Лясковська режисувала тексти Ружевича ще кілька разів: «Групу Лаокоона» поставила у Драматичному театрі через два роки після «Картотеки». До цього твору вона повернулася 1994 року в Ченстоховському театрі ім. Адама Міцкевича з нагоди 35-річчя створення цього тексту (до речі, саме в Ченстохові Ружевич провів останній період окупації, де й склав іспити на атестат зрілості). Вона послідовно виносила на сцену твори Віткація. У 1960-х режисерка поставила в Національному театрі «Водяну Курку», «Яна Мацєя Кароля Розлюченого» та «Каракатицю». У наступні роки вона також звертається до його «Вельзевулової сонати» (театр «Ateneum», 1969), «Тумора Музґовіча» (театр Ярача в Ольштині, 1974), «Шевців» (Драматичний театр в Білостоку, 1985) та до драми «Вони» (театр Сємашкова в Жешуві, 1986). Для Театру польського радіо вона також поставила «Шалений локомотив» (1985). У 1964 році Ян Альфред Щепанський у «Трибуні Люду» зазначив, що Лясковська відчула специфіку творчості Віткація і змогла перекласти її мовою сцени. У своїй рецензії на «Водяну Курку» в «Трибуні Мазовєцькій» Єремій Чулінський заявив, що «відтепер буде важко дивитися на Віткевича інакше, ніж через цю чудову виставу», припускаючи, що, можливо, стався «прорив» у нашому сценічному сприйнятті театру Віткевича».
Сприйняття та позиціонування творчості Лясковської є прикладом гендерного викривлення у творенні історії польського театру, в якому режисерський пантеон складається переважно з чоловіків. Йоанна Краковська в інтерв’ю «Режисер(ка). Наррація (не)присутня», опублікованому 2013 року в «Дидаскаліях», про місце Лясковської в театральній історіографії заявила так:
Мене вразило те, що коли помер Єжи Яроцький, писали, що він вивів на польські сцени Ружевича і Віткація. [...] Варто пам’ятати, що Ружевича і Віткація на польські сцени вивела Ванда Лясковська. Саме вона п’ятдесят років тому поставила прем’єру «Картотеки» та перші спектаклі Віткація. У той час це було надзвичайно важливо, бо завдяки цим постановкам на польській сцені з’явилася складніша, інша драматургія. Це відчинило двері для подальших експериментів.
З 1970-х років Лясковська режисувала переважно в менших осередках за межами Варшави – в Єленій-Ґурі, Ольштині, Білостоці, Зеленій Ґурі, Сосновці, Жешуві та Каліші.
