Як і метерлінківські читання в теорії, пастель Виспянського на практиці стала своєрідним маніфестом символізму – течії, що вказує спосіб вираження невимовного в мистецтві.
На ноктюрні зображені вкриті соломою і розміщені неправильним колом кущі у краківському парку Планти (біля вулиці Посельської). Їхнє розташування та людиноподібні форми, які надає солом’яне покриття (а також фантазія художника), створюють враження танцювального кола. Найбільш ймовірно, це зображення чогось схожого на сон наяву, який Виспянський розповів Людвіку Пюже, зі свідчень якого ми про це знаємо. Пюже згадував:
– Пам’ятаю, як ідучи одного вечора з Виспянським Плантами, навпроти муру так званого "Святого Михайла" ми помітили групу трояндових кущів. Була дуже рання весна (...), троянди ще були закутані в солому на зиму. – Подивіться, вони танцюють, вони точно танцюють, – сказав Виспянський. Невдовзі він намалював цю групу огорнутих соломою кущів, які кружляють у майже людському танку серед каштанів на Плантах при світлі ліхтарів.
Усе це випромінює ауру неймовірного сну, викликаючи ефект дотику до чогось, що вислизає з раціонального пізнання, до чогось неземного.
Це не вперше Виспянський звернув увагу на Планти. На початку своєї мистецької діяльності, у 1894 році, він присвятив їм дві композиції, які історик мистецтва Войцех Балус трактував як своєрідний диптих: пастель «Планти вночі» та олійну картину «Планти на світанку» (відтворена в 1990-х рр. на реверсі банкноти номіналом 10 тисяч злотих). Перша з них — ноктюрн, освітлений таємничим, нереальним світлом, яке викликає асоціації з «Оком Провидіння»; на другій — той самий фрагмент Плантів на світанку. «Око Провидіння» виявляється недбало виконаною сучасною гасовою лампою, яку Виспянський глузливо демонструє на тлі Вавельського замку.
В інтерпретації Балуса ці образи розкривають повсякденну реальність, що ховається за поетичною візією. Через чотири роки «Хохоли» вже не намагаються пояснити реальність, зосереджуючись на тому, що є незвичайним і непояснюваним. Незвичною є і пастельна композиція. Вже згаданий Войцех Балус, намагаючись відповісти на, здавалося б, просте питання, з якої точки ми спостерігаємо за всією сценою, дійшов висновку, що її насправді не існує, і за життя Виспянського її не було. Сцену ми бачимо приблизно з другого поверху неіснуючої кам’яниці. Таким чином, це образ, за яким ми спостерігаємо буквально з висоти пташиного польоту, з фактично недоступної для людського ока перспективи, що, за словами Балуса, має підсилити дивовижний ефект «сновидіння». У творчості Виспянського, пейзажі якого майже завжди мають чітко окреслену, реальну точку спостереження, це унікальний факт, що підкреслює незвичність і винятковість твору.
Чи тільки? Фігура хохола майже автоматично відсилає глядача до «Весілля», драми Виспянського 1901 року. Тому, ймовірно, коло розколисаних дерев на краківських Плантах є провісником танцю Хохола у «Весіллі». Інші чинники, здається, також підтверджують цю інтерпретацію: однаковий час доби та розташування сцени на початку шляху на Вавель, тобто в місці, яке викликає особливі асоціації з історією народу. Найбільш детально задокументовану інтелектуальну інтерпретацію, яка поміщає «Хохоли» у контекст «Весілля», запропонувала Аґнєшка Моравінська.
Саме з таким прочитанням найбільше полемізує Балус, який ставить одвічне питання про доцільність інтерпретації попередніх творів у контексті пізніших, а також звертає увагу на те, що сам автор, мабуть, не думав, що на своїй пастелі зображує хохоли. Сучасна назва цієї картини з’явилася у 1927 році в каталозі робіт художника, який підготував Станіслав Свєж. Оригінальна назва була «Палуби, які танцюють на Плантах». Зміна назви, здається, має два джерела: очевидну аналогію з «Весіллям» і зміщення значень обох слів.
Рідко вживане слово «палуба» сьогодні означає нефоремну, примарну жіночу фігуру, і втратило своє друге значення, тобто перестало означати солом’яний сніп. Його майже завжди називають «хохолом», що є мірилом впливу «Весілля» на польську культуру. Саме Виспянський у своїй драмі вперше ввів це значення в загальний обіг польської мови. Але якщо той, кому ми завдячуємо терміном «хохол», постійно наполягав на тому, що він представив у своєму ноктюрні не хохоли, а палуби, то це означає, що не варто надавати надто великого значення такому тісному зв’язку між обома творами. Зрештою сам спосіб антропоморфізації «палуб», який викликає асоціації з нефоремною жіночою постаттю, свідчить про те, що Виспянський так назвав свою картину не випадково.
Замість того, щоб інтерпретувати роботу як різновид хохолівського танцю, Балус нагадує попередні думки Здзіслава Кемпінського, який заявляв, що недоречно бачити в пастелі Виспянського більше, ніж те, що намальоване. Водночас він вказує на «Хохоли», як на виражену виключно живописними засобами візію, яка викликає неспокій та відчиняє вікно на щось непояснювальне і непідвладне для розуму.
Переклад: Тарас Лильо
Автор: Конрад Ніцінський
- Станіслав Виспянський, «Хохоли», 1898, папір, пастель, 69 x 107 см, власність Національного музею у Варшаві.
