Чи вигадав Міцкевич інтернет?

pocztowka_mickiewicz_polona.jpg, default, Поштівка «Адам Міцкевич», видавець невідомий, 1900, фот. Національна бібліотека Polona

#спадщина

#мова і література

Емансиповані жінки, які стоять на чолі духовної революції, кулі, що курсують між Землею та іншими планетами, потужні дзеркала, які передають інформацію на відстань — і все це розміщено в третьому тисячолітті нашої ери. Міцкевич як прабатько наукової фантастики? Літературознавчі дослідження свідчать, що його ніколи повністю не опублікована «Історія майбутнього» могла насправді бути піонерським твором наукової фантастики.

Спекуляція про спекуляцію

Пошуки інформації про майже невідомий текст Міцкевича — це практика на кшталт «процесу за непрямими доказами» — про те, що «Історія майбутнього» взагалі створювалася, ми дізнаємося передусім із листів його друга, поета Антонія Едварда Одинця. Його листування є одним із небагатьох джерел про цю незавершену, а що найважливіше — загублену книгу автора «Дзядів». А точніше — не стільки загублену, скільки… спалену. Поет вирішив знищити більшість рукописів — припускається, що він керувався турботою про «польську справу», а пророцтва, викладені в «Історії майбутнього», начебто могли цій справі зашкодити. Нібито після завершення роботи над книгою (а сталося це, ймовірно, в Парижі 1832 року) Міцкевич представив її основи другові — графу Монталамберу:

[Монталамбер] почав пояснювати поету, що образ знівечення душ, окреслений найвідомішим із польських письменників, опублікований у Франції, був би жахливим осудом короля Людовика Філіпа, від якого залежить матеріальне становище польської еміграції, що друк такої книги міг би «спричинити зменшення або скасування виплат для вигнанців»

— писав літературознавець Пьотр Слівінський у 1907 році. Тож Міцкевич вирішив «кинути у вогонь плід кількарічної праці». Те, чим ми володіємо сьогодні, — це розпорошені сліди, немов руїни первісного твору. Ми можемо лише розглядати залишки. Спекулювати про спекуляції Міцкевича і фантазувати про можливу долю його фантазій.

Міцкевич як протофемініст

У 1829 році Одинець пише листа до Юліуша Корсака, поета й перекладача, товариша Міцкевича по студентській лаві Віленського університету:

У ці часи він був зайнятий написанням особливого твору під назвою «Історія майбутнього». Пише його французькою і вже має готових понад 30 аркушів,

— починає Одинець, визнаючи, що переглянув їх «лише побіжно». «Це чудова річ!» — наголошує він і додає, що якщо Міцкевич «допише, як почав, то це, можливо, колись буде “Дон Кіхот” свого часу». За словами Одинця, Міцкевич хотів «показати передбачувані наслідки матеріального егоїзму й егоїстичного раціоналізму, яким вклоняється сучасний світ», і мав намір зробити це шляхом демонстрації їх

у долях цілих народів, ставлячи поруч поруч найвищу вершину матеріальної цивілізації та найнижчий занепад почуття, духу й віри — до речі, лише в чоловіках. Жінки бо, хоч і повністю емансиповані та зрівняні у всіх правах із чоловіками, досі не можуть позбутися тих «старих забобонів» і, складаючи «нижню палату» в сеймівських дебатах, є водночас єдиною опозицією й перешкодою [...] проти того, що чоловіча палата називає «чистим розумом», засуджуючи будь-яке почуття.

Жінки, сприйняті поетом есенціалістично, мали, отже, стати на бік «почуття й віри», а чоловіки були носіями раціональних сил. Позицію Міцкевича, хоч і таку, що закріплює за жінками роль посланниць серця (чутливості, нематеріальності тощо), можна назвати протофеміністичною — адже у його візії саме жінки мали відповідати за етичне перетворення цивілізації. Ба більше — саме «героїню з над Вісли» у своїй «Історії майбутнього» Міцкевич бачив як постать, що стоїть на чолі армії жінок і «двадцятирічних юнаків», які відб’ють «напад китайців» на Європу. Чи вкладав Міцкевич у постать жінки-очільниці віру в майбутню перемогу «почуття, духу й віри» над розумом, що їх заперечує?

З погляду сьогодення дивовижним є те, що автор передбачив імперську могутність Китаю, яка на момент написання «Історії майбутнього» аж ніяк не була очевидною («тодішній Китай не був сильним у політичному плані й залежав від Англії», зауважив автор «Лексикону польської науково-фантастичної літератури» Анджей Невядовський). Описувана битва мала завершити першу частину «Історії майбутнього», дія якої, за словами Одинця, відбувалася в межах перших двох століть третього тисячоліття.

Ясновидіння у потертих листах

Thumbnail — «Апофеоз Міцкевича», видавництво «Поштівки», 1908–1920, фот. Національна бібліотека Polona

У невеликій статті «Міцкевич, радіо, диктатура», опублікованій у політично-інформаційній щоденній газеті «Czas» 1937 року, Антоні Авґуст Беніс писав про «ясновидіння цього надзвичайного чоловіка, яким мав бути Міцкевич». Він вважав, що саме воно «особливо вражає» після прочитання — як він це назвав — «сильно потертих» листів Одинця:

Читаємо далі і натрапляємо на ту надзвичайну «Історію майбутнього», яку Міцкевич розпочав іще в Росії, а в Парижі мав продовжити. [...] Уже сам факт, що це було написано сто років тому, достатньо дивовижний, перевершуючи фантастичні романи Веллса.

Беніс, звісно, має на увазі літературні передбачення Герберта Джорджа Веллса, викладені у «Машині часу» або «Війні світів». Водночас він відкидає можливе звинувачення в тому, що Одинець усе це… вигадав, адже на межі 1820–30-х років справді робилися перші спроби запуску паровоза. Та Беніс звертає увагу на те, що теорію про бурхливу фантазію Одинця спростовує факт, що Александр Ґрем Белл запатентував телефон у 1876 році — автор листа до Юліуша Корсака навряд чи міг передбачити винахід описаного Міцкевичем «акустичного приладу, за допомогою якого, сидячи спокійно біля каміна в готелі, можна слухати концерти чи лекції, що відбуваються в місті». Поет також передбачав появу, зокрема, телескопів, які дозволяли б «із повітряної кулі оглянути всю землю». Зв’язок Землі з іншими планетами мав налагоджуватися завдяки «повітряним кулям, які мають плавати повітрям так, як сьогодні кораблі морем». Європу, своєю чергою, мала вкрити «мережа залізниць» (Міцкевич нібито стверджував, що залізниця «змінить обличчя світу»). «Боюся торкатися деталей, бо відчуваю, що в такому разі сьогодні не закінчу», — зізнавався Одинець, захоплюючись змістом оповіді, створеної Міцкевичем:

Як не згадати про Архімедові дзеркала, розміщені на величезних просторах так, що вогненні літери, відбиті в першому, в мить ока відбиваються в останньому?

— риторично питав він, згадуючи образ, який сьогодні часто інтерпретують як передбачення… волоконно-оптичного інтернету, або принаймні телебачення. Цікаво, що вже у 1937 році Беніс поділився актуальним і дотепер спостереженням про незаслужено забутий футуристичний твір Міцкевича:

Напрошується зауваження: яке ж ми скромне суспільство. Наш національний пророк у 1830 році передбачає радіо і розвиток залізниці, а жоден спеціаліст цього ще не розголосив і ніхто ще не написав на цю тему габілітаційної дисертації.

Міцкевич всерйоз

«І Адам також цілком серйозно вважає, що все це колись може й мусить статися. А чому ж не мало б статися? Пророк і провидець — це одне; а він пророк над усіма пророками!» — вихваляв свого друга Одинець. У своєму листуванні він змальовував його як надзвичайну особистість, що «сяє, мов сонце» (це показово в контексті солярної символіки, якою сам Міцкевич охоче користувався): Коли він мовить щось важливе, з його слів лине ніби світло — так вони помітно просвітлюють твої думки. А при цьому має явно пророчий дух […].

Одинець також підкреслював схильність Міцкевича до «опори на внутрішнє відчуття». Про незвичайні візіонерські здібності поета згодом розмірковував і згаданий Антоні Авґуст Беніс, пишучи, що образи, подані в «Історії майбутнього», очевидно, були «станами певного трансу».

У контексті «пророчого духу» варто навести фрагмент з «Пророцтва Адама» — тексту сина поета, Владислава Міцкевича, опублікованого у збірці «Пам’яті Адама». Владислав Міцкевич описує в ньому анекдот, що має підтверджувати справжній пророчий талант його батька. Для цього він переповідає розповідь Серґіуша Соболєвського про їхню розмову в кареті, якою вони їхали на обід під час візиту Соболєвського до Парижа 1847 року:

Соболєвський вихваляв добробут Франції та мудрість короля. [...] Адам Міцкевич, перебивши Соболєвського, мовив, що народ незабаром вижене Людовіка Філіпа з того палацу, що династія Орлеанів остаточно приречена, а кара їй неминуча. Говорив це так голосно, що Соболєвський, злякавшись, аби з вулиці не почули цих крамольних слів, зачинив вікно карети. Помітивши занепокоєння друга, Міцкевич розсміявся і сказав: «Не бійся, я зовсім не божевільний, але вже бачу зруйнованим те, що для вас здається вершиною могутності. Майбутнє засвідчить, що я маю рацію!» — і змінив тему розмови.

У цьому місці слід пояснити, що єдиним вцілілим і виданим у книжковому форматі фрагментом новаторської «Історії майбутнього» є той, що стосується політичного майбутнього Франції. «Кільканадцять урятованих аркушів», як писав Беніс, було вперше опубліковано 1872 року зусиллями Владислава Міцкевича — в оригіналі, під назвою Premier chapitre des guerres futures («Перший розділ майбутніх війн»), а згодом також польською — як «Велика війна в майбутньому». Збережені уривки стосувалися, зокрема, конфлікту між легітимістами (прихильниками панування Бурбонів) і республіканцями, а також повернення на трон нащадків Наполеона Бонапарта (що Міцкевич справді передбачив).

Міцкевич: пророк і публіцист

У передмові до видання «Великої війни в майбутньому» 1907 року Артур Слівінський писав про Міцкевича, що той як публіцист

охоплював широкі обрії, а крізь імлу сучасності, проникливим поглядом зазираючи в завтра, часто пророчим передчуттям вгадував майбутнє.

Втім, слід визнати, що Міцкевич передбачав майбутнє з напрочуд великою точністю, яка виходила за межі «передчуття», що дозволяє лише «вгадувати» обриси того, що настане. Складається враження, що, проєктуючи бачення освоєння космосу, передавання зображень і звуків на відстань — а отже, передбачаючи винаходи, що зумовили цивілізаційне перетворення ХХ століття — Міцкевич не стільки «вгадував» майбутнє, скільки точно діагностував розвиток подій, виходячи з власних спостережень.

Саме такий «раціоналістичний тип пророцтва», за словами теоретикині й історикині літератури Стефанії Скварчинської, реалізував Міцкевич. Образи, подані в «Історії майбутнього», він, на її думку, виводив «із критики сучасності автора, шляхом суто раціоналістичного розгортання певних зародків того майбутнього, які вже містилися в теперішньому».

На раціональний підхід Міцкевича, за Скварчинською, вказує, зокрема, спосіб введення оповідача до своєї спекуляції:

Його оповідач випадково не знаходив пророчого рукопису і не прокидався в новій епосі після вікового сну. Його було задумано як майбутнього вченого-історика, який із перспективи віддаленого часу дивиться в минуле — тобто в час, який для автора був іще майбутнім.

Владислав Міцкевич завершує свої «Пророцтва» словами, які, здається, добре підсумовують постать людини, що поєднувала ясність філософського розуму з елементом візійного, незбагненного пророчого дару:

Один зі старих друзів мого батька, Северин Гощинський, розповідав мені, що чув від Адама Міцкевича розповідь про один із його снів — дуже цікавий. Адам був присутній як дух на своєрідному суді, що в небесах вирішував долю майбутнього.

Переклад Марії Шагурі

Мова Ukrainian

Адам Міцкевич