Поставлене 1901 року «Весілля» вважається найвизначнішим твором пера Станіслава Виспянського і найважливішою польською драмою XX століття. Його надихнули справжні події. Восени 1900 року відбулося весілля поета Луціана Риделя з Ядвіґою, уродженою Міколайчик, дочкою селянина з підкраківських Броновиць. Спільна весільна забава за участю гостей із села й міста перетворюється на візійно-символічне видовище, у якому відбувається глузливе зіткнення романтичного міфу про готовність до визвольного пориву з непідготовленістю тогочасного суспільства до прийняття такого сміливого виклику.
Весільна забава відбувалася в домі Господаря (Влодзімєж Тетмаєр), інтелігента-хлопомана, художника, який десять років перед тим також одружився із селянкою й осів у селі. На стінах весільної світлиці були розвішані символи національних пам’яток: літографії «Вернигори» і «Костюшка під Рацлавицями» пензля Яна Матейка, схрещені шаблі та рушниці.
Серед гостей можна було розпізнати справжніх постатей тієї доби, як-от: Поета (Казімєж Пшерва-Тетмаєр, брат Господаря), впливового Журналіста (Рудольф Стажевський), пань і панночок із міста, місцевих селян на чолі з весільним старостою, запальним Чепцем (Блажей Чепець), дівчат і парубків. Був також Ксьондз, шинкар-Єврей (Герш Зінґер) — і його «цілком модерна» освічена дочка Рахель — (Юзефа [Пепа] Зінґер).
«Весілля», Станіслав Виспянський, видання 1901 р., фот. Національна бібліотека, Polona.pl
У сусідньому приміщенні гриміла музика, відбувалися танці, лилася горілка, «буяли темпераменти». Танцювальники на мить забігали до світлиці, у якій розгорталася дія, щоб присісти, віддихатися, побалакати або подражнитися. Точилися легкі розмови, гості фліртували й загравали — «отак, із товариської щедрости». Однак представникам міста й села було нелегко порозумітися між собою: «Ви собі, а ми собі — кождий дбає сам собі».
Радчиня (Антоніна Доманська), вишукана авторка повчальних повістей для молоді, намагалася зав’язати ласкаву розмову з удовою колишнього війта Кліміною, реальною постаттю: «Що там, ґаздине, на ріллі? Чи вже ви собі посіяли?», на що отримала слушну відповідь, що «Та де там, у сю пору не сієсі».
Журналіст, який жартом ухилявся від змістовних відповідей на запитання Чепця, почув від нього, що «пани много вже могли мати, лиш вони не хочуть хтіти!». Розмірковування Поета про духовні поневіряння, не погамовані мандрами світом, він підсумував дошкульно: «Пан пустовій!». Чепець також вступив у суперечку з Євреєм, який вимагав своєчасного повернення боргу і якого підтримував ксьондз, бо шинкар, своєю чергою, мав заплатити йому за оренду; весільний староста завершив це гучним, хоч і мало обґрунтованим звинуваченням: «То хто ж моїх грошів злодій — жидюга, чи пан-добродій?!».
Забава, однак, точилася своїм ходом, а товариство розпалювалося дедалі більше. Захоплений Наречений (Луціан Ридель), розігрітий танцем і близькістю Нареченої (Ядвіґа Міколайчик), гарної як «лялька в шнурівках, вийнята зі скриньок у Сукєнницях», — охоче прийняв задум Рахель і Поета запросити на весілля видимого за вікном, у саду, солом’яного Дідуха, який укривав від морозу кущ троянд. Він міг прийти й привести своїх гостей.
У II акті, невдовзі після опівночі, з’явився запрошений Дідух, питаючи: «Хто мене взивав, чого жадав?…», а також оголошуючи, що покаже: «Що кому в душі заграє, що хто в снах свих уздріває». Потім через світлицю пройшла низка привидів, названих автором Особами драми. Весільні гості побачили героїв зі своїх спогадів і постатей із різних епох історії Польщі.
Сестрі Нареченої та Господині (Анна Міколайчик) Марисі (Марія Міколайчик) явився Привид — Станіслав Людвік де Лаво, дух її рано померлого нареченого, «пана з міста», художника-маляра. Перед Журналістом з’явився Станьчик — «блазень — можний муж», який нагадував про величні миті історії народу, але водночас застерігав його від безплідного копирсання в мертвому минулому. Він показав Журналістові комедіантство його тирад про занепад польського суспільства і, вручивши йому блазенський кадуцей, іронічно підказав: «Каламуть народну кадь, серце труй, тяму трать!».
Поет, поглинутий думками про героїчну драму, зустрів закутого в обладунок Лицаря з-під Ґрюнвальда. Однак замість утілення величі й сили, властивих Завіші Чорному, з-під піднятого заборола зрештою визирнула лише порожнеча смерті й прах.
Замість братання станів весілля перетворилося на кривавий сеанс взаємного пригадування зрад, ненависті та злочинів — як з боку представників шляхти, так і селянства. Нареченому явився гетьман Браницький, який колись запродав батьківщину москалям, за що його невпинно мучать чорти, вливаючи йому до горла розпечене золото. Сільський Дід, який пам’ятав галицьку різанину, побачив упиря Шелю, що вимагав відра води, аби змити панську кров, яка його вкривала.
До хати, «замилуваної в польськости», прибув ще один дивовижний гість — степовий ворожбит Вернигора, який приніс Господареві «в сій хвилі особливій» Слово-Наказ: треба розіслати до світанку вість і скликати сеймові стани, а потім чекати сигналу до дії, яка має принести спасіння народові. Вернигора залишив свій Золотий Ріг, адже: «На його лицарську волю скріпніє Дух і прийме Долю».
Господар не певен, чи цей ріг — «дар Пекла чи з Небес», ані чому обрано саме його, щоб довірити цю Справу. Тож він звернувся до «селянської кебети» дружини, ще більш підозріливої до цього не надто прозорого задуму. Тим часом її брат, дружба Ясько (Ян Міколайчик) вирушив у доручену йому Господарем місію скликання озброєних селян. Він також вручив йому Золотий Ріг, від звуку якого в них мав ожити бойовий Дух.
У III акті гості тинялися чи то уві сні, чи то в п’яному видиві, а настрої панували не надто піднесені: «сплинемо ми, інші по нас прийдуть». У сусідній світлиці тим часом догоряли рештки запалу до подальшої забави. Запальний Чепець учинив сварку з музиками. Нареченій наснилися чорти, які везли її золотою каретою в невідомому напрямку: «“а куди ж то мене, біси, везете?” — а вони кажуть: “До Польщі”. — “А де ж тота Польща, а де ж тота? ”». Поет просить, щоб Яґуся поклала руку під груди: «І що ж то за така наука? Серце!». «А се ж і є Польща», — додає Поет.
Перш ніж настав світанок, весільна світлиця поступово наповнилася селянами «з острим залізяччям». Вони прибули на розісланий заклик, готові на все. Чепець вимагав, щоб Господар, як колишній вояк, узяв на себе командування. Той, однак, мав у голові п’яний сумбур і небагато міг запропонувати, окрім наказу «натужувать, натужувати слух» на звук тупоту з гостинця, що вів до Кракова. Тож усі завмерли в очікуванні.
На світанку повернувся дружба Ясько. Прагнучи оживити громаду людей, застиглих наче уві сні, він згадав, що перш ніж заспіває півень, має засурмити в Золотий Ріг. На жаль, рога Ясько вже не мав — загубив його дорогою, коли нахилився по шапку з пав’ячим пір’ям, що впала йому з голови.
Тоді з’явився Дідух і наказав дружбі повиймати в селян коси з рук і поскидати їх у кутку. Потім він мав усіх розставити в танцювальні пари, які, мов зачаровані, почали крутитися по колу в сонному ритмі дивно монотонної музики Дідуха. Заспівав півень. Даремно Ясько криком: «до оружжя, до оружжя» намагався вирвати їх із сомнамбулічного кола. Йому відповідав лише розмірений приспів Дідуха: «Злотий ріг ти, хаме, мав — а лиш самий шнур зостав».
Підготовку до прем’єри в Театрі імені Юліуша Словацького в Кракові супроводжувала атмосфера скандалу. Станіслав Виспянський навіть планував видати плакат, який розшифровував би постаті драми — провідних представників культурної еліти. Саме з них глузував автор, саме з їхніми поглядами полемізували привиди, які їм явилися.
Новаторство «Весілля» як драми виявляється у вільному трактуванні сценічної умовності. Початкова реалістична побутова картинка, зосереджена на зіткненні двох різних середовищ, перетворюється на символічне видовище, головною темою якого стає політика, а точніше — візія майбутнього народу.
Візія, попри видимість, неоднозначна, що підкреслювала мова твору, яка давала можливість різноманітних інтерпретацій висловлюваних у ньому поглядів. Окремої уваги заслуговує точність, із якою Виспянський написав ремарки «Весілля», які, з одного боку, творять сценічну форму драми, а з іншого — визначають час і місце.
Уже Тадеуш Бой-Желенський у своїй «Плітці про “Весілля”» передбачав нескінченність різноманітних інтерпретацій твору. Справді, якщо відволіктися від згаданого скандалу, дивувала розбіжність оцінок прем’єрної вистави: від національної містерії аж до національного вертепу.
З плином років, із плином днів змінювалися способи прочитання великої драми Виспянського. Залежно від історичного моменту та політично-соціальних позицій людей, які між собою сперечалися, кожна зі сторін знаходила в тексті п’єси цитати, що свідчили на її користь.
Кожна інсценізація цієї драми стає завданням найвищого ризику, хоча, безперечно, підносить престиж сцени й мобілізує трупу. У Польщі існує переконання, що добру мистецьку команду має той театр, який здатен упоратися з постановкою «Весілля».
«Весілля», цей «поляків власний портрет» і найвідомішу збірку цитат, у якій, незалежно від часу й місця, кожен із земляків автора знайде щось, що грає на струнах його душі, Виспянський писав кров’ю, потом і сльозами, якщо можна перефразувати зовсім іншого автора. Він кепкував як з інтелігентського пустослів’я та артистичної краснодушності, так і з неконтрольованої поривчастості селян. П’єса несе в собі біль, розпач, духовні пошуки, їдку іронію.
Драму браку відповідальності, п’яного моралізаторства, болісної невдачі, неможливості дії та безпорадного розмінювання великих надій на дріб’язок перервала одна-єдина особа — кількарічна Іся (Ядвіґа, найстарша дочка Влодзімєжа й Анни Тетмаєрів). Лише вона була постаттю з цього світу: не піддалася присиплювальній дії Дідуха, а, навпаки, на початку II акту прогнала його. Однак постає питання: як надовго невинній дитині вистачить сил, аби прибирати після чергових — не обов’язково весільних, але завжди делірійних — ночей, проведених у змарнуванні власних шансів?
Геній Виспянського передбачив: «Що кому в душі заграє, що хто снах свих уздріває» — усе те, чим нині живуть поляки. Слова драми завжди болісно коментували актуальний місцевий ідейний, політичний і суспільний хаос.
Бо інтелігенти зазвичай були зайняті піднесеним поетичним пустопорожнім поєдинком, навіть у часи, коли селянська громада рвалася до дії й чекала наказів провідника. А його як не було, так і немає. А се ж і є Польща.
Елія Казан, переглянувши кіноверсію «Весілля» Анджея Вайди, запитав його: «Де ви знайшли такого досконалого сценариста?». Наївне запитання американського режисера швидко почало жити власним життям як анекдот. Воно, до речі, доводило, що «архіпольська» драма може захопити також людей, які зовсім не мають докладних знань про місцеву національну міфологію.
Переклад Марії Шагурі
