок на цю тему.
Перші тексти про події серпня 1944 року почали з’являтися одразу після поразки повстання — Казімєж Вєжинський і Ян Лехонь з-за океану у віршах віддали шану трагедії міста та героїзму його солдатів. Більш критичним був Анджей Бобковський, який стежив за повстанням із Парижа.
Там, у Варшаві, ті бідні хлопці й ті дівчата, напевно, думають, що весь світ дивиться на них, і їм здається, що вони вмирають на очах усього світу. (…) Боюся вимовити слово "безглуздя", але воно саме насувається на кожному кроці, коли про це думаю. Тим більше, що за чотири дні росіяни не просунулися ані на метр. Друге слово, якого я боюся, а яке теж постійно дзвенить у голові — це "провокація". За чиїм наказом і навіщо Варшава піднялася до бою? Найвище геройство, коли воно безцільне, викликає гірке співчуття і нічого більше», — писав він у «Нарисах пером»..
У перші повоєнні роки літературних публікацій про повстання було так багато, що Збіґнєв Флорчак застерігав на сторінках лондонських «Відомостей»:
Створюється література про повстання, іноді щира, а переважно підла. Феноменальна подія, здавалося б, раз і назавжди завершена в часі, оживає в людській пам’яті. (…) Сьогодні Варшавське повстання вибухає в головах і заливає їх повінню чорнила.
Одним із перших романів, що порушували тему повстання, була книжка «У розваленому домі» католицького письменника Яна Добрачинського, яка розповідала про боротьбу гарцерів. Для повоєнної польської влади Варшавське повстання було незручною темою — а особливо той факт, що Червона армія бездіяльно спостерігала з-за Вісли за драмою міста. Проте знайшлися письменники, які представляли ці події в дусі комуністичної влади. У «Поколінні» Богдана Чешки з 1948 року повстання показане як «загальний безлад», політична авантюра, цинічна гра, яку вели безвідповідальні та жадібні до влади керівники. «Намішали панове з Лондона паршивого пива. Що їм Варшава, що їм люди… Кинуть у вогонь усе, все, аби врятувати своє корито, свої гроші, щоб не допустити, аби люди на нашій землі підвели голови», — каже один із героїв роману, солдат Армії Людової. Казімєж Брандис у романі «Людина не помирає» (1951) також змалював карикатурний образ командирів повстання..
Друга хвиля творів, тематично пов’язаних із повстанням, з’явилася на хвилі жовтневої відлиги. Єжи Стефан Ставінський 1956 року опублікував оповідання «Година W», «Угорці» та «Канал», яке стало основою сценарію фільму Анджея Вайди 1957 року. У цей період з’явилися також, зокрема, «Різні оповідання» (1957) Єжи Питляковського, «Подвійний пейзаж» (1958) Леслава Бартельського, «Автопортрет із рубіном» (1959) Збіґнєва Флорчака.
Найважливішим повстанським твором цього періоду є роман Романа Братного «Колумби. Рік народження 20», написаний у 1955–1956 роках, виданий 1957 року, який до 1989 року витримав двадцять три перевидання та потрапив до шкільної програми, а додатково був популяризований у 1970 році телевізійним серіалом, знятим Янушем Морґенштерном. Автор «Колумбів…» був ровесником своїх героїв — першого покоління, вихованого у вільній Польщі. Його роман — це портрет покоління, образ підпільного середовища.
Другий том роману містить один із найповніших літературних образів Варшавського повстання — від зворушливих перших днів через наростаючу втому та виснаження як повстанських загонів, так і цивільного населення, аж до трагічного фіналу. Літературознавець Збіґнєв Яросінський писав про «Колумбів…»:
Із літературної точки зору роман є посереднім, а долі повстанців надто легко вписані в схему молодіжної, зухвалої пригоди, в якій завжди гине хтось інший. Водночас, у своєму третьому томі, автор як перший — і надовго єдиний у літературі — намагався показати репресії та утиски, які спіткали молодь АК після війни..
Винятковою книжкою в літературі про повстання періоду пожовтневої відлиги є «Квартира Божих Безумців» (1959) Владислава Замбжицького, завдяки повній відмові автора від мартирології та пафосу у зображенні подій серпня 1944-го. Четверо літніх панів, чиє впорядковане життя руйнує вибух повстання, створюють на противагу похмурій реальності дискусійний гурток. У квартирі, заповненій старими книжками, вони творять маленьку оазу спокою, відокремлену від трагедії, що розгортається довкола.
Переломом у творах про серпень 1944 року стала публікація «Щоденника з Варшавського повстання» Мирона Бялошевського (1970). Як писав Збіґнєв Яросінський:
«Щоденник…» з гордовитою неохотою зустріли критики, які вважали себе охоронцями комбатанських ідеалів, бо він здався їм надто цивільним і не героїчним. Проте він швидко викликав ентузіазм професійної критики, а також здобув значну популярність серед читачів.
Миронові Бялошевському під час повстання було 22 роки, але, на відміну від більшості своїх ровесників із «покоління Колумбів», він не належав до жодної збройної чи конспіраційної організації. Для Бялошевського Варшавське повстання — це не стільки стрілянина та будування барикад, скільки героїчна боротьба за виживання, яку щодня вели цивільні мешканці. Бялошевський описує життя у підвалах, каналізаційних колекторах, сховищах, щоденні дії, спрямовані на задоволення базових потреб, страх, голод і смерть беззахисних цивільних, а також поступову — район за районом, вулиця за вулицею — смерть міста.
Для читачів несподіванкою стала мова, якою було написано «Щоденник…»:
«Двадцять років я не міг про це писати. Хоч так хотів. І говорив. Про повстання. Такій кількості людей. Різних. Стільки разів. І постійно думав, що маю це повстання описати, якось, але о п и с а т и. А я ж не знав, що саме ці розмови протягом двадцяти років — бо я говорю про це двадцять років — бо це найбільше переживання мого життя, таке замкнене — що саме ці розмови, оцей єдиний спосіб підходить для опису повстання», — пише сам Бялошевський.
Схоже це переживала Анна Свірщинська, учасниця повстання, яка у передмові до збірки віршів «Я будувала барикаду» 1974 року писала: «У мене були великі труднощі з вираженням окупаційних переживань. Історія вимагала від письменників створення нової мови, мови, гідної змісту». «Я будувала барикаду» іноді порівнюють зі «Щоденником з Варшавського повстання» через відмову авторів від пафосу та мартирології.
Свірщинська показує драму повстання через трагедії окремих людей. Поетеса зобразила повстанську буденність — варіння каші («День як день»), здобування води («Криниця»), драматичні вибори, перед якими поставали мешканці Варшави, приголомшливі сцени з повстанських шпиталів. У «Я будувала барикаду» можна знайти також вірші, які не погоджуються з героїчним міфом повстання, наприклад «П’яний»:
«П’яний/ Він під обстрілом заліз на барикаду./ Йшов, шпортався,/ Кричав: Єще Польска.../ На півдорозі/ В нього вцілили./ Четверо повзли на череві,/Тягли тіло/ Під обстрілом./ Сказали матері:/ Загинув героєм».
Або: «Пан офіцер/ Пиячив із панянками дві ночі./ На ранок/ Повів хлопців на акцію./ Акція була божевільна. Повернулася жменька./ Пан офіцер/ Знову пиячив з панянками дві ночі».
(Переклад Володимира Аренєва)
Чеслав Мілош називав вірші Свірщинської фотографіями, на яких образи людської солідарності та героїзму стикаються з образами підлості, занепаду чи просто слабкості.
Також сам Мілош, який у перші два тижні повстання перебував у районі Окенча, а потім опинився у філії табору в Прушкові, писав про повстання. Поет критикував рішення про його початок: у «Поневоленому розумі» він писав про «божевілля добровільної жертви», яким було повстання, а в «Родинній Європі» — що «Варшавське повстання було заходом злочинно легковажним». У «Поетичному трактаті» є уривок, присвячений поетам Варшави: «Не хотіли знати, що щось в столітті цьому/ Думкам підвладне, а не із пращею давидам». Але далі Мілош пише про відчуття провини «дезертирів», таких як він сам:
Живі тоді втікали полями / Від себе самих, бо знали, що вік мине/ Перш ніж вернуться. (…) Кожен із них до кінця своїх днів ніс / Легкодухості пам’ять, бо смерть без мети/ Не для нього, а лише зневіра, бо не хотів помирати.
З повстанням пов’язаний також один із найпрекрасніших віршів Мілоша — «Балада», що починається словами: «На рівнині стоїть старе дерево» — про матір Ґайця, яка дивиться на післявоєнну столицю. Амбівалентне ставлення до повстання мав не лише Мілош, а й багато поляків. Показовим є вірш Яна Твардовського «Пісенька про повстання»::
Повстання тоне в гніві,
повстання тоне в снах...
І ці завзяті співи,
і цей вогонь в очах,
наївності, омани
і глупоти вінець... (…)
Коли безумці рвуться
на дула уперед,
із них лишень сміються
сповиті в теплий плед.
(переклад Максима Стріхи).
JОднією з найважливіших книжок, що формують міф Варшавського повстання, є «Kinderszenen» (2008) Ярослава Марека Римкевича. «Чи Варшавське повстання зазнало поразки?» — запитує поет. «Так, — відповідає сам собі, — Варшавське повстання було божевіллям. Але завдяки цьому божевіллю ми сьогодні є справжніми поляками, а не позбавленим ідентичності недонародом, який вирізняє лише мова і факт проживання на цьому, а не іншому місці на землі».
Інакше оцінює повстання Томаш Лубєнський у книжці «Ані тріумф, ані загибель» (2009), у якій полемізує з міфом Варшавського повстання — показує помилки командування АК, а також ціну, яку Варшава заплатила за повстання. Лубєнський наголошує, що розрахунок на допомогу союзників у липні 1944 року був великою наївністю з боку командування АК. «Заплатили за це люди, місто. Генерал Андерс у своїх перших реакціях на звістку про вибух повстання у Варшаві сказав, що військових, які ухвалили таке рішення, слід було б віддати під суд», — нагадує Лубєнський.
Про повстання писала також, зокрема, Сильвія Хутнік у «Кишеньковому атласі жінок» (2008) та «Дитяті» (2009). Нарація Хутнік антигероїчна, вона часто пише про повстання з жіночої перспективи.
«Мов ті квочки, матері сидять на своїх дітях у сховищах, і тільки б повстання закінчилися. Досить цієї крові, перестаньте битися одне з одним, а ну, до обіду, негайно! Витягну за вухо генерала з майором, а тих десятирічок із торбами листоношів на плечі під домашній арешт на тиждень закрию», — каже одна з героїнь «Дитяти».
В останні роки тема Варшавського повстання дедалі більше проникає у популярну літературу. У 2012 році вийшов детектив Бартломєя Рихтера «Останній день липня», а також у книгарні надійшов підлітковий роман «Galop’44» Моніки Ковалечко-Шумовської.
Переклад Марії Шагурі
Джерело: РАР (2014), підгот. КП
Źródło: PAP, oprac. KP