Емансипуйтеся, але національно
Своєрідним примиренням конструйованого вимогами нового часу образу емансипантки - з одного боку, і підтримуваного традицією ідеалу дружини і матері — з іншого, стала модель жінки-патріотки. Образ патріотки формувався на хвилі активного розвитку національних рухів, для підтримки яких за жінками була закріплена окрема роль. На переконання історикині Аліції Кусяк-Бровнштейн (Alicja Kusiak-Brownstein), майже кожна національна культура в Європі ХІХ століття витворила власний патріотичний образ жінки-лицаря. Три найбільші народи тодішньої Галичини — поляки, українці та євреї — не були винятками. На думку дослідниці, модель «жінки-патріотки» була традиційним патріархальним концептом жіночності, чітко обрамленим, cпровокованим, як правило, політичними кризами. Такі моделі функціонували як національні метафори лояльності щодо батьків, чоловіків, братів чи громадських або політичних інституцій, які вони репрезентували.
Говорячи про український контекст «патріотки», то її втіленням стала «національно свідома русинка», котра схематично поєднувала ідеали високоморальної матері-дружини- господині та емансипованої, хоча винятково через національний вибір, громадської діячки. Появі такого патріотичного ідеалу українки чи не найбільше посприяла гострота польсько-українських стосунків у тодішній Галичині. У постійних апеляціях до «свого» (українського) на противагу «чужого» (польського) суспільні ролі жінок окреслювалися у категоріях захисниць: національних інтересів, цінностей, патріотизму, ідеї самопожертви в ім’я свого народу і т. д.
З рації таких прагнень спектр очікуваної від жінок «емансипаційної» активності найчастіше включав: створення різного роду благодійних чи культурно-просвітніх товариств та участь у них, збір коштів на різні українські фундації, організацію товариських вечорів, вистав чи інших забав тощо. При цьому усі ці ініціативи мали бути обов’язково національно маркованими. Українські часописи заохочували своїх читачок вступати до організацій «Просвіта», «Руська Бесіда», Руське Товариство Педагогічне і, як писав журнал «Правда» у 1892 році,
брати живу участь в працях сих товариств [...], бо окреме товариство нїби Бесїда жіноча, на нашу думку, може мати лише вельми слабий успіх.
За нагоди наголошувалося, що українка, знайома з життям власного народу, його проблемами і бідами, не має морального права залишатися осторонь чи егоїстично добиватися задоволення особистих феміністичних амбіцій.
Отож процес емансипації жінок (що тоді зосереджувався, головно, на вимогах права голосу, доступу до вищої освіти, права працювати і належати до кваліфікованих професій) був трактований передовсім як частина загальнонаціонального проекту, а «жіноче питання» вважалося не так питанням жінок, як проблемою усього українського суспільства, що не могло допустити, аби українки «нудьгували» у стінах дому, абсолютно відірвані від громадських справ, у той час коли в найближчих сусідів-поляків жінки дуже активно ангажувалися у суспільне життя. Тим-то першою реакцією українського громадсько-політичного проводу (представленого, звісно, чоловіками) на жіночу емансипацію було намагання її очолити, задати їй «правильний» курс.
