Анета Камінська: «Україна – це моє місце сили»
Про митців з України, які борються не лише пером, а й зі зброєю в руках, розмовляємо з Анетою Камінською, поеткою, перекладачкою та промоутеркою української поезії.
«Завдяки тому, що автори публікують свої тексти у Facebook, часто ще того ж дня можна простежити зміни емоцій та знайти відлуння актуальних подій», – каже Анета Камінська. Коли не пишуть, займаються волонтерством. Польська поетка постійно перекладає українські вірші, а також сама виливає свої відчуття на папір. Трактує це як форму діалогу та підтримки. Після початку війни на Донбасі у 2014 році уклала антологію «Схід-Захід. Вірші з України і для України». В інтерв’ю з нами розкриває свої письменницькі та видавничі плани й окреслює образ України, яку несе в собі.
Любов Якимчук у вірші «Розкладання» від 22 серпня 2014 року писала: «про війну не буває поезії про війну є лише розкладання лише літери і всі вони — ррр». Проте українські поети намагаються якось описати й освоїти цю війну.
Так, звісно. Поезію про війну пишуть з 2014 року, бо саме тоді почалася ТА війна. Попри те, що ми постійно повторюємо: «немає слів» чи «література закінчилася», вірші творять і зараз, по гарячих слідах, я їх також одразу перекладаю. Завдяки тому, що автори розміщують свої тексти у Facebook, часто в той самий день можна простежити зміни емоцій та знайти відгомін актуальних подій. Це дуже зворушливі та сильні вірші – про безпорадність і силу, любов і ненависть, нелюдську поведінку агресорів і необхідність зберегти власну людяність.
Чи українська поезія, яка стихійно відгукується на війну в нинішній Україні, відрізняється від тієї з 2014 року, що була реакцією на Майдан і війну на Донбасі? У той час писали не лише професійні поети, а й аматори.
Людські переживання на війні схожі, тому вірші, написані у 2014 році, є до болю актуальними, і тепер можна лише змінити дати. Але тоді війна безпосередньо торкнулася лише частини України, хоча опосередковано, звісно, і всієї, тому вірші про війну найчастіше писали автори, певним чином пов’язані з Донбасом, наприклад, Любов Якимчук. Зараз цей жахливий досвід справді зачіпає кожного, незалежно від регіону, тому його описують поети з усієї України – у всякому разі місце їхнього проживання в цій завірюсі могло вже неодноразово змінитися. Щодня я виловлюю з Facebook кілька віршів, написаних «моїми» авторами, але іноді отримую і тексти від людей, яких я раніше не знала.
У 2014 році одним із найвиразніших поетичних голосів став автор зворушливого вірша «Заповіт» Борис Гуменюк. Вісім років тому поет воював за Донбас. Що він робить сьогодні?
Борис Гуменюк півтора року воював як доброволець на Донбасі, хоча родом із Західної України. Тоді в окопах, після двадцятирічної перерви, він знову почав писати вірші — дуже сильні. Продовжував свої «Вірші з війни» навіть після повернення додому. Я думаю, що він так і не повернувся з війни. Зараз знову бореться, пішов на самому початку. Майже щодня пише пости та розміщує фотографії у Facebook, але віршів не видно. Одного разу навіть пост опублікував, щоб не заважали йому віршами чи іншою нісенітницею, бо він працює.
Picture display
standardowy [760 px]
Обкладинка збірки поезій Бориса Гуменюка «Вірші з війни», фот. вид-во K.I.T.; Борис Гуменюк, фот. Mykola Vasylechko
А чи тепер українські митці також беруть у руки зброю?
Так, багато митців воюють зі зброєю в руках – хто як добровольці, хто призваний. З Борисом Гуменюком воює його давній знайомий Сергій Пантюк, також відомий полякам письменник Артем Чех. Музиканти ансамблю «Kozak System» також у територіальній обороні, а контрабасист Марк Токар – солдат Збройних Сил України. У Facebook постійно оновлюється список людей культури, які воюють, – там кілька десятків прізвищ. А насправді, мабуть, усі письменники і всі письменниці займаються волонтерством: допомагають в евакуації населення, організовують допомогу та збір коштів, плетуть маскувальні сітки, надають медичну допомогу, пишуть і перекладають тексти, дають інтерв’ю
Яких українських поетів чути сьогодні найбільше?
Мабуть, рано для таких вердиктів. Багато людей перебуває під обстрілами або в інших дуже несприятливих умовах, тому їхні вірші можуть з’явитися пізніше. Більше текстів публікують поетки, які живуть за кордоном – хтось там був раніше, хтось зміг виїхати зараз. Ірина Шувалова, яка працює в університеті в Китаї, та Юлія Мусаковська, яка живе в Польщі, зараз пишуть дуже зворушливі вірші. Крім того, наприклад, молода поетична пара з Бучі: Дарина Гладун та Лесик Панасюк.
Picture display
standardowy [760 px]
Kozak System під час концерту «Солідарні з Білоруссю» 12 квітня 2014 року на вул. генерала Токажевського-Карашевича у Варшаві, фот. Ivan Mezhui/wikimedia.org (CC BY 2.0)
Які емоції переважають у їхніх творах? Це злість, гнів чи, може, частіше страх і невпевненість?
Усі. Усі емоції, які може відчувати людина, особливо в таких екстремальних ситуаціях. Вірші описують різні стани і різні події, але мені здається, що в них теж є сила і віра, що правда на їхньому боці. Українці не кажуть: «коли війна закінчиться», вони кажуть: «коли ми переможемо». І це також видно в поезії.
Можливо, погляди поеток відрізняються від чоловічого погляду. У чому відмінність?
Здається, ще не час для відповідей на такі питання. Вісім років я переважно перекладала жіночі вірші про війну, зокрема для «Babiniec Literacki» і краще знаю їхні погляди, але тепер збираю й тексти поетів. У мене таке враження, що наразі їх менше – мабуть, тому що хтось із поетів воює. Хоча на фронті є поетки, наприклад, Ярина Чорногуз.
Ви також поетка. Чи намагаєтеся надати своїм переживанням літературної форми?
Я вже написала кілька віршів від початку війни, і ще кілька крутиться в моїй голові. Я відчуваю, що маю про це написати – Україна для мене дуже дорога країна, у мене там є друзі та знайомі, я добре знаю місця, які під обстрілом. Один із віршів «Я розкладаю канапу» був написаний після того, як у мене двічі ночувала поетка Любов Якимчук та її подруга. Власне, йдеться про те, як поляки позичають ці дивани, кімнати та квартири зовсім чужим людям. У ці вихідні, коли дізналася про різанину в Бучі, я також написала два вірші. У кожному з них згадую своїх друзів-українців та близькі мені місця. Для мене Буча – тиха дачна місцевість із доглянутим парком, де живуть три дружні сімейні пари поетів. Для мене написання віршів, а також їх переклад, тепер є способом бути близько до друзів, формою діалогу та виявом підтримки. Я сміюся, що поезія зараз виглядає так: «написана сьогодні – сьогодні перекладена». Я пишу, публікую, а хтось перекладає в той самий день. Вони пишуть, публікують, а я чи інший перекладач перекладаю того ж дня. Це створює надзвичайне відчуття спільноти. Звісно, ці вірші та переклади ми в спокої доопрацюємо.
Вже у 2014 році, одразу після початку війни на Донбасі, ви почали працювати над антологією «Схід-Захід. Вірші з України і для України». Чи думаєте про таку книжку тепер?
Так, я обов’язково захочу видати ще одну антологію. Поки що я збираю вірші, які з’являються, і перекладаю деякі з них одразу, бо отримую багато прохань поділитися ними. Їх друкують у літературних журналах, читають на вечорах та концертах для України. Щодня в «Babiniec Literacki» у Facebook є один вірш якоїсь української поетки. У мене вже є багато хороших текстів, тож книжка обов’язково буде.
Як війна впливає на форму української поезії? Скажімо, чи змінили погляд на дійсність і опис дійсності поети, які досі не стикалися з актуальними подіями, порушували далекі від війни теми чи творили зовсім в іншому стилі? Або чи тепер прозаїки звернулися до поезії?
Письменники зазвичай пишуть про життя — навіть якщо пишуть про щось інше. Тепер війна просто стала цим життям. Вона так драстично увійшла в їхню щоденність, що про щось інше писати неможливо. Насправді з 24 лютого я не побачила у соцмережах жодного вірша, який би був про щось інше. Це або попередні вірші-передчуття, або нові тексти. Так теж було у 2014 році, що поезія найшвидше реагує на такі бурхливі події. Можливо, тому що вірш фіксує момент і його також можна написати відносно швидко. Щоб написати роман, потрібно більше часу, дистанцію і ширший огляд. Важко було б його написати в укритті під виття сирен тривоги.
В одному інтерв’ю ви сказали, що цінуєте сюрреалізм в українській поезії. Війна також представлена в цьому ключі?
Іноді я також використовую термін «магічний реалізм», хоча його застосовують для опису прози, ібероамериканської. А в українців є свій сюрреалізм чи магічний реалізм, часто закорінений у фольклорі. Це видно, наприклад, у романах Юрія Андруховича чи Тараса Прохаська, у поезії Василя Голобородька, Емми Андієвської, Юлії Стахівської – якщо назвати лише доступних польською мовою авторів. У такий спосіб війну подає поки лише Олег Коцарев, поет, який п’ять років живе в Бучі.
Чи сприймаєте Ви поезію як форму терапії?
У спокійніші часи я б, напевно, дала іншу відповідь, але, ймовірно, у деяких, особливо екстремальних ситуаціях, таких як пандемія чи війна, це може бути формою терапії. Незабаром вийде моя поетична книжка «Тепер зараз», написана під час першої хвилі пандемії, коли власне писання і переклади допомогли мені пережити перші місяці невизначеності та відчуття небезпеки. Так і тепер – як автомат перекладаю і пишу, завдяки цьому маю відчуття, що щось роблю і що я ближче до дорогих мені людей і місць.
Для Любові Якимчук схід України — це дерева абрикосів, а для Бориса Гуменюка — поля соняшнику. Який образ України носите в собі?
Для мене Україна – це насамперед люди – друзі та знайомі. І поезія. Хоча я також дуже люблю подорожувати й пізнавати нові місця. У кожному місті намагаюся знайти «свої» місця. Часто це книжкові магазини – обов’язково україномовні й обов’язково з поезією – чи кав’ярні, але й краєвиди, вулиці та кладовища. Також із кожної поїздки беру одяг чи прикраси – завжди пам’ятаю звідки чи від кого. Завдяки цьому я тепер можу з’являтися в українських сукнях та сережках на акціях підтримки України.
Завдяки людям, яких я там зустріла і зустрічаю на своєму шляху, роками у мене було відчуття, що я можу все, я можу реалізувати будь-який, навіть найбожевільніший український проєкт, тому що мені завжди хтось допоможе. Багато років я черпала енергію з України, це моя сила. Тепер я б хотіла, щоб Україна могла черпати з мене силу і щоб цієї сили вистачило для реалізації проєкту «кінець війни» – вибачте, «перемога».
[{"nid":"5415","uuid":"2bac71b5-1a2d-4daf-8655-b487c5b92def","type":"article","langcode":"uk","field_event_date":"","title":"\u0425\u0442\u043e \u0434\u043e \u0436\u0443\u0440\u0456? \u0428\u043e\u043f\u0435\u043d\u0456\u0432\u0441\u044c\u043a\u0438\u0439 \u043a\u043e\u043d\u043a\u0443\u0440\u0441 \u0443 \u043c\u0456\u0436\u0432\u043e\u0454\u043d\u043d\u0456 \u0440\u043e\u043a\u0438","field_introduction":"\u041f\u0440\u0438 \u043e\u0440\u0433\u0430\u043d\u0456\u0437\u0430\u0446\u0456\u0457 \u0431\u0443\u0434\u044c-\u044f\u043a\u043e\u0433\u043e \u043c\u0443\u0437\u0438\u0447\u043d\u043e\u0433\u043e \u043a\u043e\u043d\u043a\u0443\u0440\u0441\u0443 \u043e\u0440\u0433\u0430\u043d\u0456\u0437\u0430\u0442\u043e\u0440\u0438 \u043f\u043e\u0432\u0438\u043d\u043d\u0456 \u0432\u0438\u0440\u0456\u0448\u0438\u0442\u0438, \u0447\u0438 \u0434\u043e \u0439\u043e\u0433\u043e \u0436\u0443\u0440\u0456 \u043f\u043e\u0432\u0438\u043d\u043d\u0456 \u0432\u0445\u043e\u0434\u0438\u0442\u0438 \u0432\u0456\u0434\u043e\u043c\u0456 \u0430\u0440\u0442\u0438\u0441\u0442\u0438, \u043f\u0435\u0434\u0430\u0433\u043e\u0433\u0438, \u0441\u043f\u0435\u0446\u0456\u0430\u043b\u0456\u0441\u0442\u0438 \u0432 \u043f\u0435\u0432\u043d\u0456\u0439 \u0433\u0430\u043b\u0443\u0437\u0456 \u0432\u0438\u043a\u043e\u043d\u0430\u0432\u0441\u0442\u0432\u0430, \u0442\u0435\u043e\u0440\u0435\u0442\u0438\u043a\u0438 \u043c\u0443\u0437\u0438\u043a\u0438, \u043c\u0443\u0437\u0438\u0447\u043d\u0456 \u043a\u0440\u0438\u0442\u0438\u043a\u0438, \u0456\u0441\u0442\u043e\u0440\u0438\u043a\u0438 \u043a\u0443\u043b\u044c\u0442\u0443\u0440\u0438, \u043c\u0443\u0437\u0438\u0447\u043d\u0456 \u0432\u0438\u0434\u0430\u0432\u0446\u0456, \u043c\u0435\u043d\u0435\u0434\u0436\u0435\u0440\u0438 \u0442\u0430 \u0456\u043c\u043f\u0440\u0435\u0441\u0430\u0440\u0456\u043e? \u0428\u043e\u043f\u0435\u043d\u0456\u0432\u0441\u044c\u043a\u0438\u0439 \u043a\u043e\u043d\u043a\u0443\u0440\u0441 \u2013 \u0443\u043d\u0456\u043a\u0430\u043b\u044c\u043d\u0438\u0439, \u0439\u043e\u0433\u043e \u043e\u0441\u043e\u0431\u043b\u0438\u0432\u0456\u0441\u0442\u044c \u0443 \u0442\u043e\u043c\u0443, \u0449\u043e \u0432\u0456\u043d \u043f\u0440\u0438\u0441\u0432\u044f\u0447\u0435\u043d\u0438\u0439 \u043c\u0443\u0437\u0438\u0446\u0456 \u043e\u0434\u043d\u043e\u0433\u043e \u043a\u043e\u043c\u043f\u043e\u0437\u0438\u0442\u043e\u0440\u0430. \u0426\u0435 \u0432 \u043f\u0435\u0432\u043d\u043e\u043c\u0443 \u0441\u0435\u043d\u0441\u0456 \u0432\u0438\u0437\u043d\u0430\u0447\u0430\u0454 \u0441\u043a\u043b\u0430\u0434 \u0436\u0443\u0440\u0456.\r\n","field_summary":"\u0428\u043e\u043f\u0435\u043d\u0456\u0432\u0441\u044c\u043a\u0438\u0439 \u043a\u043e\u043d\u043a\u0443\u0440\u0441 \u2013 \u0443\u043d\u0456\u043a\u0430\u043b\u044c\u043d\u0438\u0439, \u0439\u043e\u0433\u043e \u043e\u0441\u043e\u0431\u043b\u0438\u0432\u0456\u0441\u0442\u044c \u0443 \u0442\u043e\u043c\u0443, \u0449\u043e \u0432\u0456\u043d \u043f\u0440\u0438\u0441\u0432\u044f\u0447\u0435\u043d\u0438\u0439 \u043c\u0443\u0437\u0438\u0446\u0456 \u043e\u0434\u043d\u043e\u0433\u043e \u043a\u043e\u043c\u043f\u043e\u0437\u0438\u0442\u043e\u0440\u0430. \u0426\u0435 \u0432 \u043f\u0435\u0432\u043d\u043e\u043c\u0443 \u0441\u0435\u043d\u0441\u0456 \u0432\u0438\u0437\u043d\u0430\u0447\u0430\u0454 \u0441\u043a\u043b\u0430\u0434 \u0436\u0443\u0440\u0456.","topics_data":"a:1:{i:0;a:3:{s:3:\u0022tid\u0022;s:5:\u002259608\u0022;s:4:\u0022name\u0022;s:13:\u0022#\u043c\u0443\u0437\u0438\u043a\u0430\u0022;s:4:\u0022path\u0022;a:2:{s:5:\u0022alias\u0022;s:14:\u0022\/topics\/muzika\u0022;s:8:\u0022langcode\u0022;s:2:\u0022uk\u0022;}}}","field_cover_display":"default","image_title":"","image_alt":"","image_360_auto":"\/sites\/default\/files\/styles\/360_auto\/public\/images\/imported\/z_img\/pl_fo_chopin_lata_przedwojenne__w330_4266075.jpg?itok=Y426YMKN","image_260_auto":"\/sites\/default\/files\/styles\/260_auto_cover\/public\/images\/imported\/z_img\/pl_fo_chopin_lata_przedwojenne__w330_4266075.jpg?itok=rE5dWx1O","image_560_auto":"\/sites\/default\/files\/styles\/560_auto\/public\/images\/imported\/z_img\/pl_fo_chopin_lata_przedwojenne__w330_4266075.jpg?itok=9yq7BcBm","image_860_auto":"\/sites\/default\/files\/styles\/860_auto\/public\/images\/imported\/z_img\/pl_fo_chopin_lata_przedwojenne__w330_4266075.jpg?itok=_Bvc6jzn","image_1160_auto":"\/sites\/default\/files\/styles\/1160_auto\/public\/images\/imported\/z_img\/pl_fo_chopin_lata_przedwojenne__w330_4266075.jpg?itok=_x7yCcjs","field_video_media":"","field_media_video_file":"","field_media_video_embed":"","field_gallery_pictures":"","field_duration":"","cover_height":"249","cover_width":"330","cover_ratio_percent":"75.4545","path":"ua\/node\/5415","path_node":"\/ua\/node\/5415"}]