В опозиції
Покоління «Нової Хвилі» не могло залишатися глухим до радикалізації настроїв у суспільстві. У середині 1970-х років Адам Загаєвський посилив ряди демократичної опозиції в Польщі. У грудні 1975 року став одним із підписантів «Меморіалу 59», висловлюючи протест проти запропонованих змін до Конституції ПНР. Відтоді його було заборонено друкувати. 27 січня 1976 року Кшиштоф Ментрак прокоментував це, як завжди, безцеремонно.
Підписи – Адам Загаєвський та Станіслав Баранчак. Той, хто в ранній юності повірив у марксизм, був викладачем філософії в партійній школі, як Баранчак вступив до партії, реагує гостріше, хворобливіше, зверхніше, ніж ті, хто... відмовляються співпрацювати. Проблема ортодоксії, що характерна для молодіжного морального відчуття. […] Гріх пихатості Адама Загаєвського та Станіслава Баранчака привів їх до партії, але залишив їм гіркоту…
[Кшиштоф Ментрак, «Щоденник 1969–1979», вид-во Iskry, Варшава 1997]
Таке твердження є несправедливим, оскільки, згідно зі свідченням Вальдемара Жишкевича, також поета і наступника Загаєвського на посаді асистента в навчальному закладі – і не в якійсь партійній школі, а в Гірничо-металургійній академії у Кракові – цей предмет насправді мав лише паскудненьку, ганебну назву. Однак рідко хто з університетських викладачів амбітно і ревниво викладав марксизм. Усі вони, як правило, читали лекції з усієї історії філософії, приділяючи історичному матеріалізму дуже мало часу, тобто стільки, скільки ця тема заслуговувала.
У 1976–1977 роках Загаєвський брав участь у створенні незалежного літературно-суспільного журналу «Zapis» («Запис»). У 1976 році почав співпрацювати з виданням «Tygodnik Powszechny», а в 1977–1979 роках з місячником «Znak» («Знак»). У 1978 році він підписав декларацію щодо заснування Товариства наукових курсів і був його викладачем.
У 1973–1983 роках був членом Спілки польських письменників. З 1979 – польського ПЕН-клубу; входив до його правління. З березня 1979 року по вересень 1981 року - стипендіат Deutscher Akademischer Austausch–Dienst (DAAD) у Західному Берліні, з тримісячною перервою в 1981 році, спричиненою перебуванням у США. Воєнний стан застав поета в Кракові.
З грудня 1982 року перебував за кордоном. Жив у Парижі і друкувався, зокрема у «Культурі» (Париж, 1980–1983) та позацензурних журналах, що виходили в Польщі, з-поміж іншого у виданнях «Wezwаnie» (1982, 1985), «Arка» (1985) та «Ogniw» (1985–1986). Як співзасновник «Літературних зошитів» («Zeszyty Literackie»), які виходили в Парижі (згодом у Варшаві), у 1983 році увійшов до складу редакції.
Його романи «Абсолютний слух» (1979) та «Тонка лінія» (1983) розповідають про дилеми душі сучасного митця. Антиномічність і множинність реальності є постійним, присутнім і в художній прозі Загаєвського мотивом. У такому ж ракурсі світ представлений і в його есе.
Окрім молодіжного літературного маніфесту «Непоказаний світ», вони є послідовно доданими частинами духовної автобіографії автора. Міні-есе і мала проза, що увійшли до «Двох міст» і «В чужу красу», – це філософські міркування, рефлексії над прочитаним та над подорожами Європою. Загаєвський пише про Краків і Париж, про міста дитинства, міфічні місця свого центральноєвропейського навчання, про Бруно Шульца, Ніцше, Юнґера, Чорана, Ґотфріда Бенна, про загрози духовному життю з боку нашої цивілізації, про парадокси, які виникають, коли засобів комунікації стає все більше і все менше того, що варте поширення. І про багато інших ключових для нашої сучасності постатей і проблем.
