Криза, суди, вулиця і закордон. Про міжвоєнний репортаж

bezrobotni-z-krolewskiej-huty-polona.jpg, default, Безробітні з Королівської гути Хожова перед своїми дерев’яними помешканнями, 1922-1934 рр., фот. www.audiovis.nac.gov.pl (NAC)

#мова і література

Образ Другої польської республіки, який постане з розповідей тогочасних репортерів, буде далеким від міфологізованих кліше тієї епохи: дискотек в Адрії, поїздок люкс-торпедою до Закопаного чи засмагання в Залещиках. Репортери відвідували бараки для безробітних в Аннополі, сілезьких бідняків та перенаселені села.

Кожне критичне висловлювання Антоній Слонімський волів починати з абревіатури mżGsr, «mimo, że Gdynia się rozbudowuje» («попри те, що Ґдиню розбудовують»). Серед репортерів траплялися й такі, як, наприклад, Збіґнєв Юніловський, які навіть Ґдиню, гордість держави, вміли показати з темного боку. Більшість тогочасних репортажів — це історії родом з творчості польської групи «Hańbaǃ»: про соціально розшаровану та сповнену етнічної напруги країну.

З часів Сенкевича та Конопницької репортери у Польщі зосереджувалися насамперед на описі вражень від далеких мандрівок (хоча були й винятки, як-от Реймонт, який описував паломництво на Ясну Ґуру, або Корчак, що зазирав до бідних кварталів Варшави). Після відновлення незалежності увагу було зосереджено насамперед на триваючих прикордонних конфліктах: тоді з’явилися класичні репортажі Жеромського про хід плебісциту у Вармії та Мазурах та розповіді Кадена-Бандровського про польсько-більшовицьку війну.

У 1930-ті роки репортаж переживав справжній розквіт. У поле вирушила «репортерська сарана», як писали невдоволені цією модою. Уршуля Ґленск у своїй книзі «Історія слабких. Репортаж і життя у міжвоєнне двадцятиліття» («Historia słabych. Reportaż i życie w Dwudziestoleciu») пише, що в цей період повстав політично та соціально заангажований репортаж:

Подорож у міжвоєнне двадцятиліття слідом за репортерами майже за замовчуванням передбачає, що це не буде споглядання гарних сценок із сімейних альбомів і абстрактної естетики рекламних малюнків, чимало з яких можна побачити в довоєнних газетах. Однак розрив між спокусливими образами та тим, що зареєстрували документалісти, виявився більшим, ніж я очікувала.

"J'accuse!"

Ринок у Несвіжі. На фото: діти білоруських селян охороняють віз батьків, 1934 р., фот. www.audiovis.nac.gov.pl (NAC)

Репортаж став інтервенційним жанром. Автори та авторки вслід за Емілем Золя кричали «J’accuse!». («Я звинувачую!»). Кілька життів урятував репортаж Еви Шельбурґ-Зарембіни «Мийте фрукти!». Після його публікації польові суди припинили виносити негайні смертні вироки.

Репортаж також служив ідеологічній боротьбі. Комуністичний «Miesięcznik Literacki» Александра Вата розглядав його як інструмент класової боротьби. Державотворче завдання мала виконати «Естафета» («Sztafeta») Мельхіора Ваньковича, про яку йтиметься далі, — розповідь про польський економічний стрибок (промисловість — ще одна тема з 1001 репортерських оповісток). Критика теж могла бути державотворчою, як у випадку з «Бунтом Ройстів» («Bunt rojstów») Юзефа Мацкевича, де автор, побувавши на Поліссі, виступав, серед іншого, проти залишення цих територій самих по собі та нерозуміння варшавським урядом тамтешньої національної ситуації. «Мало, в багатьох випадках Польща абсолютно нічого не дає населенню прикордоння — окрім "культурних бастіонів" у вигляді поліцейських осередків КОП і секвестаторів!» — писав Кароль Збишевський у своїй рецензії на книгу.

Авторки, пов’язані з Лігою реформи звичаїв, зверталися до тем, які піднімали їхні громади: свідоме материнство та рівноправність жінок. Література факту тоді була дуже фемінізованою. Ванда Мерцель, знавчиня сенсаційних тем і натуралістичних описів, то ночувала в притулку, вдаючи безпритульну, то блукала варшавськими борделями — від ексклюзивних закладів до вогких нічліжок і вокзалів. Поетика її міських оповідань балансувала десь на межі між фільмом нуар і готичними романами. Марія Морська та Марія Кунцевичова також писали про варшавських повій та поліцейські репресії проти них (із різних перспектив). Життя в’язнів описувала Зофія Налковська.

Фотографія Зофії Хоментовської з виставки «Зофія Хоментовська. Між кадрами. Фотографії 1925-1945 років», фот. Фундація «Археологія фотографії»/ Ґабріелла Хоментовська

На репортажі про епоху можна дивитися двояко: з одного боку, це було бажання дати голос тим, хто його не мав. З іншого боку, вони показували місцеву екзотику, світ, з яким читачі журналів ніколи не стикалися. На цю проблему тоді звертав увагу Іґнацій Фік:

Зрештою, якщо ми описуємо жахливі сцени війни, якщо ми докладно розповідаємо про страждання безробітних, якщо ми представляємо очам читачів життя повій, безпритульних, голодних, зневірених — тоді... що тоді? Чи ми часом не створюємо тоді чтиво до ліжка після вечері, екзотично-фентезійне чтиво-наркотик для тих, хто живе в «реальній реальності» і почувається в ній комфортно?

Ірена Кшивицька бачила це інакше:

Це наше право — вчуватися, вдумуватися і розуміти. Будь-яка катастрофа є як би згущенням, конструюванням незбагненного і розрідженого світу. Це дає нам відчутний образ того, що ми завжди бачимо у вигляді незрозумілих, розрізнених фрагментів. Зрозуміти його причини та наслідки — чи не може це іноді означати його уникнення?

Тоді Кшивицька створила серію судових репортажів. Вона не намагалася бути в них об’єктивною, не мала юридичної освіти, але компенсувала це своїм ораторським талантом і емпатією. Людям було цікаво, що репортерка видання «Wiadomości Literackie» робить у залах суду, де раніше купчилися представники газет в стилі «Таємного детектива». Сама письменниця зазначала, що це був переломний момент у її кар’єрі:

Саме той факт, що я не була фахівчинею, що я мала свіжий погляд на питання, які для багатьох стали рутиною, надавав моїм судовим творам особливу цінність.

Зазвичай вона писала, коли бачила обвинувачених жертвами судової системи. Робила репортажі про резонансні справи, як-от про процес Блаховського — чиновника у відставці, який застрелив свого колишнього роботодавця, директора жирардівської фабрики (про шокуючі умови праці на цьому заводі написав пов’язаний із містом Павел Гулька-Лясковський у репортажі «Жирардівська фактографія»). Вона також знаходила простір для спостережень і суспільної критики під час, здавалося б, дріб’язкових процесів у гродському суді, де розглядалися справи продавчинь бубликів, дрібних злодіїв, повій і «чекістів» — тих, хто видавав фальшиві чеки.

Процес Рити Ґорґонової, Шипуля, 1933 р. Ґорґонова на передньому плані, фот. CAF/PAP

Найбільший інтерес викликали її репортажі про процес Ґорґонової. Справа, про яку тоді говорила вся Польща, не забута й донині (див. нову книжку Цезаря Лазаревича «Мереживна робота. Справа Ґорґонової»). Обвинувачення ґрунтувалося на непрямих доказах, але револьверна преса, як тоді називали таблоїди, винесла вердикт ще до початку процесу. Кшивицька бачить її, іноземку в неформальних стосунках, жертвою подвійних стандартів, дрібноміщанської моралі та чоловічої домінації:

Група чоловіків-тріумфаторів, які оточують розбиту жінку, — видовище вкрай неприємне, візуально майже нестерпне.

Репортери також виступали на службі того, що вони вважали цивілізаційним прогресом. Лікар Генрик Рубінраут викрив спільноту шарлатанів. Виняткову полеміку викликала книга згаданої вже Ванди Мельцер «Чорна земля Варшава» («Czarny Ląd Warszawa»). Цією екзотичною і дикою «чорною землею» для авторки (цікаво, що вона вважала себе філосеміткою, що працює на благо громади, яку представляє) став єврейський район Варшави. Вона описувала насамперед його найбідніших мешканців. Критикувала варварські, на її думку, звичаї ортодоксальних євреїв: антигігієнічний характер мікви та ритуалу обрізання, статус жінки в іудаїзмі та релігійну освіту. Її репортаж із бійні широко цитували в політичних дебатах щодо введення заборони на ритуальний забій.

Вітрини та вивіски магазинів на вул. Налевки у Варшаві, фот. www.audiovis.nac.gov.pl (NAC)

Як стверджувала Уршуля Ґленск, тексти з циклу «були явно тенденційними, і авторка не приховувала, що хотіла б зголити своїм героям бороди, стягнути з них халати та відправити їх на роботу в шабат [...] Вона вважала, що традиційні єврейські звичаї мали руйнівний вплив на повсякденне життя послідовників іудаїзму».

Мельцер не могла знати концепції культурного релятивізму, але вже тоді список звинувачень на адресу авторки був довгим: від змістовних помилок, незнання єврейської культури до заяв про те, що це не найкращий момент для публікації такої книги в ситуації експансії нацизму за західним кордоном.

Від Польщі Б до Польщі А

Picture display

standardowy (864px desktop)

Розгорт із книги Мельхіора Ваньковича «Естафета», фот. polishphotobook.tumblr.com

Picture image

Rozkładówka z książki Melchiora Wańkowicza "Sztafeta", fot. polishphotobook.tumblr.com

Ми згадали роботи, які показали Польщу в мікромасштабі, тож тепер перейдімо до масштабу макро: три репортерські поїздки, три різні погляди на Польщу 1930-х років. Конрад Вжос розпочинає свою книгу «Око в око з кризою» («Oko w oko z kryzysem») цитуванням анекдоту про візит до автомеханіка. І він теж хоче зазирнути під капот, подивитися, що там барахлить, от тільки машиною є Польща, а проблемою — злидні: 1932 рік, апогей великої рецесії. Він намагається поговорити з усіма акторами кризи: від тих, хто стоїть у черзі за грошовою допомогою, через дрібних чиновників і аж до президента Мосціцького. Все підтверджує цифрами, і у читача часом може скластися враження, що він читає статистичний щорічник. Але цифри також замінюють коментарі. Вжос описує сцену в кімнаті очікування закладу допомоги, яка прикрашена навчальним плакатом: слоган «Мийте фрукти перед вживанням» проілюстровано виноградом, апельсинами та бананами. Журналіст швидко додає, що апельсин коштує 1 злотий, банан — 60 грошів, а середня грошова допомога складає 1,87 злотих. До речі, оскільки в тексті про це не йдеться, — Вжос заробляв у виданні «Ilustrowany Kurier Codzienny» 4,5 тисячі злотих на місяць.

Він зіставляє контрасти. Розповідає, як криза вдарила по поліській вдові з однокімнатної халупи, яку та топить сосновим гіллям, зібраним у лісі, але також і по родині Радзивіллів, яка з економії не опалює 140 зі 168 кімнат у замку в Несвіжі.

Вжос, хоч і був пов’язаний із правлячим табором Пілсудського, не ретушував реальності. Побутувала думка, що його стиль «вийшов за межі газети», тобто він підняв репортаж на вищий щабель в ієрархії літературних жанрів. Він часто ставив своїм співрозмовникам одні й ті ж питання, наприклад, про що вони мріяли. «Щоб тато пішов на роботу», — каже хлопець із Заверця, міста безробітних, де на початку 1930-х років 75 % мешканців отримували соціальну допомогу; «Щоб можна було купувати цукор, гас і вугілля щодня, а не у святкові дні. Щоб не економити на сигаретах і солі», — це селянин із заможної Великопольщі.

Picture display

standardowy (864px desktop)

Мєчислав Берман, «Безробіття», 1930, фотомонтаж, 32,5 х 29,5 см, власність Національного музею у Вроцлаві, фот. Аркадіуш Подставка

Picture image

Mieczysław Berman, "Bezrobocie", 1930, fotomontaż, 32,5 x 29,5 cm, wł. Muzeum Narodowe we Wrocławiu, fot. Arkadiusz Podstawka

Перейдімо від Польщі Б до Польщі, що прагне стати Польщею A. Цей поділ популяризував Мельхіор Ванькович, і є підстави вважати, що він також його і вигадав. «Естафета» Ваньковича мала великий видавничий успіх — протягом року її було видано чотири рази. І не дивно, адже Ванькович написав її, щоб розрадити серця. Розділ «Пощо козі роги» («Na co koza rogi») починається твердженням про 10 мільйонів людей лише на селі, які недоїдають і для яких немає роботи. Але в цій же країні з’явився Центральний промисловий район, який будують «всі польські руки». Щось відбувається, є надія. У наступних розділах ми дізнаємося подробиці про будівництво целюлозного заводу в Нєдомицях та мосцицьких «Азотів», про виробництво синтетичного каучуку в Стомілі та про видобуток вугілля.

Ванькович, як і Вжос, любить мову цифр. Багато хто вважав «Естафету» родоначальником соцреалістичної прози ПНР. Сам Ванькович припускає, що «Естафета» була відповіддю на масово видавані (а також розповсюджувані в Польщі) радянські «очерки» про Магнітогорськи і Дніпробуди. Про цю любов до конкретики сам письменник жартував:

У 1920 році я приїжджаю у Волжинський повіт і бачу козу. 1921 року приїжджаю, бачу дві кози і радію, що поголів’я виросло на сто відсотків.

Але, як писав Ришард Капусцінський: «у цій повені чисел, розрахунків, статистики завжди є місце для живої сценки, для людського голосу, для лісу, для людини». Як у цьому вислові старого селянина із села поблизу Сандомира, який із захопленням спостерігає за життям будівельників:

Хай буцім і роб, а вдяганку ма гожу і по-паничому жиє. На щодень їсть мєсо (!), і ще й не то просте, а рубане з цибком і обсмажоне з двох боків, і попива горівком. Мудрі парубіки, не то як наші хлопи, ні в чому собі не одкаже і віда, шо живе на світі. Гроша не пожаліє, бо віда, шо ма вдоста. Такий віда, пощо козі роги.

Picture display

standardowy (864px desktop)

Розгорт із книги Мельхіора Ваньковича «Естафета», фот. polishphotobook.tumblr.com culture.pl

Picture image

wankowicz-sztafeta05.jpg

Наступного репортера, Ксаверія Прушинського, Юзеф Ген згадував так: «Коли інші рушали в Бразилію, Мадагаскар, Японію, Прушинський — не через брак валюти! — надсилав тривожні репортажі з Лодзі, Ченстохови, Пінська, Давідґрудка, Сілезії, Волині».

Особливу популярність йому в першу чергу принесло військове листування, зібране в книзі «В червоній Іспанії» («W czerwonej Hiszpanii»). Воно також розлютило консервативну спільноту, з якої він походив, і його материнська редакція, краківський «Czas», розірвав з ним співпрацю. Прушинський описував те, що бачив, а не чітко вказував, яка сторона конфлікту має рацію. Пізніше Єжи Ґедройць закидав йому, що він нагадує фотоплівку — може чудово передати дійсність, але не має власних поглядів.

Репортажі, зібрані в «Подорожах по Польщі», свідчать про зовсім інше. Кожна розказана історія є приводом для політичного аналізу та журналістських коментарів. Текст «Пжитик і ятка» («Przytyk i stragan») є звітом про судовий процес в справі погрому, який стався в цьому містечку, але також звертає увагу на те, що бойкот єврейської торгівлі, а тим більше етнічне насильство не вирішить проблем польського села. У «Обітниці» («Ślubowanie»), будучи ревним католиком і спостерігаючи за месою на Ясній Ґурі для академічної молоді, він критикує переплетення націоналізму та християнства. У «Праві на Волинь» («Prawo do Wołynia») доводить, чому національна політика Польщі на Кресах (які були йому особливо близькими, бо він звідти походив) є провальною. У «Жовтих людях з Лодзі» («Żółci ludzie z Łodzi») йдеться про те, як безробіття підживлює ультраправих.

«Коли знову війна?»

Picture display

standardowy (864px desktop)

Казімєж Новак під час подорожі Африкою 1931-1936 рр., фот. матеріали організаторів

Picture image

afryka nowaka.jpg

Незважаючи на величезне зростання інтересу до внутрішньої тематики, історії про далекі мандрівки також були популярними. Казімєж Новак подорожував Африкою на велосипеді, Аркадієві Фідлеру Канада пахла смолою, Ванькович писав із Мексики, Вжос — із Південної Америки. Александер Янта-Полчинський був усюди, звідси його прізвисько «летючий репортер». Про розмах його подорожей свідчать уже назви його книг: «Углиб СРСР», «Made in Japan», «На пограниччі Азії» та «Столиця срібної магії» (мабуть, перший репортаж про Голлівуд у Польщі). Особливу популярність йому принесли інтерв’ю, а точніше репортерські портрети співрозмовників, перелік яких вражає. Серед них були: Ф. Д. Рузвельт, Чарлі Чаплін, Сєрґєй Ейзенштайн, Махатма Ганді, Хайле Селассіє, Йозеф Геббельс, останній імператор Китаю Пу Ї.

Через відчуття підриву міжнародного порядку закордонні політичні репортажі були особливо цінними. Читачів, утім, найбільше цікавило те, що відбувалося у двох сусідніх країнах — СРСР і Третьому Райху. Видання «Wiadomości Literackie» пропонувало своїм читачам безліч репортажів з Росії. Надавали відсторонений Янта-Полчинський, Антоній Слонімський, в якому ентузіаст боровся зі скептиком, навернений в комунізм Владислав Броневський і найпроникливіша з них усіх Стефанія Загорська. Популярною була також книга Станіслава Цата-Міцкевича «Думка в обценьках. Дослідження з психології суспільства Совєтів» («Myśl w obcęgach. Studia nad psychologią społeczeństwa Sowjetów»). Ванькович поїхав до Росії на шість днів з путівкою від бюро подорожей «Інтурист», що не завадило йому після повернення видати «Опірену революцію» («Opierzona rewolucja»).

Перший рік нацистського правління та пов’язана з ним суспільна трансформація описані в чудових репортажах Антонія Собанського, Зиґмунта Новаковського та Бернарда Зінґера. Роком раніше Ксаверій Прушинський передбачав, що іскрою майбутнього світового конфлікту стане Ґданськ. Книгу він назвав «Сараєво 1914, Шанхай 1932, Ґданськ 193?». Взагалі з Прушинським була така проблема: він складав речення, які змушували читачів, які знали подальший розвиток подій, звинувачувати його в пророцтві. Під час бомбардувань і евакуації Мадрида в 1936 році він писав: «Уявімо собі ситуацію, коли вся влада, політики, весь відомий, провідний світ покинули нашу столицю в один момент» (мабуть, маючи тут на увазі часи польсько-більшовицької війни). Подорожуючи Палестиною в 1933 році і захоплюючись організацією перших кібуців, він зазначив:

Заціпеніння гетто перетворилося в жвавість кібуців. Можна сказати, що ці люди відчувають якусь велику таємничу небезпеку, якийсь шторм, що наближається, від якого треба терміново побудувати ковчег для захисту.

«Коли знову війна?» — таке питання ставив собі та своїм співрозмовникам Конрад Вжос на зламі 1933-1934 років. Тоді він відвідав країни, що межують з Німеччиною — на його думку, джерелом майбутнього конфлікту. Австрійський канцлер казав йому, що не боїться аншлюсу, у Чехословаччині Томаш Масарик казав, що Європа зараз не може дозволити собі війни, а Юзеф Бек у Польщі не втрачав оптимізму. Але на вулицях репортер чув зовсім інші голоси.

Переклад: Марія Шагурі

Мова Ukrainian

репортажна фотогафія