Поштовхом до створення картини стала реакція художника на критику його попередніх робіт. На початку 1876 року, після виставлення картин «Римська остерія» та «Гра в мору», глибоко розчарований Ґєримський писав у листі до Генрика Шанявського:
Шкода, що у Варшаві про мене склалося враження, ніби я лише жанровий художник, мало не шинковий.
Тож Александр Ґєримський вирішує написати картину, що стала б антитезою «шинковості», далеку від подієвості цього жанру – сцену з XVIII століття, позбавлену сюжету й побудовану суто живописними засобами.
Поєднання фактури, кольору й світла, безперечно, має випливати насамперед із ретельного спостереження за природою – у цьому художник залишається послідовним упродовж усієї творчості. Однак «В альтанці» є своєрідним протестом проти зведення його художніх засобів до інструментарію, придатного лише для напівпубліцистичного зображення життя найбідніших верств суспільства. Це спроба довести скептикам, що натуралістичні засоби можуть стати основою будь-якого жанру живопису.
Адже нарікання Ґєримського в листах були реакцією як на закиди, так і на похвали. Зрештою, це характерна риса особистості художника – крайнього перфекціоніста, який водночас повсякчас був переконаний у власній невдачі. З одного боку, він невпинно домагався найвищого визнання своєї творчості, а з другого – незмінно вважав себе лише молодшим братом видатного художника Максиміліана Ґєримського. Сьогодні, коли увага частіше зосереджена на творчості Александра, ніж Максиміліана, це може видаватися дивним. Проте варто пам’ятати, що в ті часи видатнішим вважали старшого з братів і що почасти до цього спричинився сам Александр, переконаний у власній меншовартості. Його перші значні виставки, наслідком яких став лист до Шанявського, відбулися вже після смерті брата. Складається враження, ніби Александр перебрав на себе роль наступника покійної знаменитості, але водночас – ніби лише звільнившись від гнітючого впливу потужної особистості Максиміліана, зміг заговорити власним голосом.
Тривала історія створення «В альтанці» – це історія одержимого прагнення довести полотно до досконалості, а водночас і безнастанної боротьби художника з власним неврозом. Над першою версією картини він працював цілих п’ять років. Їй передували десятки, якщо не сотні живописних етюдів із найрізноманітнішими деталями альтанки та предметами, що в ній містилися. Часто вони являють собою надзвичайно тонкі й докладні студії світла. Сьогодні деякі з цих студій, що фактично є завершеними й самостійними картинами, оцінюють щонайменше так само високо, як і остаточну версію твору. Завдяки зосередженню на окремій деталі вони позбавлені недоліків остаточної версії – відсутності композиційної домінанти та недостатньої переконливості людських постатей.
Тривала історія створення «В альтанці» – це історія одержимого прагнення довести полотно до досконалості, а водночас і безнастанної боротьби художника з власним неврозом. Над першою версією картини він працював цілих п’ять років. Їй передували десятки, якщо не сотні живописних етюдів із найрізноманітнішими деталями альтанки та предметами, що в ній містилися. Часто вони являють собою надзвичайно тонкі й докладні студії світла. Сьогодні деякі з цих студій, що фактично є завершеними й самостійними картинами, оцінюють щонайменше так само високо, як і остаточну версію твору. Завдяки зосередженню на окремій деталі вони позбавлені недоліків остаточної версії – відсутності композиційної домінанти та недостатньої переконливості людських постатей.
Проблема переконливості людських постатей парадоксально полягала в тому, що картина послідовно писалася виключно з натури, а отже, у цьому випадку – з живих моделей. Однак тема була свідомо, ба навіть провокаційно – з огляду на натуралістичне світосприйняття художника – запозичена із салонного живопису. Сам же Ґєримський аж ніяк не був салонним художником і не мав відповідних світських зв’язків. Він і далі залишався живописцем плебейських кварталів Рима, і саме з цих верств походили його моделі. Розбіжність фізичного типу (як щодо соціальної, так і етнічної приналежності) між учасниками сцени та їхніми моделями виявилася проблемою, яку, попри всі зусилля (розташування одного з чоловіків спиною до глядача, зображення другого священником), не вдалося цілком подолати, що особливо помітно у випадку жіночих постатей. З огляду на це картину «В альтанці», хоча до неї незмінно ставляться з повагою, належною творові з такими великими амбіціями, часом вважають радше експериментом, аніж мистецьким досягненням.
І все ж ця картина є визначним здобутком серед натуралістичних студій XIX століття – надзвичайно оригінальним і самобутнім твором на тлі тогочасного мистецтва. Іноді полотно Ґєримського розглядають як спробу іншим шляхом досягти ефекту, подібного до того, якого шукали імпресіоністи. З огляду на визнання, яким імпресіоністичний живопис користується серед публіки, це великий комплімент, утім не цілком слушний. Якщо навіть оминути формальні й естетичні відмінності, іншою є й мета твору: він ближчий до спроби об’єктивно відтворити дійсність (зокрема світлові рефлекси), ніж до імпресіоністичного трактування світла як украй суб’єктивного засобу вираження.
Процес роботи над картиною «В альтанці» більше нагадує спроби прерафаелітів (здійснені на двадцять років раніше), які також являли собою окремо написані з натури студії кожної деталі, згодом поєднані в одне ціле. На противагу Ґєримському, прерафаеліти найчастіше підпорядковували свої картини послідовній композиційній домінанті, що за їхньої схильності до естетизму й виразної лінійності рисунка призводило до часткової втрати відчуття реалізму. Найближчими до картини Ґєримського, мабуть, є твори, що виникли на периферії руху прерафаелітів або в колі його пізніших впливів, як-от написана Вільямом Дайсом упродовж двох років на основі докладних ескізів і фотографій картина «Пеґвелл-Бей – 8 X 1858».
Втім найкращою аналогією видається картина американця Джона Сінгера Сарджента, який працював у Лондоні, «Гвоздика, лілія, лілія, троянда». Художник писав її два роки поспіль на межі літа й осені (1885-1886), щодня в так звану магічну годину, намагаючись схопити особливе світло одразу після заходу сонця. З огляду на художні засоби та загальний візуальний ефект цей твір, мабуть, найближчий до картини Ґєримського.
Автор: Конрад Ніцінський, листопад 2010 року
