Роман Поланський — самотній у лабіринті кіно

Він пережив Голокост, втратив кохану дружину, зняв шедеври й опинився у вирі скандалів. Поланський — режисер, для якого кіно стало способом говорити про біль, страх і бажання.

polanski roman portret forum 3_6700921_1_0.jpg

Header picture

Roman Polański on the set of The Tenant, 1976, photo: Mary Evans Picture Library / Forum

Tytuł w nagłówku

Роман Поланський —

самотній у лабіринті кіно

Picture size

small

Podpis obrazka (umieszczony pod zdjęciem)

Роман Поланський у фільмі «Мешканець», 1976, фот. Mary Evans Picture Library / Forum

Воєнне дитинство

Народився в Парижі 18 серпня 1933 року. У 1936 році його батько Мойсей Ліблінґ вирішив разом із дружиною Булою, падчеркою та трирічним Ромчиком переїхати до Кракова. Коли почалася Друга світова війна, усю сім’ю забрали до краківського гетто, де в одній квартирі разом жили чотири, іноді п’ять сімей. Невдовзі нацисти забрали в концтабір найкращого друга Романа, а згодом вивезли і його маму. Вона померла в газовій камері Аушвіца. Туди ж вивезли й зведену сестру Поланського, яка після війни переїхала в Париж і вже ніколи не поверталася до Польщі.

За допомогою друзів батько сховав маленького Романа за межами гетто. Саме тоді у хлопчика відбувся перший контакт із кіно. «Вони були жахливі! Але для мене це було як казка», – через роки згадував він німецькі фільми. Завдяки субтитрам до фільму він навчився читати – у гетто замість навчання діти працювали, зокрема склеювали паперові пакети для німців.

Переховуючись від нацистів, кількарічний Роман опинився в селі Висока біля міста Вадовіце, щоб через кілька тижнів повернутися до Кракова. Тут він дочекався завершення війни і зустрічі спочатку з дядьком, а згодом і з батьком.

Роки юності

«Я завжди був найгіршим у класі, але вчителі тягнули мене, бо вважали талановитим», — згадував він багато років по тому. Поланський не любив школу, але мріяв бути харцером. Роман виступав біля багать на виставах та конкурсах читання поезії. «Тут я був зіркою», – казав він.

Власноруч змайстрував собі детекторний радіоприймач і слухав передачу «Весела компанія» («Wesoła gromadka») Марії Біліжанки. Одного разу юних слухачів запросили до радіостудії. Там авторка запитала, що їм не подобається в її виставі. Роман випалив, що діти, які беруть участь у записах, штучні. Коли його запитали, чи міг би він зробити це краще, Поланський охоче погодився – і в тринадцять років отримав першу в житті роботу.

Через рік Біліжанка стала керівником Театру юного глядача, а Поланський зіграв головну роль у виставі «Син полку». Пізніше з’явилися інші вистави, а разом із ними й утвердилася думка про винятково талановитого актора. Однак акторські школи в Кракові та Варшаві відмовилися його прийняти. Батько Поланського був власником невеликої фірми, представником так званої «приватної ініціативи», тому Романа-підлітка сприймали як класового ворога. Навіть школа естрадної акторської майстерності зачиняла перед ним двері. «Для чоловіків вашої статури небагато ролей», — так одна з екзаменаційних комісій обґрунтовувала відмову.

Кіношкола

У 1953 році Антоній Богдзевич, видатний режисер і педагог, побачив Поланського на сцені й запропонував йому роль у фільмі «Три історії», художнім керівником якого він був. Незабаром після цього до помешкання Поланського зателефонував Єжи Ліпман, відомий кінооператор Польської кіношколи, й повідомив, що Анджей Вайда хоче запросити його на роль у своєму дебютному фільмі. «Покоління» змінило життя Поланського. Актор зіграв роль Мундека, молодого хлопця, який співпрацював з антигітлерівським рухом опору. У цій ролі другого плану він часто затінював своєю харизмою самого Тадеуша Ломніцького.

Roman Polański w filmie "Kanał" Andrzeja Wajdy — Роман Поланський, Тадеуш Ломницький, Уршуля Моджинська, Тадеуш Янчар і Ришард Котис у фільмі «Покоління», фот. Filmoteka Narodowa.

У 1954 році, за наполяганням Богдзевича, Поланський подав документи до Лодзької кіношколи. Під час навчання познайомився зі своєю майбутньою першою дружиною Барбарою Лясс-Квятковською, актрисою, зіркою польського кіно 1950-х років.

Студентські етюди

Вже в перших студентських фільмах помітні ознаки стилю Поланського і теми, які десятиліттями визначали його творчість.

У майже двохвилинній «Зубастій усмішці» («Uśmiech zębiczny») 1957 року з’являється мотив вуайєризму та еротизму як поля боротьби між жінками й чоловіками. Таке ж коротке «Вбивство» («Morderstwo») віщує захоплення жорстокістю і злочином. Чудова «Лампа» 1959 року спокушає атмосферою сонної мрійливості та тривоги. «Коли падають ангели» того ж року — це прекрасна іронічно-романтична історія про стару прибиральницю, яка тікає у світ снів і спогадів.

Найважливіші пам’ятні етюди Поланського – «Зриваємо забаву» («Rozbijamy Zabawy») 1957 року та знятий роком пізніше фільм «Двоє чоловіків із шафою». У них молодий режисер відмовився від соцреалізму і змалював картину польського суспільства, в якому під маскою нормальності ховаються погані інстинкти. Першим фільмом захоплювався сам Анджей Мунк, другий посів третє місце на всесвітній кіновиставці в Брюсселі.

Ніж у воді

Наприкінці 1950-х років Поланський разом з Єжи Сколімовським і Якубом Ґольдберґом написав сценарій до фільму «Ніж у воді» (у 2009 році на фестивалі «Літо фільмів» отримав нагороду за найкращий сценарій в історії польського кінематографа). Історія про психологічну гру молодого автостопника, заможного дорослого чоловіка та його дружини поєднує універсальність архетипу з критикою міщанського кон’юнктурництва. Цей фільм показує тематичні зацікавлення Поланського (майже однакові історії він розповідав пізніше в стрічках «Тупик» і «Різанина») та вибір формальних прийомів. Поланський використовує закриту оповідну структуру, а його ізольовані від світу герої стають представниками суспільних і культурних цінностей. Взявши за основу фільму діалог, Поланський не лише створює захоплюючі психологічні портрети, а й ретельно досліджує механізми влади й боротьби за неї.

Leon Niemczyk i Zygmunt Malanowicz w filmie "Nóż w wodzie" Romana Polańskiego — Леон Нємчик і Зиґмунт Маланович у фільмі Романа Поланського «Ніж у воді», фот. Filmoteka Narodowa.

Тим часом на межі 1950-х і 1960-х років Владислав Ґомулка, тодішній перший секретар Польської об’єднаної робітничої партії, очікував фільмів, «які самовіддано та пристрасно показували б нашу країну, боротьбу за її економічний розвиток, жертовну працю робітничого класу, інтелігенції, польського села, жінок і молоді». Сценарій Поланського не пройшов відбір у Міністерстві культури, і в 1960 році режисер виїхав до Франції. Повернувся в 1961 році, коли професор Єжи Боссак зумів переконати політичних лідерів дати Поланському шанс зняти повнометражний дебютний фільм.

Ґомулка не був задоволений фільмом, він нібито під час сеансу жбурнув попільничку в кіноекран. Після показу «Ножа у воді» сказав, що «нам такі фільми не потрібні», а Поланського та Сколімовського звинуватив у «невдоволенні та песимізмі». І хоча «Ніж у воді» — один із небагатьох польських фільмів 1960-х років, який мав успіх за кордоном і пройшов випробування часом, журналісти режиму розкритикували його як «позерський та вульгарний». Поланського звинувачували в наслідуванні французької Нової хвилі, хоча режисер критикував творців цієї течії, закидаючи їм брак майстерності та формальну порожнечу.

Еміграція

Після прем’єри фільму, у 1962 році Поланський знову поїхав до Франції, а «Ніж у воді» вирушив підкорювати світові фестивалі: стрічка отримала нагороду FIPRESCI у Венеції, високі оцінки в Тегерані та Панамі, а у 1963 році була номінована на «Оскар» серед неангломовних фільмів (поступилася картині «Вісім з половиною» Фелліні). На Заході, де панувала мода на психоаналіз, фільм читали як історію про Едіпів комплекс.

Успіх «Ножа у воді» дав Поланському можливість знімати нові фільми. Лондонська кіностудія Compton Films, що спеціалізувалася на виробництві фільмів жахів класу B, прийняла від режисера сценарій про жінку, яку поглинає шизофренія. «Мені ніколи не подобалася «Відраза», – говорив роками пізніше Поланський у фільмі «Роман Поланський: Моє життя» – я його зняв, щоб почати працювати. Це було трохи схоже на проституцію». Однак фільм жахів з молодою Катрін Деньов отримав у 1965 році нагороду FIPRESCI та спеціальний приз журі Берлінського кінофестивалю.

Плакати з фільмів Романа Поланського [галерея]

Embeded gallery style

display gallery as slider

Завдяки цьому Поланський зумів зняти «Тупик». Сценарій для цього фільму (як і для «Відрази») Поланський написав разом із Жераром Брашем. Стрічка є однією з найкращих робіт режисера «Китайського кварталу» («Chinatown»). Розповідь про подружжя, що живе у відлюдному острівному замку, куди потрапляє пара гангстерів, була театром абсурду Йонеско та Беккета (перша назва вказувала на п’єcу «Чекаючи на Ґодо»).

Через багато років Поланський назвав «Тупик» перший фільмом, яким пишався. А в 1967 році він поїхав з Лондона в Голлівуд, щоб прославитися там як режисер «Безстрашних вбивць вампірів», «Дитини Розмарі» і «Китайського кварталу».

Теми Романа Поланського

Хоча творчість Поланського охоплює шість десятиліть, для неї характерна дивовижна цілісність. Режисер залишається вірним стилю, який він виробив у 1960-х роках, і постійно ставить ті самі питання.

Самотність у пеклі пам'яті

Поланський розповідає про пекло пам’яті, яке ми створюємо, щоб загубитися в його закутках. «Скільки себе пам’ятаю, межа між фантазією та реальністю завжди була для мене безнадійно розмитою», — зізнався він у своїй автобіографії.

Його герої зазвичай самотні, незрозумілі, живуть ізольовано. Героїня «Відрази» хворіє на шизофренію і повністю віддаляється від людей. У «Тупику» зустріч з Іншим порушує екзистенційний статус-кво пари, що живе на острові. Головного героя «Мешканця» самотність доводить до розмивання ідентичності. Майже двадцять років по тому, у стрічці «Смерть та дівчинка», троє ізольованих від світу персонажів борються зі своїм минулим, почуттям провини та бажанням помститися. Герої Поланського не можуть вибратися з пастки ізоляції. Як у дотепній комедії «Пірати» (1986), де двоє потерпілих дрейфують на плоті й спочатку рятуються, щоб у фінальній сцені знову опинитися у своїй в’язниці на плаву.

Культура й атавізми

Зіткнення культури з природою, норми з атавізмом цікавить Поланського з часу його повнометражного дебюту. Уже в фільмі «Ніж у воді» він протиставив міщанина-опортуніста юному «бунтарю без причини», а об’єктом їхньої боротьби зробив жінку. Поланський неодноразово повертався до цієї теми: у «Смерті та дівчині» він говорив про те, що бажання помсти є основним інстинктом людини. Картина «Різанина» (за мотивами п’єси Ясміни Рези, 2011 р.), комедія для чотирьох персонажів, стала розповіддю про гру «видимостей», в якій усі б’ють один одного нижче пояса, а єдиним (і ненадійним) захистом є договори: класові, культурні та гендерні.

Похмурі жінки, слабкі чоловіки

Дихотомія маскулінності та жіночості – це тематичний стрижень фільмів Поланського та художній рушій багатьох із них. Одні звинувачують його в женоненависництві, інші бачать у його фільмах піднесену міфологізацію жіночості.

Жінки Поланського часто представляють світ темряви. Молода контрабандистка, яку грає Еммануель Сеньє у фільмі «Несамовитий» (1988), стає провідницею Гаррісона Форда по небезпечному нічному Парижу, а демонічна Зеленоока в «Дев’ятих воротах» (1999) неодноразово рятує нещасного Корсо (Джонні Депп). У «Гіркому місяці» (1992) молода дівчина калічить свого зрілого коханця. Саме жінка смикає за ниточки в політичній інтризі «Примари», тоді як у «Венері в хутрі» жінка символічно каструє головного героя.

Еротизм, яким насичене кіно Поланського (згадаймо лише фривольне «Що?» і контроверсійний «Гіркий місяць»), переплітається з насильством і смертю. Вже в етюді «Зубаста усмішка» хіть вивільнила в героєві зло. Ця тема найпомітнішою є у пізніших роботах режисера, зокрема у «Смерті та дівчині», фільмі не зовсім вдалому, але який є клінічним прикладом одержимості Поланського. Тут секс став знаряддям насильства (режимні душогуби ґвалтують героїню, а вона через роки трусами заткнула рот своєму катові), тут Ерос і Танатос сплелися у пристрасному танці, як у титульному струнному квартеті Шуберта.

Сильні жінки Поланського вириваються з існуючого світового порядку, у той час як чоловіки є або його рабами, або цинічними маніпуляторами. У «Тессі» вони захищали суспільні норми, які маскували їхні пожадання. У «Смерті та дівчині» бажання помститися колишньому мучителю була вгамована чоловічою потребою в системному порядку.

У присвяченій «Тупику» статті Міхал Олещик зауважив:

В універсумі режисера жінки не захищені (вони жертви насилля, часто брутального), але мають природну перевагу над чоловіками. Чи це леді Макбет, чи Розмарі, зрештою, їхній інстинкт виживання сильніший за володарів хромосоми Y. (...) Розмарі, незважаючи на те, що протягом усього фільму здається жертвою змови, у фінальній сцені погоджується на роль матері, і в її ніжній усмішці є щось тріумфальне: навіть Сатана буде їй підкорятися та залежати від її опіки.

Біографія у творі, твір у біографії

Роками Поланський своєрідно грався з глядачами та критиками: він жонглював власною біографією, розповідав про себе, щоб через мить сховатися за маскою формальностей та штучністю представленого світу.

Після прем'єри «Гіркого місяця» в одному з інтерв'ю він сказав:

Створення фільму — це як рентгенівський знімок душі режисера, тому, звісно, це все про мене. Але спосіб, за допомогою якого вони [журналісти] це подають, є спрощеним, наївним й ідіотським».

І хоча більшість інтерпретацій спрощують творчість Поланського, кіно було для нього терапевтичним засобом, за допомогою якого він розмовляв з собою і з глядачами. Коли в серпні 1969 року банда Чарльза Менсона вбила його дружину (Шерон Тейт на той момент була на дев'ятому місяці вагітності) і трьох друзів, преса звинуватила режисера в її смерті (Шандор ЛаВей, тодішній лідер сатаністів, був консультантом «Дитини Розмарі»). Поланський відповів фільмом – він закинув вже готовий проєкт «Дня дельфінів» з Джеком Ніколсоном і зняв «Макбета», адаптацію Шекспіра, яка є відчайдушною спробою осмислити смерть дружини. На сьогодні це один із найдивніших і найбільш шокуючих фільмів.

Справа Саманти Ґеймер

У березні 1977 року Романа Поланського заарештували в США за звинуваченням у звабленні та зґвалтуванні неповнолітньої Саманти Ґеймер. Після річної судової тяганини («зі мною поводилися, як з мишею, з якою просто грається нудьгуючи кіт», — сказав він про зловживання судді) режисер залишив Сполучені Штати, не чекаючи оголошення вироку, і ніколи туди не повертався. Американська громадська думка обернулася проти нього, а він грався з нею, знімаючи у Франції за мотивами роману Томаса Гарді стрічку «Тесс» (1979) — історію шістнадцятирічної дівчини, яку насилує один із її багатих родичів.

У 2009 році на прохання американського правосуддя Поланського арештували по дорозі на кінофестиваль у Цюріху. Режисер провів кілька місяців під домашнім арештом у населеному пункті Ґштаад. Про це переслідування він розповів у чудовому фільмі «Привид» 2010 року, який отримав Європейську кінопремію, Срібного ведмедя на Берлінському фестивалі та чотири премії «Сезар».

Спогади про Голокост

Коли режисера запитали, який зі своїх фільмів він цінує найбільше, він відповів: «Якби на моїй могилі мали покласти кіноплівку, я б хотів, аби це був «Піаніст».

Екранізацію спогадів Владислава Шпільмана Поланський наситив картинками зі своєї пам’яті. Сцена, в якій персонаж Едрієна Броуді знаходить серед руїн міста банку з огірками, є відлунням воєнної долі матері режисера. Через роки на екрані ожили спогади про батька, якого затримали есесівці, жінку, яку розстріляв німецький солдат, дітей, яких виводили з бараків концтабору...

«Піаніст» був не єдиним фільмом Поланського, що відобразив його дитячі травми: в «Олівері Твісті» він розповів історію хлопчика-сироти, який сам у ворожому світі бореться за виживання, а чоловік, який крокує засніженим полем у короткометражному фільмі «Ссавці», є образом одного з його найяскравіших спогадів – коли під час війни він чекав на повернення батька з концтабору Маутхаузен.

Філософ у масці блазня

Творчість Поланського підвішена між серйозністю й театром абсурду, вірою в силу умовностей кіно та неприборканою уявою. Маріола Допартова, авторка монографії «Лабіринт Поланського», зауважила, що роками його називали Юзем-провокатором з «Фердидурке» Ґомбровича і бачили в ньому єхидний варіант Франца Кафки. Тому що, з одного боку, Поланський ставив найважливіші екзистенційні питання, а з іншого – дратував, кепкував і провокував. Наприклад, у фільмі «Венера в хутрі» він розповів історію про режисера, який став еротичною жертвою актриси, а на ролі двох героїв він найняв свою дружину Еммануель Сеньє та схожого на себе Матьє Амальріка. За цей фільм у 2014 році він отримав премію «Сезар» (найкраща режисура у французькому кінематографі).

Roman Polański i Sharon Tate w "Nieustraszonych pogromcach wampirów" — Роман Поланський та Шерон Тейт у фільмі «Безстрашні вбивці вампірів», реж. Роман Поланський, фот. Mary Evans Picture Library / Forum.

Під час зйомки «Піратів» (1986) він дивився на світ очима дитини, багато в чому спираючись на класичні пригодницькі фільми, а в «Безстрашних вбивцях вампірів» (1967) створив найкращу пародію на фільми про вампірів. У театрі Поланський теж дозволяв собі іронізувати – коли під час карнавалу «Солідарності» в 1981 році у варшавському театрі «На Волі» поставили «Амадея» за Пітером Шаффером, він виконав роль Моцарта. Це був маленький ляпас тим, хто стверджував, що в театрі нема ролей для чоловіків його зросту.

Роман Поланський на фотографіях [галерея]

Embeded gallery style

display gallery as slider

Автобіографічні мотиви знову з’являються в пізніших фільмах режисера. Наприклад, в екранізації роману «На реальних подіях» французької письменниці Дельфін Де Віґан. У ній Поланський розповідає про токсичні стосунки між популярною письменницею та її шанувальницею: початково невинна дружба перетворюється на одержимість, яка супроводжується відчуттям того, що ти потрапив у пастку.

У цьому фільмі Поланський наче влаштовує екскурсію своїм приватним музеєм, використовуючи знайомі мотиви та перевірені ходи. Знову – як у «Дитині Розмарі» чи «Мешканці» – дія відбувається в квартирі, героїв оточують дивакуваті сусіди, а самі персонажі мають проблеми з психікою і – як у «Венері в хутрі» чи «Гіркому місяці» – беруть участь у сексуальних іграх заради влади. Поланський переважно розповідає за допомогою напружених сцен для двох акторів у замкнутому просторі.

«Офіцер і шпигун»

Фільм «На реальних подіях» складає враження данини самому собі та кінематографічної вправи, яку великий майстер вирішив виконати, щоб перевірити, чи він ще у грі. Можливо, тому картина виявилася одним із найбільших розчарувань його пізньої творчості, а роман Де Віґан став лише канвою другорядного й не дуже захопливого трилера.

Набагато тепліше сприйняли наступну прем’єру Поланського – фільм «Офіцер і шпигун», в якому подано історію Альфреда Дрейфуса, офіцера французької армії, звинуваченого в шпигунстві та засудженого на багаторічне ув’язнення.

Розповідаючи про Дрейфуса, режисер говорив про себе – про французький антисемітизм і стадний інстинкт, який дозволяє суспільству виносити несправедливі вироки. Він знову грався із глядачем, вплітаючи у фільм елементи власної біографії. В історії про неправомірно переслідуваного та звинуваченого офіцера режисер представив свій погляд на справу про зґвалтування Саманти Геймер, а зображуючи Дрейфуса на Острові Диявола, нагадав глядачеві про свою швейцарську «неволю», коли він провів багато тижнів під домашнім арештом у своєму будинку в Альпах.

«Офіцер і шпигун» приніс польському режисерові «Срібного лева» на Венеційському кінофестивалі, три «Сезари» (і дев’ять номінацій), а також чотири номінації на Премію Європейської кіноакадемії. І хоча деякі критики звинувачували фільм Поланського у відсутності характерної для найкращих фільмів майстра легкості та інтелектуальної впертості, загалом стрічку оцінили позитивно – за блискучу постановку, вишуканий гумор і прекрасну гру Жана Дюжардена у ролі полковника Пікара.

Значно гірше глядачі сприйняли «Палац» (2023). Фільм розповідає про новорічну ніч 1999 року, яку група заможних гостей проводить у розкішному готелі в Альпах. Саркастичний портрет міжнародної грошовитої еліти переміг лише в одній номінації – «Польських орлів» для Павла Едельмана (кінооператор).

У 2024 році з’явилися нові звинувачення та судові процеси проти режисера у справах про зґвалтування.

Автор: Бартош Стащишин

Переклад: Тарас Лильо

Автор фільмографії: Ева Навуй

Джерела: "Roman", Roman Polański; Filmweb; "Roman Polański i jego filmy", Grażyna Stachówna; "Roman Polański: Moje życie", reż. Laurent Bouzereau; "Labirynt Polańskiego", Mariola Dopartowa; "Roman Polanski: The Cinema of a Cultural Traveller", Ewa Mazierska.

Підзаголовок «Біографія у творі, твір у біографії» взято із книжки Маріоли Допарової «Лабіринт Поланського».

Фільмографія

Етюди та короткометражні фільми:

1955 – «Велосипед» (копію втрачено). Сцена заснована на реальних подіях із дитинства. Режисера в дитячому віці оглушив злочинець і вкрав його велосипед.
1957 – «Вбивство». Сцена вбивства. Вбивця проникає в кімнату і ножем вбиває людину, яка спить.
1957 – «Зриваємо забаву». Група хуліганів зриває вечірку. Режисер зняв справжню бійку, яку влаштував сам, намовивши хуліганів із Лодзі побити його друзів. За цю провокацію він отримав догану від керівництва навчального закладу.
1957 – «Зубаста усмішка». Чоловік підглядає через вікно за жінкою, обличчя якої прикрите волоссям, на мить відходить, а коли повертається, бачить чоловіка-зубоскала.
1958 – «Двоє чоловіків із шафою». Двоє носильників несуть шафу з дзеркалом. Це привід для показу різних сцен: жорстоких і шокуючих, іноді смішних. На ідею шафи з дзеркалом, безсумнівно, Поланського надихнув фільм Францішки і Стефана Темерсонів «Пригоди порядної людини» 1937 року (нагороди: третє місце на міжнародному конкурсі експериментальних фільмів, Брюсель, 1958 рік; спеціальний приз за експериментальну творчість, Сан-Франциско; нагорода за режисерську роботу на фестивалі «Етюд» Вищої школи театру, кіно та телебачення, Варшава; почесний диплом MFFK, Обергаузен, 1959 рік; перше місце на Міжнародному фестивалі документальних та експериментальних фільмів, Монтевідео, 1960 рік).
1958 – «Коли падають ангели», художній етюд за оповіданням Лешека Шиманського «Касирка в громадській вбиральні», дипломний фільм Поланського. Стара жінка, яка працює в громадській вбиральні (роль виконує сам Роман Поланський) згадує своє життя, поки повз неї проходять відвідувачі туалету. Далека від романтики реальність стикаєтьсяз з ретроспекція ми, переповненими романтичними поривами минулого: мальвами, уланами, красунчиками, які під’їжджають на конях до її вікна. Етюд ілюстрований архетипними образами, стилізований під роботи, зокрема, Коссака, Ґроттґера, Мальчевського, святковими картинками. Іронічний фільм, який висміює піднесений тон «польської школи».
1959 – «Лампа». Після закриття магазину іграшок спалахує пожежа, яка знищує схожі на людські тіла ляльки.
1961 – «Товстий і худий». Фільм знятий у Франції. Товстий, який сидить у кріслі, користується ситуацією, щоб знущатися з худого. Товстий – господар, а худий (у виконанні Поланського) – його підлабузний слуга. Фільм про умовність поняття свободи.
1962 – «Ссавці» («Ssaki»), сценарій написаний разом із Анджеєм Кондратюком). Двоє мандрівників ідуть через засніжену пустелю. Спочатку вони допомагають один одному і справедливо діляться місцем відпочинку на санчатах. Поступово справжня людська природа переважає і кожен із них хитрістю чи силою використовує іншого для власної вигоди. (Нагороди: 1962 – Турс, Гран-прі; 1963 – Обергаузен, головний приз; 1963 – Краків, Фестиваль короткометражних фільмів, перша премія).

Режисер – художні фільми:

1961 – «Ніж у воді», сценарій з Єжи Сколімовським і Якубом Ґольдберґом, психологічна драма. Сімейна пара запрошує випадкового туриста, який подорожує автостопом. Троє людей перебувають у замкнутій драматичній ситуації. Приваблива жінка та двоє чоловіків різного віку й соціального статусу. Присутність жінки перетворює їх на суперників, кожен з яких прагне здобути її прихильність. Старший хоче вразити своїм матеріальним становищем, молодший удає незалежність і зневагу до матеріальних благ. Молодший (хоча здається, що він виграє у цьому поєдинку) виявляється позером, старший – боягузом, готовим втекти від відповідальності. У фільмі майстерно показано протистояння характерів. Фільм сприймали в контексті боротьби поколінь, на Заході він викликав захоплення своїм універсалізмом, а в Польщі зазнавав нападок влади. Владислав Ґомулка вважав, що фільм засмічує голови людей балаканиною про боротьбу поколінь і вихвалянням споживацького стилю життя. (Нагороди: 1962 — Венеційський міжнародний кінофестиваль, премія FIPRESCI; 1962 — «Золота качка» — нагорода тижневика «Film»; 1963 — номінація на «Оскар» у категорії: найкращий фільм іноземною мовою; 1964 — Обергаузен, Міжнародний фестиваль короткометражних фільмів — премія молодих західнонімецьких критиків).
1964 – «Діамантове намисто, або Амстердам», кіноновела у фільмі: «Найпрекрасніші шахраї світу» (сценарій Жерара Браха). Молода жінка здійснює геніальне шахрайство, щоб заволодіти дорогоцінним каменем. Вона використовує чоловіка, з яким випадково познайомилася, видаючи його дружину в ювелірному магазині, і вводить в оману наївного ювеліра, замовляючи доставку прикраси до помешкання випадкового знайомого, а потім тікає з намистом. Ця крадіжка – мистецтво заради мистецтва, бо згодом жінка міняє намисто на... папугу. Розповідь Поланського визнали найцікавішою серед інших, але критики побачили схожість інтриги з фільмом Френка Борзейгі «Бажання» 1936 року. Поланському довелося захищатися від звинувачень у плагіаті.
1965 – «Відраза» (сценарій написаний спільно з Жераром Брахом). Ми спостерігаємо за світом із погляду головної героїні (Катрін Деньов), розум якої потерпає від психічної хвороби, що прогресує. Залишившись сама в квартирі після від'їзду сестри, вона піддається нав'язливим ідеям, які раніше їй вдавалося пригнічувати. Страх, що зумовлений хворобливою картиною світу в її уяві, штовхає жінку на злочин. «Відразу» порівнюють із «Психо» Альфреда Гічкока. Вміло дозована напруга та декорації, які викликають клаустрофобію, стали запорукою успіху фільму. Позитивні відгуки з’явилися і в Польщі, хоча Поланського критикували за «цинічну комерційність». (Нагороди: 1965 – Спеціальний приз журі та премія FIPRESCI на Берлінському фестивалі).
1966 – «Cul-de-sac» («Тупик», сценарій спільно з Жераром Брахом). Формально це детектив. Життя подружньої пари (Джордж і Тереза) у затишному замку порушують два гангстери, яких привели туди їхні проблеми. Вони чекають допомоги від свого міфічного шефа. Незабаром один із них, важко поранений, помирає. У безвиході перебувають як мешканці замку, так і злочинці. У фільмі з елементами чорного гумору Поланський розважає глядачів своєю улюбленою темою — аналізом стосунків між тими, хто домінує, і тими, хто підкоряється. Змагання між персонажами за те, хто ким володітиме, зводиться до абсурду. Критики помітили схожість сценарію з Йонеско і Беккетом. (Нагороди: 1966 – «Золотий ведмідь» на Берлінському фестивалі).
1967 — «Танець вампірів» (альтернативна назва скороченої версії: «Безстрашні вбивці вампірів» / «Бал вампірів», сценарій спільно з Жераром Брахом, режисер у ролі Альфреда – асистента професора). Дотепна пародія на класичний фільм жахів про вампірів. Професор і його асистент Альфред вирішують знищити старе-престаре сімейство вампірів у Трансильванії. Пригоди героїв водночас і смішні, і страшні. Хоча героям не вдалося здолати хитрих вампірів, глядач не має виходити з кінотеатру наляканим. Сподобалися як режисер у ролі Альфреда, так і Шерон Тейт, тодішня наречена, а згодом дружина Поланського, яка зіграла роль коханої.
1968 – «Дитина Розмарі» (сценарій за романом Айрі Левіна). Молоде подружжя чекає дитину. Молода жінка не знає, що її чоловік, член секти, члени якої поклоняються дияволу, уклав із нечистим угоду, і дитина буде нащадком сатани. Глядач дізнається про все поступово з погляду жінки (роль Мії Ферроу), і разом з нею шкірою відчуває нічим не обґрунтовану тривогу. «Для Поланського важлива не сенсаційність сюжету, а атмосфера, яка поглинає і змушує заціпеніти», — писав Адам Ґарбіч у книжці «Кіно, магічна машина». Фільм вважали новаторським; Поланський створив атмосферу страху засобами, які до того не використовували (нагороди: 1970 – Премія Французької спілки кінокритиків за найкращий іноземний фільм).
1971 – «Макбет» (сценарій спільно з Кеннетом Тайнаном). Ще одна після Веллса і Куросави екранізація драми Шекспіра. Поланський скоротив текст і відмовився від поетичної форми. Він також дещо змінив акценти вини персонажів і психологічні портрети Макбета та його дружини. Перший фільм, який Поланський зняв після трагедії, що сталася в його будинку, видався критикам занадто кривавим. Ймовірно, неуспіх цього фільму був пов’язаний з біографічним контекстом, а не з якимись іншими недоліками.
1972 – «Що?» (сценарій написаний спільно з Жераром Брахом, режисер в ролі Москіто). Легковажний фільм, знятий в Європі (Італія). Це коротка історія про еротичні пригоди молодої дівчини, яка подорожує автостопом і потрапляє на переповнену ексцентричними постатями віллу. Фільму не допомогла роль Марчелло Мастрояні, та й сам Поланський в ролі задиристого Москіто не викликав особливого ентузіазму. Фільм вважають найбільшим провалом Поланського. У Польщі його не показували.
1974 – «Китайський квартал» (сценарій Роберта Тауна; режисер у ролі чоловіка з ножем, який ранить детектива в ніс). Повернення в США після невдач у Європі виявилося для режисера щасливим. У «Китайському кварталі» Поланський звернувся до традиційного жанру, детективу, надаючи йому рис пастишу. Меланхолійний детектив, красива жінка і чоловік без краплі совісті. Поступово виявляється корупційний скандал навколо будівництва дамби й темні сімейні таємниції. Чудові ролі Джека Ніколсона та Фей Данавей (основні нагороди: 1974 – «Оскар» за найкращий сценарій, 1975 – «Золотий глобус» за найкращу режисуру, 1974 – премія BAFTA Британської академії кіномистецтва для Джека Ніколсона в категорії «Найкращий актор»).
1976 – «Мешканець» («Locator», сценарій за мотивами роману Роланда Топора «Химерний мешканець» – спільно з Жераром Брахом, режисер в ролі Трелковського). Наступне після «Відрази» дослідження психічних захворювань і популярна тема Поланського – дивне задоволення, яке отримують люди, знущаючись з ближніх. Самотній емігрант Трелковський не підозрює про небезпеку, на яку він себе наражає, знімаючи квартиру в старому паризькому домі. Невдовзі, як і попередній мешканець, він накладе на себе руки.
1979 – «Тесс» (сценарій спільно з Жераром Брахом і Джоном Браунджоном за мотивами роману Томаса Гарді «Тесс із роду Д’Ербервілів»). Слізна історія про невдале кохання, біль і кривду, справедливу помсту та не менш справедливе покарання. На запитання, чому він обрав роман ХІХ століття, Поланський відповів, що хотів розповісти про «найглибші, найважливіші людські почуття, яких ми багато років соромилися, боячись, що нас обізвуть простаками». Фільм найчастіше зараховують до мелодрам. Маріола Янкун-Допартова, авторка монографії про Поланського, слушно вказує на глибшу, наближену до античної драми, цінність екранізації, яка особливо помітна в останній сцені фільму, в неминучій смерті героїні (роль Насті Кінскі). Найважливіші нагороди: 1980 – премія Асоціації кінокритиків Лос-Анджелеса за найкращу режисуру, 1980 – «Оскар» за найкращу операторську роботу, сценографію та костюми, 1981 – премія BAFTA Британської академії кіномистецтва за найкращу операторську роботу.
1986 – «Пірати» (сценарій спільно з Жераром Брахом і Джоном Браунджоном). Пригодницький фільм, але без характерної для такого кіно динаміки, з надто розгорнутою розповіддю й без однозначно симпатичних персонажів. Фільм критикували за надто криваві як для молодіжного жанру сцени.
1988 – «Несамовитий» (сценарій написаний разом з Жераром Брахом). Хірург (Гаррісон Форд), який приїжджає з дружиною на медичний конгрес у Парижі, змушений у цьому чужому місті боротися з її викрадачами, гангстерами та шпигунами. Трилер без великих амбіцій і з банальним сюжетом. Чудова гра Гаррісона Форда та зйомки польського оператора Вітольда Собоцінського.
1992 – «Гіркий місяць» (сценарій разом із Жераром Брахом і Джоном Браунджоном за романом Паскаля Брюкнера). Дві подружні пари змушені разом проводити час під час морського круїзу. Як і в багатьох інших фільмах, режисер проникає в темні сфери людської психіки, аналізує схильність до жорстокості, приниження інших, збочень. Джерелом задоволень у фільмі є секс. Фільм розповідає про спроби зіпсованого подружжя (яке вже встигло проявити жорстокість один до одного) деморалізувати іншу пару.
1994 – «Смерть і дівчина» (сценарій спільно з Аріелем Дорфманом і Рафаелем Іґлесіасом – адаптація п’єси Аріеля Дорфмана, чилійського драматурга). Психологічна драма. Дія розгортається в Південній Америці, де відбувся демократичний переворот і злочинців скинутого режиму зараз переслідують. Історія зустрічі ката і жертви, жінки та її мучителя, яка відбулася через кільканадцять років, була знята, як писала Ґражина Стах, у манері трилера, в якому є характерна для цього жанру напруга, таємниця і несподівана розв’язка. Універсальну правду про темну природу людини Поланський вписав у шаблон популярного жанру.
1999 – «Дев’яті ворота» (сценарій спільно з Енріке Урбізу та Джоном Браунджоном – за мотивами роману Артуро Перес-Реверте «Клуб Дюма»). Антиквар і мисливець за рідкісними книжками бере на себе роль детектива, шукаючи книжку, яку написав Люцифер і завдяки якій можна відчинити ворота в Королівство Тіні. На цей раз фільм жахів Поланського оцінили як такий, що позбавлений напруги й використовує стереотипи та кліше.
2002 – «Піаніст» (спільний із Рональдом Харвудом сценарій – екранізація спогадів Владислава Шпільмана). Реальна історія піаніста Владислава Шпільмана, який після ліквідації Варшавського ґетто та поразки Варшавського повстання наодинці, як Робінзон, переховувався на так званій «арійській стороні» серед руїн міста. Йому вдається вижити завдяки допомозі німецького офіцера, який, як і він, любить музику. Однак його рідні загинули, а він є «трагічним щасливчиком», як написав критик і журналіст Тадеуш Соболевський. У 1951 році Єжи Зажицький спробував екранізувати мемуари Шпільмана; сценарій написали Єжи Анджеєвський і Чеслав Мілош. Для тодішньої влади сценарій і назва «Варшавський Робінзон» виявилися неприйнятними. Зміни, внесені з політичних міркувань, вплинули на те, що остаточний варіант під назвою «Неприборкане місто» нічого спільного зі спогадами Шпільмана не мав, а Чеслав Мілош зажадав зняти своє прізвище з титрів фільму. Головні нагороди: 2002 — Каннський міжнародний фестиваль, «Золота пальмова гілка»; Європейська кінонагорода «Фелікс» – номінація за найкращий фільм та номінація в категорії «Найкращий європейський режисер; приз Бостонських кінокритиків за найкращий фільм та найкращу режисуру; премія кінокритиків Сан-Франциско за найкращий фільм; премія Національної спілки кінокритиків США (NSFC) за найкращий фільм і найкращу режисуру; 2003 — «Сезар» (премія Французької академії кіномистецтва) в категорії «Найкращий французький фільм», «Найкраща режисура»; премія Британської академії кіномистецтва в категоріях «Найкращий фільм» і «Найкращий режисер»; премія Іспанської кіноакадемії «Гойя» за найкращий європейський фільм; Польська кінопремія «Орел» за найкращий фільм та найкращу режисуру; «Оскар» за найкращу режисуру й номінація в категорії «Найкращий фільм»; премія італійської кіноакадемії «Давид ді Донателло» за найкращий іноземний фільм; 2004 — «Чеський лев» (премія Чеської академії телевізійного та кіномистецтва в категорії «Найкращий іноземний фільм».
2005 – «Олівер Твіст» (сценарій Рональда Гарвуда за романом Чарльза Діккенса). Історія про важке життя осиротілого хлопчика в притулку, а після втечі – на вулицях Лондона.
2010 – «Привид» (сценарій – спільно з Робертом Гаррісом). Екранізація однойменного роману Роберта Гарріса. Нагороди: 2010 – премія «Срібний ведмідь» за найкращу режисуру на 60-му Берлінському міжнародному кінофестивалі.
2011 – «Різанина», режисура та сценарій у співавторстві з Жасміною Резою, авторкою драми «Бог різанини», за мотивами якої знято фільм. Дві нью-йоркські пари, представники еліти американського суспільства, зустрічаються, коли їхні діти починають бійку. Невинна зустріч батьків задля з'ясування суті конфлікту перетворюється на запеклу битву, в якій на карту поставлено добре ім'я та статус кожного учасника. Відкриваються таємниці, які довго приховували, а коли шлюбні узи несподівано послаблюються, і виявляється, що в сучасних стосунках все можливо. Нагороди: 2012 — премія «Сезар» Французької академії кіномистецтва за найкращий адаптований сценарій.
2013 – «Венера в хутрі» («Venus in Fur») – реж. Роман Поланський. Сценарій: Роман Поланський, Девід Айвз. Адаптуючи п’єсу Девіда Айвза, Поланський грається з кінематографом і культурними асоціаціями. Література Захер-Мазоха йде пліч-о-пліч з міфологічними цитатами, а живопис Тиціана стає джерелом натхнення для автоіронічної розваги режисера. Поланський веде з глядачем збочену гру: прямо посилається на свою біографію, удає, ніби розкриває пікантні таємниці свого життя, і водночас висміює нашу жагу до ексгібіціонізму. Історія театрального режисера (Матьє Амальрік) і Ванди (Еммануель Сеньє), актриси з паризького передмістя, – це жартівлива розповідь про війну між статями й культурні ролі, які ми граємо і які стають інструментами поневолення. Режисер-інтелектуал і трохи вульгарна актриса вступають у двобій, який нагадує то еротичний танець, то боротьбу. Той, хто домінував, стає підкореним, раб – господарем, а пан – рабом. Боротьба може мати однозначну розв’язку.
2017 – «На реальних подіях», реж. Роман Поланський, сценарій: Роман Поланскі, Олів'є Ассаяс. Оператор: Павел Едельман. Музика: Александр Деспла.
2019 – «Офіцер і шпигун», режисер Роман Поланський. Сценарій: Роберт Гарріс, Роман Поланський. Оператор: Павел Едельман. Сценографія: Філіп Кордомм. Костюми: Паскалін Шаванн. Музика: Александр Деспла.
2023 – «Палац», режисер Роман Поланський. Сценарій: Ева Пясковська, Єжи Сколімовський та Роман Поланський. Оператор: Павел Едельман. Сценограф: Тоніно Зера. Костюми: Карло Поджолі. Музика: Александр Деспла.
Крім того, Роман Поланський є співавтором сценарію фільму «Ви любите жінок?» (1964), реж. Жан Леон, а також сценарист і продюсер фільму «День на пляжі» (1970), реж. Симон Гесара.

Актор:

Як актор Поланський знімався у фільмах інших режисерів, зокрема: «Яцек» Конрада Наленцького, новела з фільму «Три історії» — в ролі хлопчика (кінодебют); «Покоління» Анджея Вайди — в ролі Мундека, «Невинні чародії» — роль контрабасиста, «Самсон» — роль шантажиста і «Помста» — в ролі Папкіна; «Чарівний велосипед» Сіліка Штернфельда— у ролі Адася; «Косооке щастя» Анджея Мунка – в ролі репетитора; «Чиста формальність» Джузеппе Торнаторе — роль комісара; «Година пік 3» Бретта Ретнер — у ролі детектива Реві; «Caos Calmo» Антоніо Луїджі Ґрімальді — у ролі Штайнера; «Алея гівнюків» Пйотра Щепанського.

Театральний режисер

1974 — «Лулу», опера Альбана Берґа; 1976 — «Ріґолетто» Джузеппе Верді; Тричі ставив «Амадея» Пітера Шаффера: у 1981 році у Варшаві та Парижі (в обох виконав головну роль), у 1999 році у Мілані. У 1997 році у Відні поставив мюзикл «Бал вампірів».

Герой фільму:

Поланський виступив у біографічному фільмі «Роман Поланський – Сентиментальна подорож» (1982) режисера Віктора Ґродецького. Його постать є темою документального фільму (у фільмі він не знімався) Марини Зенович «Roman Polański: Wanted and Desired» (2008). Режисер також є героєм художнього біографічного фільму «Polański Unauthorized» (2009), в якому роль Поланського грає режисер, сценарист фільму Даміан Чапа. У 2012 році французький режисер Лоран Бузеро зняв документальний фільм «Roman Polanski: A Film Memoir» (2012), в якому польський режисер розповідає про війну, своїх батьків та події зі свого життя.

польські фільми

роман поланський