Зморений годиною безрезультатного блукання поміж трьох сосен, я киваю, щоб не вдаватися в зайві подробиці. Співрозмовник променіє від того, що ми порозумілися, і показує мені розчепірені пальці однієї руки, але второпати його сигнал мені не вдається. Аж нарешті він витягує з кишені 5 лір і демонструє їх: значить, за інформацію він хоче таку винагороду. Тепер настала моя черга сміятися і заперечно кивати головою. Турок спльовує, каже, що ніякий я не поляк, і показує пальцем десь позад мене. Я обертаюся й бачу на стіні стрічку в кольорах польського стяга.
Чому я не побачив його раніше, хоч і стояв перед самим входом? Бо зовні він непомітний і на музей не скидається, лише непоказна табличка інформує про те, що тут міститься музей Адама Міцкевича. Вхід — безкоштовний, але двері зачинені. Як пояснив мені потім охоронець, це вимушений захід безпеки, оскільки навколо швендяє забагато охочих поцупити те, що погано лежить. Відвідувачів — крім мене — немає, інших працівників — крім охоронця — теж. За потреби страж готовий подзвонити й викликати на роботу співробітників, але він мене всіляко переконує, що такої потреби немає. Мовляв, музей бідненький, тому можна самому обійти три поверхи і підвал, почитати мультимедійні табло, бо експонатів майже немає, та й дати їм спокій. Заклад утримується з турецького бюджету на знак традиційної приязні до Польщі, але розташування на периферії і відсутність зацікавлення серед самих стамбульців і туристів (зазирають переважно поляки) накладає на роботу сонний відбиток.
Вітольд Шабловський. Убивця з міста абрикосів (переклад Дзвінки Матіяш). Київ: Темпора, 2012
Хоча інтернетом і гуляє інформація про те, що будинок цей — «дім Міцкевича», але ситуація з ним дуже схожа на описану Оксаною Забужко в тексті про «Дім Булгакова» в Києві. Як російський письменник на Андріївському узвозі лише знімав собі помешкання, так і Міцкевич у Стамбулі потрапив у гості до Михайла Чайковського. Останній — легендарна постать, українець і польськомовний письменник, тричі змінював релігію, був шпигуном і заколотником (на його совісті мінімум дві революції на Балканах), авантюрист і романтик, що в турецьку історію увійшов як Садик-Паша.
Саме до нього й приїхав Міцкевич, аби разом збирати легіон на війну проти Росії. Але за кілька днів польський геній раптово помирає (хвороба чи російська отрута — дискусії не вщухають досі). Протягом короткого проміжку часу тіло Адама Міцкевича знаходилося в підвалі цього будинку, потім його перевезли в Париж і поховали на Монпарнасі (Польща була окупованою, а для окупантів поет був заклятим ворогом), але в стамбульському підвалі встановили символічну труну і нагробок генія. Пристрасть поляків до могил і некрополів — тема для окремого культурологічної розвідки...
Що загубили Чайковський і Міцкевич у далекому Стамбулі? Вони були посланцями впливової польської організації, яку можна назвати урядом в екзилі — «Готелю Лямбер» (від назви резиденції, в якій розгорнув свою діяльність у Парижі князь Адам Чарторийський). Польщі не існувало, незалежницький зрив зазнав поразки, але польська еліта за всяку ціну намагалася відродити свою державу.
Оскільки всі імперії, що загарбали польські території, були досить потужні, і в успішність внутрішньої боротьби мало хто вірив, Чарторийський робив ставку на всезагальну європейську війну. У ній імперії мали послабити одна одну, і з попелу війни знову воскресла б незалежна Польща. Тим-то політика «Готелю Лямбер» зводилася до розпалювання ворожнечі, яка могла б дати іскру великому геополітичному конфлікту, в різних куточках Європи, й одним із найперспективніших регіонів вважалися Балкани.
Прикметно, що ключовий політичний документ сербського народу — «Начертаніє» Ілля Ґаршанін пише на основі наданих йому польським шпигуном тез (а час роботи над текстом йому покривала польська «стипендія»). У цьому документі екс-прем’єр-міністр Сербії вперше висуває шовіністичну ідею про «Велику Сербію», що має постати на руїнах інших імперій та держав. Розбурхуючи націоналістичні настрої в Сербії, поляки намагалися спровокувати міжнародний збройний конфлікт на Балканському півострові.
Приклався «Готель Лямбер» і до розпалювання повстанських настроїв у Болгарії, а з початком Кримської війни — відкрито став на бік Оттоманської Порти, внаслідок чого — елітним агітатором, що мав піднімати бойовий дух польського легіону у війні проти Росії — в Стамбул і прибуває Адам Міцкевич.
Робота Єжи Ґєдройця в Римі, а потім у Парижі (Мезон Ляфіт, де розташувалася редакція легендарної «Культури») у цьому світлі виглядає лише логічним продовженням закладеної раніше традиції. «Без вільної України не буде вільної Польщі», а відтак польська еміграція береться налагоджувати контакт з українською інтелігенцією, починається складний, але успішний і плідний діалог, завдяки якому й маємо нинішнє польсько-українське порозуміння.
За гроші польської еміграції й «Культури» (а з листів Ґедройця зрозуміло, скількох зусиль йому коштувало знайти бодай мізерне фінансування) друкувалися українські автори, виходили книжки українською мовою, укладалися колосальної ваги антології — чого лишень вартує «Розстріляне Відродження» Юрія Лавріненка!
«Польський слід» легко знайти у всій Центрально-Східній Європі, від Прибалтики до Балкан. Цей факт можна пояснити як елемент надзвичайно діяльної зовнішньої політики, частину імперського, завойовницького дискурсу, але така відповідь була б неповною. Адже йдеться насамперед про певну культурну, ментальну рису польського народу — зацікавленість світом навколо. Її складно окреслити й визначити, проглядається вона радше у порівнянні з іншими народами.
Ришард Капусцінський. Ще день життя (переклад Олеся Герасима). Чернівці: Книги ХХІ, 2015
Скажімо, в Чехії зацікавлення навколишніми країнами й їхніми культурами — просто відсутнє як поняття, ніхто там сильно не забиватиме собі баки ані Польщею, ані навіть Словаччиною. На ідею поїхати з туристичною метою до Польщі чех покрутить пальцем біля скроні або відпустить в’їдливий жарт. Якщо вже їхати, то в Іспанію чи на острови, а не в якусь задрипану Польщу чи Угорщину!
Найлегше це спостерегти за асортиментом книгарень. Скажімо, я цікавлюся мадярським письменником Шандором Мараї, який виріс неподалік Ужгорода, в тепер уже в словацьких Кошицях. Українською його майже немає (ми взагалі угорцями не цікавимося), є лише переклад — через польську й англійську — Максима Стріхи. Сербською книжки Мараї також годі шукати, хоча Сербія й сусідка Угорщини, і їх пов’язують століття контактів. Чеською — без шансів. А от польською Мараї видано понад десять томів, включно з автобіографічними записками й щоденниками.
Або інший приклад: книжку боснійського письменника Мугарема Баздуля «Концерт» про легендарний виступ U2 в Сараєві, що ознаменував кінець війни і повернення до життя — з усіх центральноєвропейських країн видано тільки в Польщі. Більше нікого вона не зацікавила, а поляки знайшли і переклали. Не кажучи вже про те, що розповідають самі боснійці — чи не найчисленнішою групою туристів в країні є саме поляки. А в дев’яностих Польща збирала й надсилала сотні тон гуманітарних вантажів до Боснії й Герцеговини. Тадеуш Мазовецький об’їздив цю країну вздовж і впоперек, шукаючи можливості допомогти цивільному населенню.
Раз ми вже в польській книгарні, то на мить зупинімося біля полиць. Розмай перекладної літератури, особливо з не «світових», а маленьких мов — вражає. Значно більша Росія зі своїми школами перекладачів, величезним книжковим ринком і піратством, яке краде авторські права без оглядки, не може конкурувати з Польщею в кількості й якості перекладних видань із Центрально-Східної Європи. Хочете почитати угорця, латвійця, хорвата, чеха, словака, угорця, австрійця, українця, румуна — будь ласка, польською всіх помітних письменників давно перекладено й видано, вони вже десятиліттями часті гості літературних фестивалів і конференцій, чимало з них завдяки польським творчим стипендіям навіть вивчили польську й самі стали перекладачами.
Ришард Капусцінський. Автопортрет репортера (переклад Богдани Матіяш). Київ: Темпора, 2011
Саме на цьому ґрунті — зацікавлення світом навколо себе — й виросла польська школа репортажу. Феномен, популярність і розмах якого складно пояснити в категоріях лише історії літератури. Бо й справді, чому жодна з інших центральноєвропейських літератур не може похвалитися такою кількістю репортажів, так званої літератури факту? Загляньмо на сайт польського Інституту Книжки — і дізнаємося, що найпопулярнішим і найбільш видаваним закордоном польським письменником є саме репортажист, Ришард Капусцінський. Слід розуміти, що йдеться не лише про любов авторів до цього жанру — він би так не розквітнув, якби й читачі масово не купували репортажних книжок, а кожна газета у своєму суботньому випуску не публікувала б репортаж на цілий розворот, щоб у такий спосіб привабити покупців.
І виходить, що в Туреччину їдеш, заздалегідь прочитавши книжку репортажів «Убивця з міста абрикосів» Вітольда Шабловського, в Молдову — книгу Войцеха Смєї, в Румунію — репортажі Малґожати Реймер й Боґуміла Луфта, в Угорщину — Кшиштофа Варґи, в Чехію — Маріуша Щиґела, в Боснію — Войцеха Тохмана, Давида Варшавського і нинішнього посла Польщі в Україні Яна Пєкла, в країни Середньої Азії — Людвіки Влодек (до слова, невдовзі вийде книжка репортажів цієї авторки про регіон Спіш у Словаччині). Ці книжки виросли на зацікавленні світом навколо — і стали популярним комерційним продуктом, бо таке зацікавлення поділяють і сотні тисяч польських читачів.
Феномен популярності жанру репортажу в Польщі — неповторний. І хоча вже кілька років одне видавництво вкупі з гроном культуртрегерів, ентузіастів і перекладачів намагається прищепити українцям любов до літератури факту (перекладів польських репортерських книжок українською — вже не один десяток), і навіть для цього організували конкурс художнього репортажу «Самовидець», — результати поки що досить скромні. Не лежить в українців душа до репортажу, не виходить у нас репортажів, які б — не кажу вже про топ продажів — потрапляли бодай у двадцятку найпопулярніших книжок.
Зрештою, більшість українців зневажливо ставиться до ідеї поїхати з туристичною метою, наприклад, в Угорщину (тільки Будапешт!) чи в Румунію, українських туристів у Боснії — кіт наплакав, а поїздки в Хорватію й Чорногорію обмежуються двадцятьма метрами пляжу. Не цікаво нам там...
*****
Зацікавлення світом навколо — одна з ментальних рис польського народу. Ось звідки береться така кількість перекладної літератури, популярність репортажу як жанру і нескінченні каравани польських туристів у всій Центрально-Східній Європі.
Либонь, знаючи про цю польську рису, тямовитий охоронець кидає мені на виході зі стамбульського музею Адама Міцкевича: «А з Туреччини далі в яку країну їдете?».
Автор: Андрій Любка