Марія Дулембянка: художниця, феміністка і партнерка Марії Конопницької

Її називали «вірною товаришкою» Конопницької, але вона була значно більшою постаттю: мисткиня з міжнародним досвідом, публіцистка і одна з піонерок жіночого руху. Її життя — це історія сміливого виходу за межі ролей, відведених жінкам.

нд, 11/21/1858 - 12:00 - пт, 03/07/1919 - 12:00

Header picture

Picture size

extra large (default)

Podpis obrazka (umieszczony pod zdjęciem)

Марія Дулембянка, фот. Wikimedia Commons

Text positon (deprecated)

Center

Художниця, емансипантка, життєва супутниця Марії Конопницької. Народилася 21 листопада 1858 року в Кракові, померла 7 березня 1919 року у Львові.

Досі вважалося, що Дулембянка народилася 1861 року, однак акти хрещення з Маріацького костелу не залишають сумнівів щодо справжньої дати. Марія з’явилася на світ як п’ята дитина Марії, уродженої Вичалковської, і Генрика Дулемби. Родина мала музичні здібності. Зведений брат Дулембянки, Юзеф Дулемба, обрав кар’єру піаніста. Марія – гру на скрипці.

Після закінчення одного з краківських пансіонів Дулембянка у п’ятнадцять років почала навчання у Kunstgewerbeschule – Школі прикладного мистецтва у Відні, куди переїхала, ймовірно, під опікою старших брата й сестри: Анни, учениці Віденської музичної консерваторії, та Владислава, студента права. Запис у студентській книзі підтверджує, що в 1873/1874 навчальному році вона відвідувала підготовчий курс.

Наступним етапом мистецької освіти Дулембянки стало навчання у варшавській майстерні Войцєха Ґерсона в 1880–1883 роках. У мистецькій школі цього шанованого історичного живописця в той самий час навчалися, зокрема, Анна Білінська та Зофія Станкевичувна. Марія почала виставляти й продавати перші роботи, отримуючи схвальні відгуки.

У 1884 році Марія, наслідуючи приклад Білінської та Станкевичувни, переїхала до Парижа, щоб розпочати навчання в Académie Julian. Імовірно, саме перед цим виїздом вона ненадовго повернулася до Кракова, де поради щодо живопису їй давав Ян Матейко. Серед паризьких учителів Дулембянки були Родольф Жуліан і Тоні Робер-Флері, а згодом також Каролюс-Дюран і, як стверджують, Жан-Жак Еннер. Як повідомляла польська преса, Марія вирізнялася на конкурсах Académie Julian і отримувала престижні замовлення на портрети французьких еліт. У 1885 році вона виставила на Паризькому салоні портрет піаністки.

У січні 1886 року Станіслав Віткевич, батько Віткація, на сторінках часопису «Wędrowiec» захоплено описав картину Дулембянки «Сама одна», надіслану на конкурсну виставку «Захенти». Невдовзі художниця залишила Париж. У 1887 році, після кількамісячної зупинки у Відні, вона повернулася до Варшави, де орендувала майстерню на Єрусалимських алеях. Того ж року на Першій великій виставці польського мистецтва вона отримала похвальний лист за картину «Модель у майстерні», а на Всесвітній виставці в Парижі 1889 року була відзначена honorable mention за твір «Сирітська доля». Вона також налагодила співпрацю з часописом «Świat», який опублікував низку її композицій, зокрема «Замислену».

Портрет Марії Конопницької пензля Марії Дулембянки, фот. Wikimedia Commons

Саме в цей час Дулембянка познайомилася з Марією Конопницькою, яка жила у Варшаві після розриву з чоловіком. Як випливає із записів художниці в нотатнику, що зберігся у львівському Оссолінеумі, а нині перебуває у фондах Львівської національної бібліотеки імені Василя Стефаника, уперше вони зустрілися на початку 1889 року. Невдовзі Конопницька, виснажена скандалами, пов’язаними з її донькою Геленою, яка страждала на психічні розлади, які тоді називали істерією, вирішила виїхати за кордон. Уже в першій подорожі її супроводжували Дулембянка та мати художниці, Марія Дулембіна.

Від 1890 року Дулембянка й Конопницька разом подорожували Європою, зупиняючись в окремих містах, зокрема в Цюриху, Мюнхені, Відні й Дрездені. Зими вони часто проводили на курортах із теплішим кліматом. Якщо з якоїсь причини мусили розлучитися, намагалися відвідувати одна одну або принаймні проводити разом свята.

Стосунки художниці й поетки тривали двадцять років – аж до смерті Конопницької. У них бачили «велику дружбу», наголошуючи на взаємній підтримці та відданості Дулембянки, яку преса називала, наприклад, «вірною товаришкою» і яка доглядала дедалі важче хвору письменницю. На межі XIX і XX століть утворення таких жіночих пар не було поодиноким явищем; в американських дослідженнях історії жінок воно відоме як «бостонський шлюб». Нерідко художниці, письменниці та науковиці, маючи суспільне схвалення, пов’язували своє життя з партнерками зі схожими поглядами, прагнучи продовжувати кар’єру, шукаючи опори в самотності тощо. Найчастіше складно оцінити, якою мірою той чи інший зв’язок мав романтичне або еротичне підґрунтя.

Невдовзі Дулембянка почала долучатися до емансипаційного руху. У 1894 році на сторінках видання «Prawda» вона опублікувала статтю «Жінки-проповідниці», що була полемікою з консервативними очікуваннями чоловіків щодо жінок. У грудні 1895 року на першій шпальті часопису «Ster» вийшов її маніфест «Стукайте, і вам відчинять», у якому авторка вимагала допустити жінок до мистецьких студій і закликала польок боротися за вступ до краківської Школи красних мистецтв, нині Академії мистецтв.

Паралельно мисткиня писала короткі літературні твори й займалася художньою критикою. У 1897 році вона опублікувала в часописі «Ster» новелу «Манька», а в 1900–1904 роках у газеті «Kurier Warszawski» – твір «Саломея Ляшек» та уривки з циклу «Мої моделі», виразно натхнені власним досвідом художниці. У часописі «Świat Artystyczny» 1900 року з’явилися її «Мюнхенські листи».

З роками феміністична активність Дулембянки також посилювалася. У 1902 році вона виголосила лекцію «Про творчість жінок» у межах краківського циклу «Голос у жіночому питанні», а 1907 року – доповідь «Політичне становище жінки» під час Жіночого з’їзду у Варшаві. Вона також публікувала статті про рівноправність жінок у виданнях «Bluszcz», «Ster» та «Zorza Ojczysta».

У 1908 році вона стала першою жінкою-кандидаткою на виборах до Галицького крайового сейму. Середовище львівських емансипанток вирішило скористатися правовою прогалиною – формально закон не забороняв жінкам балотуватися, – щоб привернути увагу громадськості до боротьби за виборчі права жінок. Дулембянка отримала 511 голосів, які з формальних причин визнали недійсними, і певною мірою стала у Львові обличчям фемінізму. Галицькі й австрійські газети передруковували її характерний, «чоловічий» образ – із коротким волоссям, окулярами і скромним вбранням.

Постійні переїзди, дедалі активніша феміністична діяльність, а згодом і догляд за хворою поеткою призвели до того, що Дулембянка поступово відмовлялася від мистецької кар’єри. Спершу вона намагалася поєднувати подорожі з професійним життям: у кожному новому місті шукала майстерню й замовлення, а листами домовлялася про продаж або виставлення картин у Варшаві, Кракові та Львові. Навесні 1892 року вона показала на Паризькому салоні схвалену критиками картину «Хлоя». На межі 1892 і 1893 років переїхала до Парижа, де інтенсивно взялася до роботи. У 1896 році на кілька місяців поїхала до Криму, де отримала портретні замовлення, а потім ненадовго відкрила майстерню у Львові. Однак невдовзі знову повернулася до спільних подорожей із Конопницькою.

Садиба в Жарновці, де від 1903 року жили Конопницька й Дулембянка, фот. Wikimedia Commons

Коли 1903 року Конопницька отримала як національний дар садибу в Жарновці під Кросном, Дулембянка оселилася там разом із поеткою. В одному з приміщень вона облаштувала майстерню, де їй часто позували сусідські діти. Зими подруги проводили в теплішому кліматі, подорожуючи, зокрема, до Італії та Аббації (нині Опатії) на хорватському узбережжі.

Після смерті Конопницької, яку вона доглядала до останніх хвилин, у жовтні 1910 року Дулембянка остаточно переїхала до Львова. Вона обійняла посаду мистецтвознавиці в Міському промисловому музеї та продовжила активну феміністичну й громадську діяльність. Від 1911 року Дулембянка редагувала додаток до газети «Kurier Lwowski» під назвою «Голос жінок». У 1912 році вона заснувала Комітет громадянської праці жінок і співорганізувала З’їзд австрійських жінок у Відні, а 1913 року взяла участь у Конгресі Міжнародного союзу за виборчі права жінок у Будапешті.

Після початку війни Комітет громадянської праці жінок зосередився на гуманітарній допомозі. Членкині організовували дитячі притулки, дешеві кухні для мешканців Львова, курси для санітарок, майстерні, де працювали жінки, збори коштів на користь легіонерів тощо. Дулембянка стала правою рукою президента Тадеуша Рутовського в «соціальних» справах, очоливши секретаріат міського Відділу доброчинності. У 1917 році її також призначили сирітською інспекторкою в новоствореному Міському управлінні загальної опіки та правового захисту дитини.

У листопаді 1918 року Дулембянка співорганізувала жіночу службу під час польсько-українських боїв за Львів. В останні дні грудня вона взяла участь у з’їзді жіночих організацій, де її обрали головою Ліги польських жінок. Утім, вона відмовилася від цієї посади, щоб повернутися до Львова.

Наприкінці січня 1919 року вона приєдналася до Теодозії Дідушицької та Марії Опенської, які як делегатки Червоного Хреста мали провести інспекцію в таборах інтернованих поляків на територіях, контрольованих українськими силами. Об’їзд охопив Ходорів, Журавно, Станіславів, Стрий, Коломию, Бучач, Язловець, Чортків, Микулинці, Струсів, Тернопіль і Золочів. Трагічні умови в таборах призвели до того, що всі делегатки заразилися висипним тифом. Після повернення Дулембянка ще встигла написати звіт про місію, який уже після її смерті опублікував «Kurier Lwowski». Вона померла 9 березня 1919 року.

Спершу Марію поховали в склепі Конопницької на Личаківському цвинтарі. У 1927 році труну урочисто перенесли на новостворений Цвинтар захисників Львова, підкресливши заслуги Дулембянки перед містом. Уже 1920 року одну з львівських вулиць назвали її іменем. У 1930 році її посмертно нагородили Хрестом Незалежності, а 1935 року – почесною відзнакою І ступеня Польського Червоного Хреста.

Біографію цієї надзвичайної постаті я ширше описую у книжці «Самітниця. Два життя Марії Дулембянки» (Samotnica. Dwa życia MariiDulębianki, видавництво Marginesy, Варшава, 2022).

Переклала Марія Шагурі

емансипація жінок

Марія Конопницька

Марія Дулембянка