З Варшави до Берліна
Переїзд із Варшави до Берліна спочатку мало що змінив у творчій кар’єрі Полі Неґрі. Німецька кіноіндустрія не відразу змогла належно використати потенціал акторки, а її перші берлінські фільми майже не відрізнялися від тих, які вона раніше знімала для студії Александра Герца.
Проте саме в Deutsches Theater Неґрі познайомилася з Ернстом Любічем – актором, зіркою кабаре та палким прихильником кінематографа. Уже перші його режисерські роботи привернули увагу критиків і глядачів. Любіч належав до небагатьох митців, які вміли перетворити екранізацію театральної вистави на самостійний твір і надати масштабним кінопостановкам живості та людяності.
Чітке відчуття власного стилю вирізняло його серед численних режисерів, що працювали на берлінських кіностудіях. Згодом саме цей стиль приніс Любічу світове визнання. Усе, до чого він торкався на знімальному майданчику, ніби оживало. Цю особливу майстерність пізніше назвуть «дотиком Любіча» (the Lubitsch touch). Вона стала синонімом його авторського почерку й відкрила режисерові шлях до Голлівуду.
Втім, раніше за Любіча до Америки вирушила Пола Неґрі.
Голлівудська кар’єра Поли Неґрі
Шлях Полі Неґрі до Голлівуду відкрили фільми Ернста Любіча – «Очі мумії Ма», який нині вважають першим шедевром режисера, блискучі стрічки «Кармен» і «Мадам Дюбаррі», а також видовищний «Сумурун». Першим фільмом акторки, що вийшов в американський прокат, стали «Очі мумії Ма», однак справжній успіх у Сполучених Штатах приніс «Мадам Дюбаррі», яку американські глядачі побачили під назвою «Passion» («Пристрасть»).
Саме тоді до США повернувся Чарлі Чаплін після тріумфальної подорожі Європою. Коли журналісти в нью-йоркському порту запитали його, що найбільше вразило його на континенті, він без вагань відповів: «Пола Неґрі». Слова кумира мільйонів не залишилися непоміченими. Джессі Ласкі, керівник компанії Famous Players, яка згодом перетворилася на Paramount Pictures, запросив акторку до Голлівуду.
До Америки Неґрі прибула 1922 року через Париж. За легендою, саме там знаменита Сара Бернар благословила її як свою наступницю. Проте й голлівудські продюсери спершу не знали, як розкрити потенціал нової зірки. У Європі Неґрі прославилася ролями фатальних жінок, але американські творці її екранного образу не наважилися розвивати це амплуа.
Історик кіно Ричард Ґріффіт, який у 1960-х роках очолював кіновідділ нью-йоркського Музею сучасного мистецтва, писав, що американська публіка сприймала Полу Неґрі як екзотичну циганську принцесу, яку голлівудські фахівці з іміджу поспішили «очистити» від усього незвичного. Наслідки далися взнаки швидко. Акторка, якій не дозволили зберегти власну екранну індивідуальність, опинилася в центрі конфлікту з Ґлорією Свенсон, відомою як «королева Paramount».
Суперництво двох зірок було безкомпромісним. Керівництво студії не втручалося в конфлікт, і зрештою Свенсон залишила Paramount. Проте це не вирішило проблеми: студія так і не знайшла переконливої стратегії для просування Полі Неґрі.
Ситуація змінилася, коли до Голлівуду прибув Ернст Любіч. Його запросила Мері Пікфорд, яка прагнула відійти від образу «дівчини по сусідству» й постати на екрані в ролі спокусниці. Однак американські глядачі не були готові до такої трансформації. Фільм «Розіта» провалився в прокаті, і режисер опинився перед загрозою повернення до Європи без слави. Неґрі також переживала непростий період, тому спільна рішучість режисера й акторки принесла бажаний результат.
Стрічка «Заборонений рай» («The Forbidden Paradise», 1924) повернула успіх і Любічу, і Неґрі. Невдовзі популярність фільму «Готель „Імперіал“», який зняв інший європейський режисер, Мауріц Стіллер, остаточно закріпила за акторкою статус однієї з провідних зірок Голлівуду.
Щоправда, цей тріумф тривав недовго. Найбільші прибутки її фільми приносили в Європі, де Пола Неґрі залишалася надзвичайно популярною. Американську ж публіку дедалі більше дратувала її постійна присутність у пресі. У цьому сенсі акторка випередила свій час і стала своєрідною попередницею сучасних знаменитостей, які ретельно будують власний медійний образ.
Саме Неґрі нерідко ставала джерелом чуток про свої романтичні стосунки з відомими діячами кіноіндустрії. Серед них називали й Чарлі Чапліна, який згодом почав категорично заперечувати такі повідомлення. Коли вся Америка стежила за хворобою Рудольфа Валентино, госпіталізованого через запалення апендикса, Неґрі несподівано заявила про їхній пристрасний роман. Незабаром після цього Валентино помер, а його похорон перетворився на подію загальнонаціонального масштабу: труну із тілом актора перевозили через усю країну – від Нью-Йорка до Каліфорнії.
Aкторка на пляжі з собакою, 1927, фот. Національний цифровий архів (NAC)
Влітку 1927 року Пола Неґрі повернулася до Європи, щоб у Парижі вийти заміж за грузинського князя Сержа Мдівані. Не виключено, що це рішення було продиктоване не лише почуттями. Деякі біографи припускають, що шлюб став черговим епізодом її тривалого суперництва з Ґлорією Свенсон, яка після одруження з Анрі де ла Фалезом отримала право користуватися титулом маркізи. Неґрі також прагнула підкреслити свій аристократичний статус і не поступатися суперниці навіть поза межами кінематографа.
Звукове кіно та останні ролі
Поява звукового кіно здавалася кінцем кар’єри Полі Неґрі. Проте амбіції акторки виявилися сильнішими за обставини. Після розлучення з князем Сержем Мдівані, яке помітно спустошило її банківський рахунок, Неґрі 1931 року повернулася на сцену, а невдовзі знову почала зніматися в кіно.
Стрічку «Наказ жінки» (1932) режисера Пауля Л. Штайна в Польщі навіть визнали фільмом року. Щоправда, за межами країни такого захоплення вона не викликала. У пресі з’явилися порівняння з Марленою Дітріх, яку називали «новою Полею Неґрі». Для акторки це навряд чи було компліментом: вона дебютувала на екрані на п’ять років раніше за Дітріх і здобула міжнародну славу ще тоді, коли майбутня німецька зірка лише починала свій шлях.
Голлівуд більше не поспішав запрошувати Неґрі до нових проєктів, зате пропозиція надійшла з Берліна. Акторка переїхала до Німеччини й протягом трьох років зіграла у семи фільмах. До числа її прихильників належав сам Адольф Гітлер, а преса навіть поширювала чутки про можливий роман між фюрером і кінозіркою.
Таке захоплення не обіцяло нічого доброго. Спираючись на прихильність Гітлера до акторки, міністр пропаганди Йозеф Ґеббельс почав схиляти її до участі у фільмі, який мав просувати нацистську ідеологію. Ситуація була особливо делікатною, адже міжнародний успіх стрічки «Мазурка» (1935) Віллі Форста вже продемонстрував, що фільми за участю Полі Неґрі можуть допомогти Німеччині послабити політичну ізоляцію на міжнародній арені. Акторка довго не давала відповіді на пропозицію Ґеббельса, а коли той повторив її, залишила Німеччину й перебралася до Франції.
У Франції Неґрі залишалася до початку Другої світової війни. Після окупації Парижа німецькими військами вона змогла виїхати до Португалії, а звідти – до США. У 1943 році акторка ще з’явилася на екрані в комедії «Hi Diddle Diddle» Ендрю Л. Стоуна, однак попри прихильні відгуки критиків нових пропозицій майже не надходило.
Лише через двадцять років Неґрі знову повернулася до кіно. Вона сподівалася повторити успіх своєї давньої суперниці Ґлорії Свенсон, яка отримала номінацію на премію «Оскар» за роль у фільмі «Бульвар Сансет». Акторка покладала великі надії на роль ексцентричної аристократки у стрічці «Місячні прядильниці» (1964) Джеймса Нілсона, але омріяне визнання так і не прийшло.
Після цього Пола Неґрі остаточно відійшла від голлівудського життя. Вона навіть відмовилася долучитися до промоційної кампанії фільму «Потоп», який висували на премію «Оскар». Про це її просив польський композитор Броніслав Капер, який активно підтримував картину Єжи Гоффмана в Америці. Останні роки життя акторка провела в Сан-Антоніо, штат Техас, де померла 1 серпня 1987 року.
Пола Неґрі й сьогодні залишається легендою кінематографа. Вона досі є єдиною польською акторкою, якій вдалося здобути статус справжньої світової кінозірки. Ернст Любіч говорив про неї як про першу європейську акторку, що по-справжньому зрозуміла природу кіно. Водночас Неґрі стала однією з перших знаменитостей Голлівуду, які вміли привертати увагу публіки не лише на екрані, а й поза межами кінозалу.
З 2007 року в рідному для акторки Ліпні відбувається фестиваль «Поля та інші», присвячений творчості Полі Неґрі та польським акторам, які намагалися зробити міжнародну кар’єру. Серед лауреатів премії «Polita», яку вручають організатори фестивалю, – Кароліна Ґрушка, Аґата Бузек, Ольґерд Лукашевич і Ян Новіцький.
