Протягом століть Річ Посполита була державою багатьох культур і народів, у якій розмовляли різними мовами. Польська серед них – у різні періоди та в залежності від місця – не завжди була домінантною чи найважливішою мовою.
Ми обрали найнеординарніші книги, створені в Польщі – у її різних вимірах: історичному, географічному, культурному, а подекуди й уявному. Твори, про які рідко згадують на уроках польської літератури. Хасидська фантастика мовою їдиш, Міцкевич і Словацький, які писали французькою, а також зародження білоруської літератури під австрійським пануванням – ось найважливіші твори польської непольськомовної літератури.
1523: Ніколаус Гуссовіус, «Carmen de statura, feritate et venatione bisontis» – мова: ЛАТИНА
- Про зубра в литовській пущі латиною, або ж початки білоруської літератури
Майже всезагальне знання латини серед громадян Речі Посполитої завжди вражало іноземців, які відвідували ці землі. Протягом усього існування Речі Посполитої цією мовою створювалася багата література. Одним із найцікавіших польських латиномовних творів є написана в Римі, а опублікована в Кракові (1523) «Пісня про зубра». Цю поему замовив папа Лев X – завзятий мисливець, який був зачарований розповідями про дивовижну тварину, що мешкала в північних лісах. Плоцький єпископ Еразм Цьолек, бажаючи догодити папі, наказав надіслати йому опудало звіра, а свого протеже Міколая Гуссовського намовив написати поему про зубра. Папа помер, зубра до Рима не відправили, але натомість з’явився літературний твір. Автор поеми, Міколай Гуссовський (бл. 1475/1485 – після 1533), походив з білоруської частини Великого князівства Литовського, а його твір є одним із перших творів білоруської літератури. Гуссовчик справедливо може вважатися першим співцем білоруської землі, адже в прекрасних описах литовсько-руських лісів він постає гідним попередником Міцкевича.
Початок XVII століття: Іцхак Яновер, «Cene Urene» – мова: ЇДИШ
- Книга для жінок, яку читали чоловіки
Кадр із фільму «Заповнити порожнечу», фот. пресматеріали
Це, можливо, найпопулярніша книга в історії літератури їдиш. Вперше вона була опублікована на початку XVII століття, ймовірно, в околицях Любліна, у Янові Любельському. До сьогодні налічує близько 250 видань. «Cene Urene» – це, як пише дослідник літератури їдиш Хоне Шмерук, частковий гомілетичний парафраз П’ятикнижжя, а іншими словами – написаний їдишем коментар (мідраш) до перших книг Тори, призначений для жінок, яких виключали з традиційної освіти і які просто не знали івриту – мови священних книг. Феномен «Cene Urene» полягав у тому, що книгу, призначену для жінок і написану мовою єврейських мас у Східній Європі, також читали чоловіки, які вже встигли забути іврит. Саме тому автор Іцхак Яновер видав також чоловічу версію, яка, однак, ніколи не набула такої ж популярності.
1632: Маттіас Казімірус Сарбіевіус, «Lyricorum Libri IV» – мова: ЛАТИНА
- Християнський Горацій із Мазовії, який писав латиною про Європу та Сарматію
Титульну віньєтку його «Lyricorum Libri IV», виданого в Антверпені у 1632 році, розробляв сам Рубенс, а збірками його лірики зачитувалася вся тодішня європейська еліта (лише у XVII столітті в містах Європи вийшло 30 видань його творів). Народжений у Мазовії, Сарбєвський за життя досяг слави, якої удостоювалися одиниці: нагороджений папою поетичним лавром, він отримав прізвисько «християнський Горацій», а деякі сучасники, зокрема голландський вчений Гроцій, вважали, що польський поет навіть перевершив римського класика. Сарбєвський, який частину життя провів у Римі, поєднував європейську та рідну традицію, часто звертаючись до локальних тем, як-от у вірші «Laus Bugi», тобто «Похвала Бугу». До цього сарматського напряму належала б і написана наприкінці його життя, але не збережена епопея про Леха – справжня сарматська «Енеїда».
1804: Ян Потоцький, «Manuscrit trouvé à Saragosse» – мова: ФРАНЦУЗЬКА
- Останній роман Просвітництва з бароковою, рамковою композицією
Потоцький був космополітом, мандрівником, істориком та археологом, дослідником слов’янської давнини. З дитинства жив за кордоном, через що, як вважають, погано знав польську мову. Він писав французькою і цією мовою видавав численні мандрівні та історичні праці. Однак в історію він увійшов завдяки «Рукопису, знайденому в Сарагосі», одній із найдивніших книг в історії літератури. Каскадна нарація цього роману робить його передтечею Борхеса, Переса та Кальвіна. Перше видання з’явилося в 1804 році в Санкт-Петербурзі, але Потоцький працював над книгою з 1794 року до останніх років свого життя, які провів у родовому маєтку в Уладівці (поблизу Тульчина, Україна).
1815: Нахман із Брацлава, «Sipurei Ma'asiyot» – мова: ІВРИТ та ЇДИШ
Полиця з книгами на івриті, фот. вільні ресурси
Тринадцять фантастичних оповідань, продиктованих наприкінці життя цадиком Нахманом із Брацлава своїм учням, вважаються найвидатнішим твором хасидської літератури. Його автор – правнук засновника хасидизму Ісраеля Баал Шем Това (головного героя найвідомішої хасидської книги «Шивхей га-Бешт»). Навколо цих фантастичних оповідань виник величезний пласт інтерпретаційної літератури. Як пише Хоне Шмерук, вони поєднують кабалістичну символіку, недомовленість і алегоричні елементи, що створюють багатозначність, яку важко остаточно збагнути й розшифрувати. Книга вперше була видана у 1815 році і, відповідно до останньої волі автора, опублікована паралельно івритом і їдишем – у такому вигляді її друкують і досі.
1819: Йосеф Перль, «Megałe Tmirin» – мова: ІВРИТ
- Книга про пошуки таємничої книги – перший роман у літературі мовою іврит?
Написаний івритом «Розкривач таємниць» («Megałe Tmirin») став відповіддю на твори Нахмана та «Шивхей га-Бешт». Його автор, Йосеф Перль із Тернополя, був діячем єврейського Просвітництва, тобто Гаскали, а отже, і запеклим противником хасидизму в усіх його формах. Його книга містила підроблене листування між хасидами, яке дивовижним чином (нібито згаданим у «Шивхей га-Бешт») дійшло до видавця. Дія «Розкривача таємниць» розгортається навколо пошуків антихасидської книги, яка нібито була видана в Польщі й підлягала анафемі та знищенню (за переказами, хасиди спалювали книги, що зображали їх у негативному світлі). Однак саме існування цієї книги теж є містифікацією – у цьому сенсі маємо справу з мало не постмодерністською інтригою.
Хоча оригінал «Megałe Tmirin» був написаний івритом, дуже швидко сам автор переклав його на їдиш, завдяки чому книга стала доступною ширшій єврейській аудиторії. Як зазначає Хоне Шмерук, за легендою, у штіблах (малих хасидських синагогах) Галичини можна було знайти «Megałe Tmirin», яку сприймали за справжню хасидську книгу. Перль залишив після себе й інші незвичайні твори: продовження «Megałe Tmirin» – «Bojchen cadik» («Екзаменатор цадика»), фрагмент історичного роману «Антигнос», а також переклад «Тома Джонса» Філдінґа (з німецької на їдиш).
1832: Юліуш Словацький, «Le roi de Ladawa» – мова: ФРАНЦУЗЬКА
- Роман у стилі Вальтера Скотта на тлі екзотичних українських пейзажів та Листопадового повстання, написаний під західноєвропейські смаки заради грошей
Марцін Залеський, «Взяття Арсеналу», 1830, фот. вільні ресурси
У 1832 році, перебуваючи в Парижі та гостро потребуючи грошей для видання своїх поезій, Словацький вирішує стати відомим французьким письменником. З цією метою він починає писати французькою мовою роман у дусі Вальтера Скотта, події якого розгортаються в Польщі. Все було добре продумано: після Листопадового повстання Польща стала модною на Заході (повстання, яке в романі описується як «la derniere revolution de Pologne», мало стати тлом сюжету). Події твору мали відбуватися переважно в екзотичних українських ландшафтах – поблизу Умані та Софіївки, які Словацький знав із юнацьких мандрівок. Екзотичним й ексцентричним був і сам головний герой – титульний король Ладави, образ якого базувався на реальній історичній фігурі Щибора Мархоцького, який у своїх маєтках на прикордонні створив «Міньковецьку державу», де намагався запроваджувати давні звичаї. Ще однією автентичною й ексцентричною постаттю був інший персонаж – Ян Роґоза, відомий як емір Абу Джааффір, який насправді був втіленням образу еміра Вацлава Жевуського. Головними героями також мали стати син короля Ладави Казимир та вихованка Абу Джааффіра – прекрасна гречанка (елемент філеллінізму). Їхній роман повинен був розвиватися в наступних частинах, яких, однак, Словацький так і не написав. Він зупинився на п’яти розділах, що склали лише кілька десятків сторінок французького тексту. Дослідник творчості поета Юліуш Кляйнер писав про цей рукопис: «Письмо не дуже старанне, але читабельне [...] Орфографія жахлива».
1829–1842: Адам Міцкевич, «Histoire d’Avenir» – мова: ФРАНЦУЗЬКА
- Наукова фантастика у виконанні Міцкевича, або ж його бачення технологічного розвитку Європи у 2000 році, що підтверджувало пророчі таланти автора. Шкода, що твір не був завершений
Ремонт пам'ятника Адаму Міцкевичу на вулиці Краківське Передмістя у Варшаві (1978). Фот. Яцек Барч / FORUM
Приблизно в той самий час Адам Міцкевич працював над незавершеним твором французькою мовою. Подейкують, що якби його «Історія майбутнього», перший варіант якої було створено в Петербурзі 1829 року, дійшла до публікації, це могло б змінити розвиток наукової фантастики – і напевно вплинуло б на наше сприйняття самого поета. Про зміст книги відомо з листа друга Міцкевича, Антонія Одинця, який мав нагоду бачити рукопис.
За його словами, Міцкевич передбачав, що після 2000 року Земля встановить «зв’язок із планетами за допомогою повітряних куль», які «мандруватимуть небом, як нині кораблі морем». Він також прогнозував, що планета буде вкрита «мережею залізниць, які змінять вигляд світу». Серед його передбачень були і мобільні міста (на залізних колесах), «світловоди» та телескопи, «через які з повітряної кулі можна буде оглянути всю Землю, а із Землі – спостерігати події на її супутниках». Поет також вірно передбачив появу радіо, пишучи про «акустичні пристрої, за допомогою яких, сидячи біля каміна в готелі, можна буде слухати концерти чи публічні лекції, що відбуваються в місті». «І Адам цілком серйозно вірить у те, що все це колись може і повинно статися», – підсумовував Одинець.
На думку Антонія Смушкевича, автора книги «Зачарована гра», збережені фрагменти утопії Міцкевича можна розглядати як перші спроби нового літературного жанру, який згодом мав отримати назву «фіктивної історії». Смушкевич вважає, що Міцкевич випередив такі знакові в цьому плані твори, як «Острів пінгвінів» (1908) Анатоля Франса чи «Повість про дні майбутні» (1933) Герберта Веллса, а в польській літературі – новели Болеслава Пруса «Війна і праця» (1903) та «Помста» (1908).
1891: Францішак Багушевич, «Дудка беларуская» – мова: БІЛОРУСЬКА
- Маніфест білоруської національної ідентичності в епоху, коли друк білоруською мовою був заборонений
Будинок у білоруському стилі, фот. otter.flog.pl
Францішак Багушевич народився на фільварку Свіроніс поблизу Вільнюса, брав участь у Січневому повстанні, після якого, щоб уникнути репресій, переїхав в Україну. Після царської амністії 1883 року він повернувся до Вільнюса, де працював адвокатом у місцевому окружному суді. Часто захищав своїх клієнтів безоплатно, завдяки чому отримав прізвисько «адвоката білоруського народу». Через заборону використання білоруської мови у друці, що діяла в Російській імперії після 1863 року, його вірші публікувалися під псевдонімом у Австрійській та Німецькій імперіях. За переказами, переправленням до Вільнюса виданої в Кракові «Дудки білоруської» (1891) особисто займався Юзеф Пілсудський. Передмова до цієї збірки вважається маніфестом білоруської національної ідентичності. Зокрема, саме під впливом творчості Багушевича білоруською мовою невдовзі почав писати Янка Купала – найвизначніший білоруський поет XX століття, який у юності творив польською.
1907: Іцхок-Лейб Перец, «Bajnacht ojfn altn mark» – мова: ЇДИШ
- Модерністська драма з елементами готики та зомбі, які танцюють уночі на ринку штетла
Наречений серед хасидів, 1931, фот. NAC
Визнаний одним із трьох засновників літератури їдиш, І. Л. Перец народився в Замості, але більшу частину життя мешкав у Варшаві, де став центральною фігурою літературного життя мовою їдиш (хоча писав також івритом та добре знав польську мову). У Варшаві він написав, зокрема, драму «Bajnacht ojfn altn mark» («Уночі на старому ринку»), над редагуванням якої працював майже до самої смерті. Сюжет п’єси – це сон мандрівника, який повертається після багатьох років до рідного містечка. Уві сні перед ним постають померлі мешканці, які опівночі виходять із могил. У драмі є навіть танець мертвих. Це складний твір, у якому з’являється понад 100 персонажів, які репрезентують різні верстви єврейського суспільства, тобто різні погляди на проблему єврейської асиміляції – від представників Гаскали до революціонерів і сіоністів. За життя Переца драму так і не було поставлено на сцені.
1924: Ернст Віхерт, «Totenwolf» – мова: НІМЕЦЬКА
- Міжвоєнна німецька література, створена у Східній Пруссії невдовзі після плебісциту
Колись визнаний одним із найважливіших німецьких письменників, а нині майже забутий, Ернст Віхерт народився в 1887 році в Кляйнорті (нині Пєрславек) на Мазурах, неподалік Мронґова. У міжвоєнний період ця територія входила до складу Східної Пруссії – німецьких територій, кордони яких пролягали лише за 120 км від Варшави. Мазурські ліси, де Віхерт провів дитинство і юність (до переїзду в Кенігсберг під час навчання в гімназії), стали центральною темою його прози. Сам він називав себе «лісовим мандрівником». Ранні романи Віхерта були відверто націоналістичними – містили неоязичницькі та пангерманські ідеї, тому їх охоче видавали після приходу нацистів до влади. Однак пізніше сам письменник заборонив їхнє перевидання.
Сюжет його роману «Ліс» («Wald») обертається навколо одержимої прив’язаності героя до рідних мазурських лісів. Він настільки дорожить правом власності, що готовий убити кожного, хто посягне на його територію. Своєю чергою, у романі «Totenwolf» («Вовкулака») йшлося про групу переселенців із центральної Німеччини до Східної Пруссії. Він пропагував культ «сильних людей», здатних кинути виклик існуючим традиціям. Головний герой – типовий німецький націоналіст, який зневажає слабких і вважає почуття жалю та прихильність до традицій такими, що ослаблюють німецьку душу.
У другій половині 1920-х років Віхерт почав писати пацифістські романи (сам він брав участь у Першій світовій війні й був поранений під Верденом). Найвідомішим серед них став роман «Пані майорова» (1934). У післявоєнному романі «Діти Єромінів», який дослідники вважають його opus magnum, Віхерт повертається до пейзажів дитинства, змальовуючи село Совірог та виражаючи свої консервативні погляди.
1956: Папуша, «Papuszakre gila» – мова: РОМАНІ
- Вірші про втрачені ліси та свободу, написані здебільшого після примусового оселення польських ромів у ПНР
Кадр із фільму «Папуша». На фото: Йовіта Будник і Антоні Павліцький, фот. Кшиштоф Птак і Войцєх Старонь / NEXT FILM
Ця книга й ці вірші могли ніколи не з’явитися, якби не випадкова зустріч після Другої світової війни в лісах Помор’я. Єжи Фіцовський, який переховувався від органів безпеки та мандрував із ромським табором, одного разу на лісовій стоянці познайомився з Папушею – ромською жінкою, що складала вірші. Фіцовський, який потоваришував із Папушею та вивчив мову ромів, переконав поетесу, яка не усвідомлювала свого великого таланту, записувати свої твори. А вона писала, зокрема, так: Andre wesz baryjom syr sownkuno kuszcczo / andre satra romani syr ćaćuno gżybo («В лісі я виросла, мов гілка золота, / в наметі циганському, схожому на боровик»). Фіцовський переклав ці вірші й за намовою Юліана Тувіма, великого шанувальника її творчості, опублікував їх. Однак це призвело до звинувачень із боку ромської спільноти – Папушу почали вважати зрадницею за те, що вона розкрила таємниці ромського народу.
Переклад: Марія Шагурі
