Щоб уникнути таких звинувачень, жіночі організації рішуче підкреслювали свій патріотизм і залученість у польську справу. З часом деякі феміністки почали висувати питання незалежності на перший план, припускаючи, що рівноправ’я прийде разом із вільною Польщею. Цецилія Валевська в книжціі «Наші борчині» («Nasze bojownice», 1935) стверджувала:
А за ними лишився чіткий слід — не тільки боротьби за рівноправність, а й — цієї найсвятішої, дорогої нашому серцю — боротьби за душу польського народу, на яку чатували кігті загарбників. Історія зусиль наших борчинь — це ритм, сила, напруга, стихія праці на благо суспільства. Робота осіб, для яких загальні справи переважали над всіма особистими цілями та бажаннями. Ідея визволення жінки була так тісно пов'язана з прагненням визволити націю, з запалом найглибшого патріотизму, з найбільшими жертвами заради Батьківщини, з постійним носінням каганця в підземеллі, що часто, мабуть найчастіше, основні гасла слугували прикриттям для інших, недозволених.
Ось декілька постатей із когорти цих героїнь й огляд різноманітних стратегій, які польські жінки застосовували під час поділів.
Могутня Моджеска та інші дипломатки
Для суспільства, позбавленого власної державності; для народу, яку, перефразовуючи тодішнє формулювання, хотіли викреслити з реєстру націй, кожна поява за кордоном особи, пов’язаної з Польщею, кожна згадка чи жест, прихильний до поляків, були чимось надзвичайно важливим. Тому дипломатки польської культури відігравали значну роль на міжнародній арені.
Еліза Ожешкова, яка зрідка залишала Гродно, написала розділ про становище жінок у Польщі для британського дослідження «Про жінок у Європі». Забута нині романістка Марія Шеліга, яка жила в Парижі, виступала проти русифікації та германізації в міжнародних жіночих і пацифістських колах, акцентуючи увагу на страйку дітей у Вжесні. Схожу протестну акцію ініціювали Марія Конопницька та Марія Дулемб’янка.
Сопрано Юзефіна Решке підкорювала європейські опери, а гонорари спрямовувала на підтримку польського патріотичного руху. Лідеркою серед них була Гелена Моджеєвська. В одному зі своїх листів вона писала::
Вони забрали нашу свободу, але вони не можуть забрати наші таланти. […] Ми досягаємо слави за кордоном, не питаючи їхнього дозволу.
Сам факт тріумфу польської акторки на сценах Великої Британії та США викликав гордість співвітчизників, але на цьому Моджеєвська не зупинилася. Її промова на Всесвітньому конгресі жінок 1893 року в Чикаго мала особливий резонанс. Замість відсутньої спікерки, Моджеєвська повинна була розказати про розвиток жіночих організацій у Польщі, але на початку свого виступу вона попередила:
У нас все робиться таємно, і тому я не можу звітувати про роботу моїх землячок, а мушу обмежитися загальними словами, бо боюся, що будь-яка згадка про людей матиме дуже тяжкі наслідки.
За повідомленнями, кінець промови кілька разів переривали бурхливі оплески. Після цього виступу Моджеєвську назвали «послом трьох поділів», а рукопис перекладу її промови розійшовся на всіх польських землях.
Діяльність Моджеєвської не залишилася поза увагою влади. Спочатку їй відмовили у виступі під час запланованого бенефісу для польських політв’язнів у Каліші. Незабаром з'ясувалося, що довічно заборонили в'їзд на російську територію. Її виступи були скасовані, зокрема у Варшаві та Петербурзі. У статті «Моджеєвська і царська тиранія» в журналі «The Dramatic Mirror» акторка іронізувала:
Як смішно! Велика Російська імперія боїться Моджеєвської! Я починаю думати про свою могутність!
В інтерв’ю для преси вона розповідала про нещастя та переслідування поляків після поділів. У розмові з журналістом однієї з американських газет сказала:
Яке щастя, що ми не в підросійській Польщі, тому що мій чоловік був би зараз у Сибірі […] а я, мабуть, навчала б маленьких дітей письма.
Силачки
Одним із найбільш фемінізованих напрямків боротьби за збереження національної ідентичності була організація таємної освіти польською мовою. Активістки займалися просвітництвом насамперед тих людей, які мали обмежений доступ до освіти: тобто представниць своєї статі та вихідців із народу.
У 1879 році Юзефа Бояновська заснувала у Варшаві нелегальну Наукову читальню для жінок – одну з перших ініціатив такого типу. Перші студентки в Ягеллонському університеті з’явилися в 1896 р. (після кампанії краківських емансипанток), а у Варшавському університеті – лише в 1915 р. З ініціативи Ядвіги Щавінської-Давидової 1882 року у Варшаві було організовано таємний жіночий Летючий університет (назва зумовлена частою зміною місць проведення лекцій). Серед відвідувачів курсів цього університету були майбутні знаменитості світової науки, такі як Марія Склодовська-Кюрі та антропологиня Марія Чаплічка, а також більшість жінок, які самі незабаром стануть викладачками та активістками руху за емансипацію: Пауліна Кучальська-Рейншмідт, Стефанія Семполовська, Марія Вислоухова, Зофія Дашинська-Голінська. Рівень освіти був високим: тут працювали кращі викладачі того часу. Учні ЛУ отримували «підпільний» диплом після шести років навчання.
Освітянкам, які працювали на селі, були близькі демократичні та патріотичні цінності. Вони намагалися вирівняти шанси всіх людей на здобуття освіти і прагнули пробудити інтерес «тутешніх» селян до польської культури. Однією з найбільш значимих організацій був Жіночий гурток народної освіти, який ставив перед собою такі завдання:
- Національне й суспільне самоусвідомлення міського люду за допомогою живого слова на таємних і, де можливо, на відкритих освітніх курсах для молоді й дорослих.
- Забезпечувати букварями, щоб якомога більше селян навчилося читати, а отже, отримало можливість краще орієнтуватися в житті.
- Навчати людей, даючи їм відповідні книжки для подальшого читання та отримання знання.
- Заснувати в селах магазини та безалкогольні корчми, щоб допомогти людям, а собі спростити до них доступ.
Народні активістки організовували в селах бібліотеки, створювали свої навчальні посібники. Фаустина Можицька, прототип «Силачки» Жеромського, розробила (за згодою авторів) спрощені, написані доступною мовою версії творів Крашевського, Ожешко та Пруса. Гелена Радлінська, майбутня фундаторка соціальної педагогіки, писала популярні книжки на зразок «Ким був Міцкевич?».
Створена у 1901 році російська комісія у своєму звіті щодо дослідження рівня грамотності в Конгресівці повідомляла:
Вплив таємного навчання [...] охопив 33% населення краю, і саме завдяки йому більшість селян можуть читати й писати.
Іншою важливою сферою жіночої діяльності була допомога ув'язненим і засланим. Стефанія Семполовська писала:
На світі немає іншого народу, в історії якого тюрма відіграла таку важливу роль, як в житті поляків. Півтора століття всі, хто жив і працював в Польщі для її свободи, більше чи менше часу провели за мурами в’язниці. Тюремні каземати були для багатьох поколінь колискою і могилою для ідеї незалежності, демократичної ідеї. Наше життя після поділів надало слову «в'язниця» почесне звання.
«Добре освічені дівчата кидають бомби»
Ті ж жінки, які займалися підпільною освітою, часто переходили до радикальних дій, спрямованих проти репресивного режиму. Вже серед лідерок партії «Пролетаріат» Людвіка Варинського виділялося гроно вчительок: Олександра Єнтис, Філіпіна Пласковицька (яка також заснувала перше Товариство сільських господинь у Польщі) та Марія Богушевич, яка після хвилі арештів стала лідеркою партії. Пізніше, за часів Польської соціалістичної партії (ПСП), активістки також долучалися до збройної боротьби.