У другий період, 1876–1888 років, цей оптимізм руйнується. Капіталізм замість загального щастя приносить нові конфлікти й кривди. Буржуазія не стає рушієм суспільного розвитку, а лише класом експлуататорів. Пролетаріат у принизливих умовах фізично й морально деградує. Міська культура, поверхова й позбавлена цінностей, нічим не краща, а іноді навіть гірша за сільську вузькість мислення. До того ж з’являється соціалізм із агресивною риторикою та примарою революції. Ожешко й далі вірить, що хижацтво капіталізму можна приборкати розумовими й моральними засобами: демократією, філантропією та освітою, тільки вже не дуже знає, як і хто мав би це робити. У брошурі 1882 року «Про євреїв і єврейське питання» вона вміщує драматичне зізнання: «А якщо ця моя віра є марною мрією, нехай я помру раніше, ніж її втрачу».
Однак вона її втратила. Останній період, 1888–1910 років, для письменниці, хворої й перед обличчям життєвих труднощів, був часом дезорієнтації та безпорадності. Суспільні бунти й розвиток соціалістичного руху були їй чужими, навіть ворожими, хоча вона розуміла їхні причини. Руйнується також її дотеперішній матеріалістичний, еволюціоністський і світський світогляд. Вона звернулася до метафізичної та етичної проблематики, а в літературі зосередилася на внутрішньому житті особистості.
Від тенденційного роману до психологічного реалізму
Паралельно зі змінами в суспільних поглядах письменниці відбувалися зміни в її поглядах на літературу. Відповідно до позитивістської тенденції вона цінувала передусім роман і надавала йому службову функцію: формування суспільної свідомості. У перший період це формування здійснювалося через явний дидактизм і тенденційність, що виражалися не лише в типовості персонажів і гостроті конфліктів, а й просто в авторському коментарі, зверненому безпосередньо до читача: «Автор, натхненним словом зневажаючи зло, а возвеличуючи добро і правду, із темряви світло творить і дітей підносить до гідності людської».
З часом, однак, у другий, найбільш зрілий період творчості дидактизм перетворився на зрілий реалізм. Роман не повинен бути ілюстрацією тези, а має бути зображенням усієї складності життя, зовнішніх і внутрішніх зумовленостей «людської порошини», «людського створіння», його переживань і мотивів дії. Роман подібний «до якихось чарівних скелець, що віддзеркалювали б у собі не саму лише зовнішню подобу речей і видимий усім буденний їх лад, а й являли б також найглибший їхній зміст…».
В останній період творчості Ожешко – не відмовляючись цілком від реалізму – засвоїла певні елементи панівної тоді поетики Молодої Польщі: суб’єктивізм, поглиблений психологічний аналіз, поєднаний із ліризмом і поетичністю мови, хоча про модерністів і декадентів мала радше неприхильну думку.
«Людські порошини»: світ новел Ожешко
Еволюцію поетики виразно видно в новелах і оповіданнях. Вони становлять важливу частину творчості Ожешко; вона публікувала їх у часописах і видавала в численних збірках. Дебютувала оповіданням «Картинка з голодних років» у 1866 році. «Картинка» побудована на різкому контрасті: голодне в переджнивний час село й ситий, веселий землевласницький двір. У селі пара зовсім юних закоханих закінчує трагічно. Вона, хитаючись після юшки з лободи, під’юджувана криками економа, падає з кладки й тоне. Він, у розпачі, блукає полями й помирає з голоду. Пан із двору підсумовує: шкода її, особливо якщо була гарна. У фіналі авторка звертається безпосередньо до читачів, апелюючи до їхнього сумління й чутливості.
«Сіра доля» 1876 року також протиставляє просту, бідну людину й егоїстичного, позбавленого принципів землевласника. Оповідачем є син землевласника, у чиїх володіннях на поштовій станції працює Пьотр Жмуда – людина обмежена, але порядна, обов’язкова, віддана невірній дружині й маленькій доньці. Його злим духом є землевласник Пшиборський, який спокушає дружину Пьотра, привласнює довірений йому невеличкий капітал, позбавляє роботи, легковажно руйнуючи маєток. Кульмінацією оповідання є сцена шлюбу Пшиборського із заможною панною, у якій самозадоволений наречений кидає милостиню в натовп жебраків, серед яких перебуває позбавлений усього Жмуда.
Оповідання 1880-х років уникають простих контрастів і однозначного вказування винних. Вони з проникливістю й увагою показують життя «людських порошин», розчавлених механізмами суспільного життя, але також власними вадами й ілюзіями. Титульна «Панна Антоніна» – це вчителька, сповнена пристрасті до здобування знань і формування умів своїх вихованців. У кожній родині, у якій працює, вона хотіла б бачити власну родину, у кожній дитині – втілення власних цінностей. Самотня й убога, заледве сорокарічна, вона закінчує життя в лікарні, за весь свій доробок маючи скриньку дріб’язкових пам’яток від своїх вихованців.
«Романова» втрачає чоловіка й усе життя присвячує улюбленому синові. Михалко мав би шанс у житті: він здібний муляр, має доброго майстра, а в перспективі – шлюб із його донькою. Однак схильність до гулянок і пияцтва, з якою безуспішно бореться його мати, доводить його до в’язниці.
Серед трагедій і поразок простих, бідних і безпорадних людей Ожешко бачить також неочікувані крихти добра, навіть героїзму. У новелі «ABC» молоденька вчителька збирає навколо себе дітей міської бідноти, вчить їх читати й писати. Вона не знає, що ведення школи без дозволу є злочином. Відразу після вироку, ще до того як брат устиг внести заставу, мансарда Йоанни знову повна дітей.
Герой новели «Там, на лузі, сяє квітка», Ян Чернявський, – здібний муляр, щасливий чоловік і батько. Під час пожежі містечка він організовує рятувальну команду й ризикує життям, поспішаючи на допомогу іншим. Тяжко поранений, він турбується головним чином про людей, потерпілих у пожежі.
Ожешко, яка апелювала до почуття обов’язку, до суспільного солідаризму, не заплющувала очей і на зворотний бік філантропії – фальшивої та спричиненої егоїзмом. У відомому оповіданні «Добра пані» Евеліна Кожицька послідовно бере під опіку панночку з дворика, пінчера й сирітку з міської бідноти. Вона розпещує їх, привчає до розкоші, а потім, знудившись, відсилає до гардеробної, позбавляючи шансу влаштувати життя у природному середовищі.
Тип героїв і літературна конвенція змінюються в останній період творчості авторки. Два томи оповідань «Меланхоліки» є полемікою з декадентством Молодої Польщі. Ожешко засуджує його песимізм і аморальність. Водночас вона виявляє здатність до тонкого психологічного аналізу «меланхоліків» і до відповідної мови їхнього опису. У збірці новел «Gloria victis» вона повертається до проблематики Січневого повстання, нагадуючи про героїзм і трагедію його учасників, проголошуючи апофеоз патріотичного чину та його історичної цінності. Мову документа вона поєднує з ліризмом, поетичністю й героїчним пафосом.
Суспільство під мікроскопом: великі романи Ожешко
Еволюція суспільних поглядів Ожешко виразно помітна в її романах. У період апофеозу капіталізму домінують дві теми: критика анахронічності землевласництва та створення нового позитивного героя. Письменниця викорінює вузькість поглядів і відсталість («У провінції»), пережитки феодалізму, що панують в аристократичних салонах («Щоденник Вацлави», «Помпалінські»). Вона показує можливості, які відкриваються перед збіднілою шляхтою, якщо та вирішить розумно включитися в нову промислову дійсність задля не лише власного добра, а й дрібних виробників і ремісників («Родина Брохвичів»). Вона створює типи позитивних героїв: інженера, промисловця, лікаря, а навіть – попри виразно світську орієнтацію – освіченого священника. Послуговується різноманітними літературними конвенціями: епістолярною чи мемуарною формою, не уникає сатири й карикатури. Романи, подібно до новел цього періоду, зазвичай ілюструють наперед задану тезу, а їхній дидактичний характер підкреслюють звернені до читачів заклики й коментарі. Однак спостережливість авторки та її психологічна проникливість дозволяють їй виходити за межі ілюстрації заданої тези. Наприклад, героєм оповідання «З життя реаліст» є інженер-хімік, директор текстильної фабрики, згодом самостійний промисловець, який сам збагачується, але також розвиває вітчизняну промисловість. Просто взірцевий позитивістський герой. Але цей герой колись спокусив і фатально повівся з робітницею зі своєї фабрики – шляхетною й здатною на самопожертву дівчиною. Він не лише не має докорів сумління, а й вітає себе з тим, що уникнув пастки, яка могла б завадити його кар’єрі. Позитивістський герой показує друге обличчя – бездушного егоїста.
Друге обличчя показує сам капіталізм у романі «Марта». За задумом роман мав бути голосом у питанні, яке жваво цікавило Ожешко: емансипації жінок, підготовки до життя, праці й економічної самостійності. Героїня роману з маленькою донькою залишається без засобів до існування після смерті чоловіка. На ринку праці вона від самого початку опиняється в поганому становищі: перевагу надають чоловікам та іноземкам. Але Марта насправді нічого не вміє. Вихована в шляхетському дворі, вона трохи грає на музичних інструментах, трохи знає французьку, трохи малює, трохи шиє. Вона відчайдушно шукає роботу, дедалі більше знижуючи свої прагнення: від учительки до швачки в майстерні білизни. Майстерня є образом крайньої капіталістичної експлуатації: тяжкої праці у виснажливих умовах і в атмосфері зневаги, за жалюгідні копійки. Крім того, суспільство може запропонувати жінці ще роль утриманки або зрідка – милостиню. Реалістичний, поглиблений образ безвихідної ситуації значно виходить за межі задуманого заклику: готуйте жінок до життя.
Після 1876 року в романах зникає утвердження капіталізму, поєднане щонайбільше з критикою його викривлень. Ожешко повертається до сільської проблематики. В образах, що містять досконалу побутову й психологічну характеристику «людських створінь» із соціальних низів, вона конструює трагедії античного масштабу. Саме таким був задум авторки: змалювати тих, кого «зім’яли в долоні доля й час». До найважливіших творів цього періоду належать «Низини», «Дзюрдзі» і «Хам».
«Низини» – це фільварок, дім економа й маленьке містечко, де орудує підпільний адвокат. Фільварок є місцем драматичної злиденної нужди й голоду землі. Дім економа – місцем обману й експлуатації. Адвокат є «міським покидьком», який веде підпільні й нечесні справи. Трагічною героїнею роману є спокушена в молодості економом наймичка Кристина, яка нині бореться за порятунок старшого з двох позашлюбних синів від військової служби. Адвокат, обіцяючи втручання, позбавляє її заощаджень усього життя, тоді як син уже їде військовим обозом у невідомість. Причин нещастя багато: загарбник, суспільні відносини, обмеженість, жадібність; людина з низів не має жодного шансу уникнути лихої долі.
У романі «Дзюрдзі» колективним героєм є селянська громада зі своїми специфічними звичаями та ментальністю. Саме ця ментальність призводить до того, що четверо селян жорстоко вбивають життєрадісну й доброзичливу сусідку, переконані, що саме вона відібрала молоко в корів, накликала хвороби й нещастя. Адже справа була очевидною: вона мала бабусю-знахарку, яка передавала їй знання, давала таємничі напої закоханим дівчатам. А передусім – вона «вийшла на вогонь», запалений, щоб привабити відьму. Логіка темної громади, підсилена алкоголем, невблаганна: відьма мусить загинути. А четверо порядних селян мусять опинитися в залі суду за обвинуваченням у найтяжчому злочині.
Психологічно цікавим романом є «Хам». За задумом він мав бути ілюстрацією тези, що міська культура дегенерує, а простоту й гармонію можна знайти на селі. Романна дійсність значно виходить за межі цієї тези. Рибалка, самітник і мислитель, закохується в покоївку панів із міста – нервову, неспокійну й невдоволену життям. Вона спочатку шукає в шлюбі втечі від клопотів і душевних тривог, однак не витримує пут – жодних пут. Із низької, деградованої міської культури вона винесла уявлення про «краще життя» і зневагу до сільських хамів. Але не культура є головною причиною дегенерації героїні; нею є невротична й істерична особистість, що веде до психічної хвороби й самознищення. Цей психологічний портрет є досконалим. На цьому тлі дещо блідо виглядає постать рибалки – людини майже святої, яка самовіддано рятує дружину, пробачає зради, виховує її позашлюбного сина, але водночас живе осторонь, пасивний і позбавлений амбіцій.
Сільська проблематика – уже не у фрагментах та епізодах, а в широкій панорамі – представлена в найвидатнішому романі Ожешко «Над Німаном». Дія відбувається у 1880-х роках на Гродненщині, що все ще бореться з наслідками повстання й репресіями царської влади. Авторка подає весь соціальний зріз села – від оселяненої околичної шляхти, через убогу й середньозаможну шляхту й до сільської аристократії. Вона заселяє роман барвистими другорядними персонажами: диваками, дармоїдами, убогими родичами, резидентами. У центрі сюжету перебувають садиба Богатировичів і двір середньозаможного Корчинського, який саме бореться з труднощами. Обидва роди поєднало братерство крові повстання 1863 року й могила загиблих братів, а розділяє дійсність післяреформеного села. Економічний конфлікт важко переживає син Корчинського, студент Вітольд, уособлення демократичних і солідаристських ідей, від яких відмовився його батько, пригнічений тяжкою працею. Його юнацький детермінізм зрештою приводить до примирення ворогуючих сторін. Це вказівка шляху – і, мабуть, єдине позитивне розв’язання конфлікту в сільських творах Ожешко. Другим зв’язком між посвареними родинами є кохання Яна Богатировича, сина померлого повстанця, і Юстини – кузини Корчинських. Таке кохання багато років тому поєднувало Анзельма – дядька Яна – і Марту – сестру Корчинського, проте, оголошене мезальянсом, залишилося нездійсненим. Нинішнє ж кохання перемогло суспільні забобони.
«Над Німаном», розлога сільська епопея, яку критики порівнювали – мабуть, дещо перебільшено – з «Паном Тадеушем», є апофеозом природи й праці на землі, поєднує прославлення патріотичної повстанської традиції та гасла органічної праці. Створена тут плеяда героїв дозволяє виразно побачити те, що є найсильнішим боком творчості Ожешко: побудову психологічних портретів, особливо жіночих персонажів. Зневірена Марта, відважна Юстина, істерична дружина Корчинського і лялькоподібна донька, пихата братова та багато інших; таких барвистих і різноманітних жіночих портретів досі в польській літературі не було.
Іншим видатним романом цього періоду є «Меїр Езофович». Тут Ожешко порушує близьке їй єврейське питання. До написання роману вона підготувалася через ґрунтовні історичні та юдаїстичні студії. Дія відбувається в маленькому єврейському містечку Шибові, у якому живе родина Езофовичів із традиціями, що сягають XVI століття. Міхал Езофович, прихильник філософії Маймоніда, уже в добу Відродження намагався реформувати єврейське суспільство в дусі раціоналізму та просвітництва. Він залишив трактат-заповіт, який переходить у родині з покоління в покоління. У тому самому дусі діяв Герш Езофович у період Чотирирічного сейму. Тепер заповіт намагається здійснити молодий Меїр. Він пропагує ідею відкриття єврейського суспільства, здобування знань і участі в суспільному житті. Його противником є родина Тодросів – консервативних і ортодоксальних рабинів, що бореться за збереження влади над душами. Меїр програє цю битву, його виганяють із Шибова, але його ідеї вже закарбувалися у свідомості, особливо молодого покоління. У романі Ожешко накреслила переконливу картину складної та різноманітної єврейської спільноти разом із її культурою, звичаями й ментальністю.
У 1880-х роках кілька романів стосувалися зростання соціалістичного руху й загрози революції («Примари», «Сильвек-цвинтарник», «Зиґмунт Лавич»). Революціонерам авторка приписувала різні причини такого вибору – від незрілості через наївність до злочинного характеру, але самого явища не розуміла й не приймала.
В останній період творчості авторка повертається до проблематики великого міста й розкладу буржуазної культури («Австралієць»), до полеміки з декадентством («Аргонавти»), але вершини її досягнень вже виразно залишаються позаду. Із цього періоду варто відзначити твір «Ad astra». Написаний спільно з Тадеушем Ґарбовським, він має форму листів Северини Здроєвської та природознавця Тадеуша Родовського, який мешкає у Відні. Любовна лінія є носієм філософської дискусії між ученим – песимістом і скептиком – та героїнею, яка утверджує релігійну позицію й віру в етичний лад світу. У поетиці роману виразно видно впливи модернізму.
Ожешко займалася також публіцистикою, висловлюючись щодо актуальних суспільних питань, наприклад, у статтях «Кілька слів про жінок» 1870 року, «Про дитячі недолі» 1876 року, «Патріотизм і космополітизм» 1880 року, «Про євреїв і єврейське питання» 1882 року.
Найважливіше видання: Pisma zebrane, т. 1–52, Варшава, 1947–1953, ред. Юліан Кшижановський.
Переклад Марії Шагурі
