Ні, звісно, Верн чи Веллс теж вірили у невідворотність змін, але радше в майбутнє проникали у своїх мріях. Натомість Конрад ці зміни уособлював, ба більше — ніс, у своєму прагненні уникнути пут розпачу.
Бердичів
Народжений 1857-го року десь під Бердичевом, він зеленим хлопцем одного разу тицьнув у мапу Африки пальцем і кинув: «Я тут буду!». Згодом він і справді побуває тут, і напише на підставі своїх вражень «один із найвищих зразків повістевої літератури у сучасній англійській прозі» (Еллен Ґлазґо). Що йдеться про таку собі сімейну легенду, то неважко припустити: трапилося це в ту скрутну годину, коли малий Юзеф скнів у російській провінції разом з батьками. А проте, дитяча, зронена в запалі фраза стала лейтмотивом його життя. Він буде скрізь, де йому схочеться! Він опановуватиме, завойовуватиме, торуватиме свій шлях через терни до зірок, силоміць братиме у долі те, чого вона йому пошкодувала! Він просто йтиме навмання: може, щось і вийде, може, якесь світло блимне в кінці тунелю… Зрештою, по материній, а відтак і батьковій смерті йому, 11-річному сироті, тільки й лишається, що кидати виклик жорстокому і несправедливому світові…
Батьки Джозефа Конрада: Аполло Наленч Коженьовський та Евеліна з Бобровських Коженьовська, 1862. Фото: вільний доступ
Вирішено: він стане моряком. Можливо, навіть переживе неймовірні пригоди, як герої його улюблених Дефо, Купера і Марієтта, або й ступить у слід Себастьяну й Віолі з «Дванадцятої ночі» (недаремно ж його батько, перекладач, був залюблений у чарівника слова Шекспіра)!? Яке воно, море, хлопець уже бачив, коли влітку 1867 року дядько Тадеуш возив Юзя в Одесу підлікувати (у Конрада рано з’явилися напади епілепсії, пов’язані, вочевидь, з важкими психічними переживаннями). Втім, це було море не білосніжних вітрил, які легко несли понад хвилями граційні кораблі, здається, ладні спурхнути — один із найбільших портів царської Росії виповнювали димом і парою вайлуваті пароплави, лящали кітвичні ланцюги, а прихмелені паровичники, тиняючись по місцевих шинках, не надто добирали слова, щоб описати всі принади прогресу, що чіплявся чорною кіптявою до їхніх рук… Хоч це і розпалило його уяву, певно, Чорне море і справді здалося йому чорним, якоюсь калабанею, пообчіплюваною всіляким іржавим залізяччям, бо по роках Конрад згадає, буцімто вперше справжнє море бачив з берега острівця Лідо у Венеції, коли у травні 1873 року його послано у мандрівку Європою через вибух епідемії холери у Кракові. І хай шість тижнів можна було споглядати всілякі європейські дивовижі, парубок ще мав стати твердою ногою на землю. Він досі сидить кутком, живе то в інтернаті, то в краківської бабці на Шпитальній, а з Європи вертає до двоюрідного дядька, Антонія Сироцінського.
Хлопець, як слушно зауважує його біограф, бачив світ у категоріях обстоювання ідеї, боротьби між свободою і насильством, самопожертвою і беззаконням. Той-таки Здзіслав Найдер зауважить, що вчився Конрад абияк, і коли у чомусь і мав успіхи, то лише в географії. Брак знань хлопець сміливо вирішив компенсувати живим досвідом. Досі дослідники губляться в здогадах, чому юнак поїхав з доволі спокійної і ситої підавстрійської Польщі і обрав кар’єру моряка. Можливо, сприяв цьому саме брак систематичних знань, що, безумовно, не дозволяла претендувати на якусь поважну посаду чи добреплатну працю. Море — інша річ, тут ні до чого папірець, тут завжди є нагода довести свій хист, своє покликання, прислужитися своїм товаришам, підставити плече, а головне — випробувати себе. На щось таке Конрадове життя на початках було скупе, бо ж як не батько з матір'ю, то родичі ревно його оберігали і спрямовували. Хіба вдалося ублагати дядька Теофіла, щоб той дозволив йому піти своїм шляхом. Парубок навіть не скінчив гімназії — так вабили його морські мандри, неозорі простори і безмежні далі, а ще постійна невідомість, відчуття того, що ось-ось за обрієм раптом вирине морським чудовиськом, безлюдним острівцем якась несподіванка, що перекроїть твоє життя.
Бердичів, вул. Білопольська. Фото: вільний доступ
Дехто з дослідників тримається думки, що два чинники — те, що батько вчив його французької мови, і те, що хлопець рано побачив море — сплелися воєдино і вплинули на його бажання втекти з гнітючого світу сірої Галичини і «творити власне життя і своє “Я”» (Браян Спіттлз). Та з цим якось іще не розібралися, головне, що Конрад з самого дитинства був по-справжньому захоплений морською стихією і марив творчістю. Принаймні, так згадував приятель його дитячих літ Константій Бучинський. Море ж являло собою своєрідну колиску, де все, про що мріяв Конрад, народжувалося, прибирало реальних рис і зв'язувалося воєдино: свобода, творчість, вільний порив, злет духа, нестримна фантазія, і водночас воля і сила, мужність і віра в себе, прагнення до самовдосконалення і саморефлексія. А про його неабияку самовпевненість і самодостатність говорить той факт, що в хлопця рано прокинувся «талант до сигар», та й авторитет дорослих він подекуди легковажив, якщо той у чомусь йому перебивав і виходив за рамки уявлень про те, як усе «має бути».
Отак, надихаючись звершеннями старших своїх земляків, поміж яких вирізнявся своєю своєрідною мізантропією повстанець 1863 року Ян Кубари, а ще читаючи улюбленого «Мандрівця», 16-річний шибайголова опинився на корабельному облавку.
Біограф Здзіслав Найдер писав про Конрада:
Інакше кажучи, він хотів спізнати смак пригод і мандрів — не тяжкої праці і рутини вимогливої професії (…). Неповнолітній егоцентрист і неврастенік, хворобливий, проте гордий мрійник, якому не до снаги подарувати всьому світові, що той не відповідає його очікуванням, спраглий пригод, і, ймовірно, найбільше, свободи пересування і незалежності — рвався у широкий, яскравий і теплий світ. Можливо, типова юнацька депресія — яка впала в нього на ґрунт вкрай родючий, підготовлений важкими переживаннями дитинства — набрала форми бунтівної: протистояння тиску навколишнього середовища, пасивного опору, «тихої» агресії.
Доля ніби штовхала Конрада на морські простори: тут-таки і прислужилася та обставина, що дядько Тадзьо був людиною загалом заможною. Власник банку, в якому на ім'я хлопця відкрито рахунок, мав два кораблі — старенький 400-тонний барк «Mont-Blanc» і новішу шхуну «Saint-Antoin». Невідомо, чи отверезів юнак, потрапивши на облавок корабля: хай там як, а то був таки не стрімкий, наче невагомий вітрильник його мрій, а обметаний «Mont-Blanc» компанії «Delestang et Fils».
Утім, доба крилатих морських мандрівців, які сновигали хвилями між материками, добігала кінця, і останні представники цієї романтичної породи вже виходили в море наче пенсіонери — на прогулянку. Так і кораблеві, яким плив Конрад, знадобилося 2 місяці, щоб дістатися Мартініки, і майже місяць, аби вернутися до Марселя. Ще півтора місяці майбутній письменник просидів на острові, і це була така собі екскурсія — у морське життя, у будні і побут людей на палубі і попід нею, світ, де вітер у щоглах вигравав мелодію мандрів… і заодно підказував юнакові теми його майбутніх творів. Юнача безкомпромісність, здавалося, вторувала назві корабля, що його колись згадає письменник, видаючи за англійський — «Зроби або помри». Така власне природа юності, така природа моря. Якщо вже вийшов у море, нема шляху назад, мусиш обов'язково добутися гавані, пристані, коли ж ні, до берега приб’є уламки твого корабля, лім твоїх сподівань.
Бердичів, костел і монастир отців кармелітів. Рисунок Е. Кшивіцької. Джерело: вільний доступ
Досвід перших мандрів
Юний Конрад уже відштовхнувся від суші, і шлях його лежав через хисткі океанські огроми, що увесь час загрожують запастися під суденцем, хай би яким великим воно було… В морі людина — лише тріска в руках стихії, і та крутить нею як завгодно, і все, що лишається — це вивіряти долю. Тобі нема вороття і нема спокою, знай викеровуй між небезпеками, яких сповнене море. Зате ризикуючи, можеш опинитися десь на гребені хвилі, і хтозна, може, навіть піднестися на висоти духу, сприймаючи згори свій міщанський затишок. А можеш сягнути глибин відчаю, і то байдуже, чи теліпаєшся ти поміж надбудовами, намагаючись у скажену бурю вхопитися бодай за щось, аби не сполірувати обличчям дошки під ногами, чи сидиш собі посеред непроглядних джунґлів, звідки, того й диви, вилетить смертоносний спис або гострий як бритва ніж.
Так і майбутні герої Конрада братимуть на спробу свій характер… але для цього спершу всі знегоди вирішує спробувати на власній шкурі сам Конрад. До того ж, образно кажучи, спробувати в квадраті, а, може, й у кубі. Річ у тому, що, знаючи, як кажуть його сучасники, французьку і німецьку, він не тільки здолав би догодити «китам» торгівельного флоту, але й цілком міг би й сам претендувати на ролю посередника, а точніше легко надавався до всіляких торгових оборудок, за якими було майбутнє. Проте колом вийшла не перша чарка, а друга, бо ж наступного разу опинившись на борту «Mont-Blanc», хлопчина втрапив у лютий шторм дорогою до Гавру, і то такий шалений, що тільки-но корабель, світячи дірками на подертих вітрилах, кинув котву в порту, як парубок узявся в ноги і рвонув на кілька днів до Парижа, згубивши десь свою скриню з речами. Тих кілька днів стачило йому, аби зрозуміти, що він щоразу потребуватиме нової пайки адреналіну — хай там як бурхають бурі зі штормами.
Джозеф Конрад. Фото: East News
Кажуть, що, повернувшись до Марселя, парубок не раз ходив у театр і навіть слухав опери, бо ж, дякувати Богові, міг собі дозволити жити життям безтурботним і ситим: дядько Тадеуш щороку виділяв на утримання племінника дві тисячі франків (дослідники сходяться в поглядах, що це було навіть більше, ніж платня морського офіцера), а за потреби змушений був давати більше. Втім, і його терпець поволі уривався, якоїсь миті він розлютився на небожа, підрахувавши, що той безбожно смітить грошима, і виклавши йому відверто, що за такого трибу життя йому доведеться вдвічі скоротити свої витрати на найпотрібніші речі: білизну, взуття тощо.
Я аж надто певний того, що на моє потрійне запитання ти відповіси тричі: неможливо! І несправедливо! І підло! Якби ж то так було! Це відповідатиме твоє серце, — а я хочу, щоб відповіла твоя воля — не слів, які я частенько чув, але дії, себто найощадливіших витрат з тих коштів, які я тобі поклав — а якщо, на твою думку, їх обмаль, то зароби, і матимеш. Але якщо не можеш заробити, то задовольняйся тим, що маєш з чужої праці — доки не здолаєш заробити власною і собі догодити.
Врешті-решт, у наступному листі згадає йому дядько і загублену скриню, і його легковажність, і те, що йому самому доводиться бути йому за няньку, але Конрада це вже майже не обходить: він і ці листи прочитав поворотом з Вест-Індії, куди ходять і звідки вертаються, як відомо, справжні моряки, пропахлі солоними вітрами, засмаглі, невибагливі й двожильні…
Джозеф Конрад. Фрейя з Семи Островів. Переклад Е. Хоменка (Київ: Молодь, 1960)
Надворі був 1876 рік, повним ходом ішов прогрес, людей з сякою-такою освітою, метких і енергійних, бракувало, отож двічі умовляти хлопця не довелося: його корабель уже відчалив, і звали його цього разу «Saint-Antoine». 432-тонний барк віз не просто Конрада-пасажира: на орендованому фірмою «Delestang» судні той був за стюарда, і йому покладено 35 франків місячної платні. І хай це була одна п’ята дядькової суми, парубок уже мав право собою пишатися — він не лише побував одразу у кількох портах Південної Америки, але й помалу почав добирати матеріал візуальний і людський до своїх майбутніх творів. Так, зі свого капітана він, уже зрілий автор, спише героя «Ностромо» (українського перекладу нема й досі), а з його племінника поглузує у «Дзеркалі морів». Та й наріжний камінь у його майбутній фах уже закладено: судячи з усього, у своїх трюмах барк цей віз не що інше, як зброю, а залога його займалася, найпевніш, перемитництвом. Конрад і сам писав, що йшлося про зброю, яку таємно завозили до сусідньої Еспанії у розпал так званої карлистської війни (1872-1876) прихильникам дона Карлоса Молодшого, під владою яких на той час була чимала частина країни. Уже й дядько Конрада оцінив те, що з його небожа можуть вийти люди.
Може, ми б яку крамничку заснували з цими двома товарами, якщо з’ясується, що tout frais compris [усе разом зі поборами — І.А.] буде набагато дешевше, ніж в тутешніх крамницях?
Так він під’юджує він юнака, натякаючи на антильські лікери й кубинські сигари, що їх, окрім усього іншого, возив його корабель. І хоча до наступної подорожі чекати довелося довгенько: спершу парубок захворів, а відтак, перш ніж корабель вийшов у море, устиг побити глека з Делестанжем, — одначе Конрад і далі хоче плавати під орудою капітана «Saint-Antoine», не надто здаючи собі справу з того, що взагалі збирається робити найближчим часом. Ремесло перемитника приваблює його не лише тим, що тут можна заробити грубі гроші, але й тим, що тут стрічаються типи дикі, живі, непідробні, сповнені непогамовної енергії. Тож замість плавати з капітаном за якимось крамом хлопець береться разом із його першим офіцером возити зброю. Знову ризик, знову непевність, і хай ці двоє вже мають власне суденце під символічною назвою «Tremolino» (чи не трусяться вони, бува, як осичина!?), проте, врешті-решт, людська зрада підтинає крила їхньому вітрильнику: небіж капітана виказує перемитників, берегова охорона влаштовує засідку, і, тікаючи від еспанців, шибайголови розбивають свій вітрильник об скелі мису Креус, що на північному сході Каталонії. Хоча дослідники ставлять тут собі питання, чи не розгулялася, бува, буремна фантазія молодого Конрада. Дехто, як-от Норман Шеррі, поліз в архів департаменту Буш-дю-Рон і з’ясував, що з тих кораблів, які заходили в тутешні порти, жоден не звався «Tremolino». Та й капітан Червонí (якась дивна співзвучність зі слов’янським світом!), який існував насправді, аж ніяк не пішов на дно разом із суденцем 1878 року, як подавав справу Конрад, а любо жив собі і далі накладав з тим-таки Коженьовським. Втім, нічого дивного тут нема, і годі знайти елементарніше пояснення. Річ у тому, що згадував усе це Конрад на схилі віку, і дещо міг призабути. А от про те, що сам одного разу мало не вкоротив собі віку, хтось інший волів би просто забути, але не Конрад: він зробив хитріше, взяв і, образно кажучи, зазирнув крізь цівку пістолета в душу своєму героєві. Так дістає кулю герой «Золотої стріли» на поєдинку із заздрісним суперником.
Джозеф Конрад. Фото © The Granger Collection/Forum
Громадянин світу
Насправді ж історія мала куди глибше дно: опинившись у суттєвій фінансовій скруті, Конрад в грудні 1877 року дізнався, що він, як підданець Росії, не мав права служити на французьких суднах без дозволу російського консула; а що він російський військовозобов’язаний, то про згоду нічого було й думати. (Якщо Конрад захотів би дістати французьке громадянство, то його покликали б до французького війська.) Залізши в борги, Конрад позичив у друга 800 франків, поїхав у Вілльфранш, щоб спробувати найнятися на американську ескадру, проте йому не пощастило, і у відчаї 20-річний парубок спустив позичені гроші у Монте-Карло. Він повернувся до Марселя, приставив пістолет до грудей і надавив курок; куля прошила груди, але в серце не поцілила. Поки він одужував, до Марселя, викликаний за телеграмою, приїхав довготерпеливий Тадеуш, щоб поплатити неабиякі борги, сума яких сягнула понад 3000 франків. Дядько залюбки констатує, що племінник його — хлопець незлий, хіба що зарозумілий і занадто вразливий, а так здібний і красномовний.
І польську мову він не забув, хоча від од’їзду з Кракова перший раз розмовляв зі мною польською. У своєму ділі, здається, тямить добре і вельми його любить. Я пропонував йому вернути у Галичину і там дістати громадянство і робити кар’єру, а він відмовився, сказавши, мов, що державу свою любить, міняти не хоче і не змінить. Кепських звичок, властивих морякам, я в нього не помітив, хоча придивлявся пильно — він не п’є майже нічого крім червоного вина — не грає… а та перша невдала спроба спиралася на уявлення, що йому вперше пощастить.
Хай там як, а ця куля, це міряння з долею у казино лише остаточно оформили магістральну лінію, що її триматиметься Конрад, — лінію ризику, тонку грань між буттям і небуттям, яка ділить світ на творіння і пустоту, зерно і полову, а людей — на героїв і негідників. Схильність до ризику лежить в основі усієї суперечливої натури Конрада, що зв’язує докупи дві його іпостасі, і щоразу не знати кого в ньому більше: авантюриста, що орудує пером, чи письменника, що займається перемитництвом ідей. Можливо, це перебільшення, але стати письменником означає перемагати самого себе, вчора, сьогодні і завтра, це рівнозначне змаганню з хаосом і плутаниною зовнішнього світу, спробі довести оточенню, близькому і далекому, що чергове поєднання форми і змісту є чимось більшим за вливання молодого вина в старі міхи. Світ намагається довести людині, що годі сказати щось нове, годі перемогти чорну діру буденності, що пускає внівець усі зусилля, годі шукати якусь гармонію, хай і у власній душі, і ми маємо лише плисти за течією, що наперед визначає, де нам бути і навіщо нам бути.
Джозеф Конрад, 1915. Фото: wikimedia
Серце пітьми
Здається, зустрічі з такою Порожнечею, з такою невідомістю завдячує Конрад і один із найкращих зразків своєї прози — повість «Серце пітьми». Написана 1898 року, вона увібрала в себе досвід мандрівки письменника до Конґо, і — боротьби зі демоном, який криється у душі письменника. Американський дослідник творчості Конрада Джефрі Берман так писав про цей твір:
Таємниці творіння вимагали цілковитого підпорядкування внутрішньому демону, демону, якому треба було упереміж поклонятись, улещувати і раз по раз спускати з припони. Досвід написання був для нього небезпечною мандрівкою у невідоме, багато в чому схожою на його божевільну експедицію в Бельгійське Конґо 1890 року, з якої виникло «Серце пітьми». Обидві подорожі включали розвідку недізнаної території, чужі безпеці, яку вони обоє вимагали і відкидали. Ще ж надто, як Конрад-дослідник, так і Конрад-письменник могли наразитися на серйозну небезпеку. Успіх дослідника, який не має жодної гарантії вернути додому і невеликі шанси дістати сторонню допомогу, залежить від простого виживання. Мистця, також непевного прецедентів, якщо він наважується експериментувати, відкидаючи уторовані дороги, рішення стати піонером також здатне наразити на небезпеку. Якщо перефразувати: наважившись глянути у дзеркало, можеш жахнутися свого вигляду; або якщо висунути тезу про те, що мовчання для художника являє собою різновид самогубства, дзеркало може залишатися згубно порожнім, означаючи ніщо. (1)
Джозеф Конрад. Серце пітьми. Переклад Ігоря Андрущенка (Львів: Астролябія, 2015)
Під той час Конрад уже встиг поплавати на численних кораблях, мало не згорів на барку «Палестина», побував у Сінґапурі, Австралії, Індії, Маврикії, склав офіцерський іспит (що давало йому змогу незле заробляти), і головне — жив на млистому Альбіоні і ходив під англійським прапором. Власне і герой повісті Чарлі Марлоу розводиться про все, сидячи на облавку яхти, що стоїть у гирлі Темзи, і малюючи слухачам моторошні картини. Так, певно, розбалакувався у Брюсселі 1890 року знаний англійський мандрівник Генрі Мортон Стенлі, — на промову якого сам Конрад, між іншим, замалим не втрапив — розказуючи про таємничий край Конґо, де йому у 1879-1884 роках судилося попрацювати дослідником i, як сказали б зараз, послом з особливих доручень так званої Association Internationale pour l’Exploration et la Civilisation en Afrique (Міжнародної асоціації з вивчення і окультурювання Африки). Можливо, розповідав європейцям про всілякі дивовижі, про барви екваторіального лісу, чудо дощу після посухи чи про стада диких тварин на рівнинах, але, не в останню чергу, натискав на тому, як важливо мати синицю щастя в своїй жмені, коли перед тобою скрізь пастка, суцільна стіна неприємностей, світ, якому байдуже до тебе, який готовий ковтнути тебе живцем, як згодом ковтнули амазонські джунґлі Персі Фоссета, — дорешти, безслідно.
Стенлі застерігав:
Але покладіть-но руку на дерево або простягніться на землі, присядьте на зламану гілку, і ви збагнете, які злість, шаленство й активність панують довкола вас. Відкриєте записник, аж глянь — купа метеликів сидить на сторінці, одна бджола крутиться над вашою рукою, інші силкуються вжалити вас в самісіньке око, гуде біля вуха оса, перед носом снується велетень-ґедзь, і ціла зграя мурах повзе до ваших ніг. Дехто вже поліз угору, швидко піднімаються нагору, так і дивись, зажене свої гострі щелепи вам у потилицю... Лихо та й годі! І хоча все сповнене краси, — проте на цьому багатому на життя ґрунті не випадає ні лежати, ані сидіти. Це не ялинові переліски і не підчищені гаї англійських парків, а тропічний світ: якщо хочете насолодитися ним, треба повсякчас поволі посуватися. (2)
Джозеф Конрад з Анелею Заґурською, авторкою більшості польських перекладів його творів, 1914. Фото: вільний доступ
Аванпост прогресу
Насправді ж місія у Стенлі була доволі прозаїчна: Африка стояла на порозі розділення її найбільшими державами Європи, в кожнім разі на сфери впливу, і англійський мандрівник мусив стати таким собі вісником прогресу, землеміром, який ставив віхи, що ними мав іти шлях колонізації. Його покровитель, бельгійський король Леопольд II, націлився на Конґо, утворивши у тутешніх місцях так звану Вільну Державу, по суті рабовласницьку. Туди плавом пливли всілякі пройдисвіти, великі й малі ділки, шахраї і негідники. Всі новачки органічно вливалися в лави тих, хто вже сіяв зло поміж тубільців і кого ті люто ненавиділи. Прагнучи розширити межі свого «бізнесу», вони часто-густо ступали на хибкі терени і важили своїм життям, змушені повсякчас приборкувати власних демонів, які знай нацьковували їх одне на одного.
Джозеф Конрад. Зроби або помри. Перекладачі П. Таращук, С. Вільховий, Л. Гончар, М. Рошківський (Київ: Темпора, 2011)
Може, меншою мірою, але не менш блискуче Конрад описав таку-от виправу в чудовій новелі «Аванпост прогресу», де пристрасті між героями, змушеними терпіти один одного, розпікаються аж настільки, що, трусячись од страху, вони сходяться у жаркій сутичці, і то більше психологічній, і спершу одному з них не вціліти… а затим і другий накладає на себе руки. Чи провокує їх зовнішній світ? Безумовно! Чи виною тут якась людська несумнісність? Ще б пак! Але головне — позбавлені суспільства, герої розкриваються цілком, виказуючи свої первісні інстинкти, що роблять їх схожими на тварин. Тільки-но їх опановує жага до виживання, як у їхньому житті раптом не знаходиться місця іншій (дарма, чи схожій на тебе, чи ні) людині. Жорстоке «еґо» намагається повкладати їх в могилу достроково, і врятуватися від нього людям, позбавленим твердого стрижня всередині, зась.
Той же самий внутрішній конфлікт покладено в основу повісті «Серце пітьми». Здавалося б, доволі проста історія, що розгортається на тлі існування на африканській землі якоїсь факторії, де збирають слонівку, — але ж яка неймовірна безодня жаху розкривається перед читачем! Слонівка — це те, що надає людському існуванню у цій дірі бодай якогось сенсу, а проте, і він — лише якась омана.
Над ними, наче запах напіврозкладеного мертвяка, витав аромат безглуздої захланності. Їй-бо, відчуття реальності зникало там надто легко! А німа глушина, яка підступила до цього розчищеного клаптика землі, здавалася мені чимось настільки великим і непереможним, як зло або істина, вічна велич, що терпляче очікує кінця шаленої людської навали.
Конрад переконливий у своїй виразності. Над усім цим стоїть такий собі Начальник Внутрішньої Станції Курц, покликаний вершити людські долі, а по суті, людина, що борсається у своїх невгамовних пристрастях. Він, може, й радий був би звідси забратися, проте він, як влучно характеризує таких людей Конрад, із тих, хто міг
жити лише за однієї умови — лишаючись машинами. І тепер, звільнені від турботливої опіки людей з пером за вухом чи з золотою нашивкою на рукаві, вони були мов ті пожиттєві в'язні, котрі, діставши волю після довгих літ тюрми, не знають, що з нею робити.
Спершу Курц якось керує збиранням слонівки, якось намагається припасуватися до зовнішнього світу. Проте власна уява його запалюється, відтак виникає те, що Гойя назвав би «сном розуму»: все-бо робиться несвідомо (чи то підсвідомо), автоматично, інакше кажучи, виникає діяльність, спрямована на те, щоб цей розум таки приспати, щоб заглушити свідомість, яка у німому відчаї завмирає перед величчю таємниці на обрії, за річкою, деінде. Властиво, всілякі ватажки чорношкірих племен — це не хто інший, як демони, що живуть усередині кожного з цих колоністів, спраглих, здається, тільки одного — наживи. Ті приходять, зникають, несуть слонівку, отримують якісь брязкальця, а, схоже, висисають сили із бідолах, які метаються поміж стінами своїх халупчин. Оцей процес марніння крок за кроком, лельом-полельом і змальовує Конрад, процес втрати сенсу життя, відмирання думки і перетворення на дику природу. Джефрі Берман зауважує:
На сторінках «Серця пітьми» уяву Марлоу збивають з плигу коди, що їх він не може розшифрувати, підказки, які він не може інтерпретувати, крики жаху, які він не годен заглушити. Само по собі виживання стає нерозв'язною загадкою, першим питанням, над яким він незмінно загадується, стикається з новим персонажем, мертвим або живим. Прикметно, що більшість з персонажів, які трапляються йому дорогою, або мертві, або напівживі.
Звідси випливає і основний парадокс Конрадового твору: що менше в ньому дії, то більше напруження він криє. Воно неявне, воно крізнить між рядками, а тоді раптом десь візьме і вирветься, взявши за душу.
Насправді ж твори Конрада присвячено не адептам колоніалізму, хоч які вони є — ниці, відчайдушні, нерозважливі чи пронозуваті; твори Конрада — це про боротьбу з собою, про шукання сенсу, хай якого, у хаосі довкола, і пошуки свого місця у суперечливому світі, і в цьому їх неймовірна складність і привабливість, зокрема, для перекладача, що його часто змилює така неквапливість автора і невибагливість (а, може, й одноманітність) фабули: мов, чого не устругне він, бува, яку штуку, щоб здивувати свого читача? Гаразд, не екзотикою, якоюсь шаленою думкою, одкровенням — а дотиком божевільного генія. Але ні, це дзеркало, і читач лише вдивляється в себе, в свої хиби і цноти, страхи і сподівання, радощі і болещі…
Напевно, збагнув щось таке і сам автор, коли 1894 року вернув у Лондон і більше ніколи не виходив у море: він зрозумів, що може виплеснути цілий огром небачених емоцій і драм, щойно зазирне в свою душу. І для цього не конче виїздити навіть за межі свого обійстя, варто лише взяти в руки перо і покласти перед собою аркуш паперу… Недаремно ж, давні китайці казали, що не виходячи з двору, можна спізнати світ…
Джерела
(1) Jeffrey Berman. Joseph Conrad: Writing as Rescue. 1977
(2) Henry M. Stanley. In darkest Africa. Vol. II. 1890
___________________________________________________________
Автор: Ігор Андрущенко, перекладач «Серця пітьми» Джозефа Конрада