Фотографією Войцєх Плєвіньський зацікавився під час навчання на відділі архітектури, близько 1953 року. Тоді ж він почав висилати свої перші фотографії на конкурси й здобувати нагороди. Свій перший досвід він так згадував у інтерв’ю:
Вирішальний момент був тоді, коли я знімав свої перші плівки на канікулах, це було під час сплаву на байдарках. Тоді плавати на байдарках було дуже модно і всі цим займалися, включно з майбутнім папою римським. Ми плавали з Єжи Туровичем і з Яном Юзефом Щепанським, і тоді я робив ці фотографії. (...) Я позичив у знайомого фотоапарат Leika з об'єктивом Elmar, дуже цим пишався, але ледве вмів вставляти плівку. Відзняв дві плівки, й з тих двох плівок я відібрав кілька знімків, вислав їх на фотографічний конкурс PTTK (Польське туристично-краєзнавче товариство – прим. ред.) й здобув там усі нагороди. Це був армійський казанок і рюкзак. Мене це дуже надихнуло, я побачив, що це має сенс.
У 1955 Плєвіньського прийняли до Спілки польських фотографів-художників, а через рік, на хвилі відлиги, він кинув роботу у Майстерні реставрації пам’яток і став вільним стрільцем. Однак швидко розпочав співпрацю (від 1957 року) з тижневиком «Przekrój», де головним редактором був тоді Мар'ян Ейле. Плєвіньський потрапив туди завдяки Барбарі Гофф, котра згодом стала модельєркою, і впродовж кількох десятиліть працював там у якості єдиного штатного фотографа (за чергових головних редакторів Мєчислава Кети і Мєчислава Чуми) аж до 1990 року, коли редакція переїхала з Кракова до Варшави. Співпрацював також із «Видавництвом музичним» (1950-1960) і журналом «Tygodnik Powszechny» (з 1956), для якого робив світлини, що ілюстрували літературні тексти, репортажі та рецензії.
Про свою роботу у «Przekrój» казав, що цей тижневик
не був виданням, котре добре б експонувало фотографії, бо було перенасичене графікою, що випливало з самої його ідеї. Фото найчастіше були там прикрашені якимось орнаментом, рисуночками, рамочками, ручками тощо.
Тим не менш, фотографії Плєвіньського з’явилися на понад 500 обкладинках журналу «Przekrój». Цей тижневик був першим у Польщі, що публікував фотографії молодих жінок, яких на редакційному жаргоні називали «кицюнями».
Тоді це була новинка, звичайні дівчата, не лише передовиці праці, трактористки, міліціонерки..., – казав фотограф.
Плєвінський сам знаходив собі моделей, стилізував, робив їм макіяж.
Не скажу, що це була неприємна праця. Неприємне було тільки зачіпання, адже тоді не було жодних агентств, нічого. Величезна втрата часу. (...) Ходити по якихось будинках, столових, аби «вистежити», виловити, намовити, домовитись про зустріч. Я мав таких своїх «донощиків», наприклад в акторській школі – чи то асистент, чи то знайомий, чи то студент молодших курсів, який казав: «Слухай, є прекрасна дівчина на другому курсі. Приходь, глянеш». І я мусив «чіпляти» на вулиці.
Однак «кицюні» – окреслення, що сьогодні звучить шовіністично – не були єдиною спеціалізацією Плєвіньського, який прославився передусім як фотограф театральних сцен Кракова. Він є автором фотографій до більш ніж 700 спектаклів. Першою сценою, яку він фотографував, була сцена Рапсодичного театру. Пізніше він також співпрацював із Театром імені Юліуша Словацького, Театром STU, Народним театром у Кракові, а передусім – зі Старим театром, де за 40 років він задокументував майже всі спектаклі.