Козацьке гніздо Ревухи і риси стилю
Після наради Падура, на запросини графа Жевуського, переїхав до його маєтку в Саврані (тепер смт Одеської області). Тут Падура писав українські думки (поезії-пісні). В нього з'явилося товариство однодумців-козакофілів.
Сам колишній Емір став Отаманом Ревухою. Ксьондз Ян Комарницький писав гумористичні вірші українською мовою. Спільно вони складали пісні та думи про козаків-низовиків. Падура і Ревуха писали до них музику, а співав надвірний торбаніст князя Євстахія Санґушка Ґреґор Відорт. Мабуть тут була складена пісня про Устима Кармалюка на слова о. Комарницького, що стала народною (як і деякі пісні про Ревуху). Першими слухачами пісень були слуги-конюхи та «козаки» Сокіл і Жеребко. У маєтку Жевуського Падура відкрив школу лірників, торбаністів та бандуристів. Цей гурт своїм завданням визначив створити місцеву літературу на основі народної поезії, змістом якої було б оспівування козацьких подвигів, а також революційна аґітація перед повстанням. Аґітатори-лірники (так їх назвав літературознавець Василь Щурат) Падура, Відорт та інші впродовж 1828–1829 роки втягнулися в аґітаційну метушню, міряючи ногами простори України. Падура забрів аж у Полтаву, де зустрівся з Іваном Котляревським.
Отже, чи не першою ознакою козакофільства, була мовна — шляхтичі-козаколюби насамперед послуговувалися українською мовою. Під впливом Падури українською творили також: галичани Каспер Ценґлевич і Януарій Позьняк, правобережці Томаш-Авґуст Олізаровський, Спиридіон Осташевський, Денис Бонковський та інші. Серед них і козакофіли-повстанці.
Культурним мітом, довкола якого формувалася козакофільська субкультура, був романтизований образ козацтва. Він був далекий від історичної реконструкції. Поетичну фантазію ніхто не обмежував, шляхетська і богемна буйність цьому сприяли. Неавтентичними були й «козацькі» пісні, і манера їх виконання: хор з шести чи дванадцяти торбаністів, речитатив під власний акомпанемент (тоді як козацькі думи і думки виконувалися індивідуально). Костюм цих неокозаків також був еклектичний: орієнтальні шаровари, чуб-оселедець, арабський бурнус, українська висока шапка, кавказькі бурка і башлик, романтична хустка на шиї тощо.
Новому стилю додавало альтернативности й заперечення, в традиційному вигляді, інституту шлюбу й сім’ї (заразом і станових умовностей). Моду задавав отаман Ревуха. Покозачений емір зголив бороду, залишивши вуса, одягнув просту свитку. Покохавши селянку Оксану він жив з нею «на віру». Ймовірно їй присвятив свою однойменну поему — романтичну історію на тлі боротьби греків за незалежність.
Козакофіли мали й свою говірку — неокозацьке арґо на основі української народної мови, з додатком арабських і тюркських слів, як це видно в пісні про Ревуху: «Грай море, чорне море, біле море галаґіда, гей!..». Козакофіли охоче змінювали на козацький лад й свої імена та прізвища: Ревуха, Чайка, Шпирка, Шашка…
Можна говорити й про окремий політичний світогляд, який поєднував у собі демократичні, навіть протонародницькі, ідеї, зі змаганнями за віднову Речі Посполитої. А в ній провідна роль відводилася козаччині і відродженій Запорозькій Січі.