Їхнє ставлення до романтизму було амбівалентним. Вони зростали на великій романтичній літературі і не мали наміру ставити під сумнів її вартість. Предметом їхньої критики були наслідки, які ця література мала в епігонському суспільстві, адже романтичний месіанізм породжував байдужість, ідеалізацію минулого та зневагу до сучасності. Якщо народ ‒ обраний, то його цілі перебувають поза межами цього світу, а його призначенням є спасіння, отже, залишається лише пасивно чекати здійснення божественного плану. Якщо важливою формою пізнання є містичне переживання, то можна легковажити емпіричні факти та науку. Народ, переконаний у своїй винятковості, може не помічати, що світ розвивається, а сам він дедалі більше відстає у цивілізаційному розвитку.
«Ми суспільство не лише затуркане та бідне матеріально; на жаль, ми ще й хворі духовно. Наші старі постулати пережили себе і в теперішню добу не мають жодної вартості. Ми подібні до дезорганізованого натовпу, який вночі серед лісу втратив шлях і не знає, куди та навіщо він іде», ‒ писав Прус.
Портрет Болеслава Пруса, 1895, фот. Edward Troczewski, Warszawa/Cyfrowa Biblioteka Narodowa Polona
Читаючи західноєвропейських філософів і соціологів – Оґюста Конта, Джеймса Мілля, Джона Спенсера та Іпполіта Тена – польські позитивісти сприйняли ідеї еволюціонізму, утилітаризму, раціоналізму та емпіризму. Втім, вони не були філософами: ці елементи мали слугувати розбудові суспільної програми ліквідації цивілізаційного відставання, виправлення економічної ситуації, розвитку техніки, науки та освіти. Вони не відмовлялися від мрій про незалежність, але вирішили, що навть у неволі, використовуючи легальні засоби, можна зробити чимало як для суспільства, так і разом з ним.
«В кожному становищі, чи є воно зручним чи незручним, народ повинен працювати згідно з законами свого розвитку, нічого не відкладаючи на кращі часи», ‒ писав Прус.
Програма польського позитивізму зосереджувалася навколо двох проблем: органічної праці та «роботи у основ». Народ сприймався як організм, що, як і будь-який живий організм, підкоряється законам еволюції. Його розвиток є правильним лише тоді, коли всі його складові (соціальні класи, політичні сили та суб’єкти) співпрацюють у гармонії, прямуючи до спільної мети. А цією метою є добробут і щастя кожного члена суспільства. Окрема людина ‒ лише коліщатко в механізмі, її стан детермінований природою та суспільством, але без правильного функціонування цього коліщатка й механізм не діє як належить. Тому необхідними є соціальна солідарність і суспільна справедливість.
Наленчув, лавочка Болеслава Пруса у Парку Здройовому, фот. Wojciech Wojcik / Forum
Суспільний розвиток вимагав поступу в науці, техніці та економіці, а також турботи про культуру, шанування традиції і мови. Усе це можна робити навіть не маючи свободи. Слід присвоїти собі новочасне раціональне знання, що засноване на емпіричних фактах, і, озброївшись ним, звернутися до народних мас – відкривати можливості для освіти бідної молоді, боротися з неосвіченістю сільського населення («робота у основ»). Мистецтво, а передусім література, мало слугувати саме таким цілям, а отже бути реалістичним, утилітарним та дидактичним, нести знання про суспільство, механізми його розвитку, а також фізіологічні, соціальні та психологічні особливості людини.
«Тепер ми розуміємо, що становить вісь великого мистецтва: це представлення найзагальніших причин і найстійкіших законів, які правлять світом, а передусім ‒ людським світом, а також найзагальніших і найусталеніших рис, які ми зустрічаємо в явищах, але ‒ представлення цього художніми засобами, зрозумілими для загалу. Цей «спосіб представлення» є зовнішністю мистецтва, і саме це справляє враження. Але саме ці «найзагальніші причини та риси» явищ є душею мистецтва й надають йому вартість, яка формує, вдосконалює людський рід, ‒ писав Прус, посилаючись на Іпполіта Тена. ‒ Література, відкинувши її так звані вищу мету та священицький характер, передусім є цариною людської праці, причому праці корисної».
Відкриття пам'ятника Болеславу Прусу, 1977, вулиця Краківське передмістя, Варшава, фот. Mirosław Stankiewicz/Forum
Александер Гловацький перетворився на Болеслава Пруса на початку журналістської діяльності. Таким псевдонімом він підписував більшість своїх текстів. Його ставлення до журналістики було неоднозначним. З одного боку, він вважав, що це сучасна професія, а тому ‒ має виконувати важливу інформаційно-освітню роль у житті суспільства. З іншого боку, він трактував її як «парубочу працю», набагато нижчу, ніж наукові дослідження, про які мріяв. Прус мав намір написати підручник з математики та логіки ‒ а ще логіку для дітей. Він опублікував репортаж про електрику, перекладав «Логіку» Мілля. Багато років він робив «Нотатки про композицію», куди записував філософські, соціологічні та теоретико-літературні роздуми. Але на життя він заробляв саме публіцистикою, яка була дуже популярною й викликала чимало суспільних дискусій. Зокрема, він піднімав питання про вплив освіти на мораль, важливість соціології Спенсера, а також необхідність відкриття пам’ятника Міцкевичу (Прус стверджував, викликаючи цим обурення частини суспільства, що пам’ять поета краще вшанувати, передавши ті гроші на сучасну освіту). Дебютував як журналіст у 1864 році і писав для майже десятка часописів та газет.
Від 1879 року інтенсивно розвивається Прус-літератор. У всіх газетах і часописах, з якими він співпрацював, почали з’являтися його новели та повісті. Вони містили чималий набір спостережень за сучасним селом, шляхетськими садибами, Варшавою та місцями, які він знав з власного досвіду. Залишаючись під впливом Діккенса, Прус кілька разів використовував ідею перенесення героїв до нереального світу (сон, видіння), що дозволяло оцінити їхні вчинки в реальному житті. Прус постійно змінював стиль і спосіб оповіді. Демонстрував ідеальний літературний «слух», вибудовуючи психологічні портрети персонажів. Його героями зазвичай ставали люди убогі, мало не зіпхнуті на суспільні маргінеси, часто ‒ діти. Мова героїв відповідала соціальному статусу і часто була стилізована під сільську чи міську говірку. Згадаємо кілька його важливих творів із трьохтомного зібрання оповідань.
-
«Катеринка» ‒ героєм її є відомий варшавський адвокат, егоїст, який любить життєві насолоди. Його почуття страждають від скреготливих звуків катеринки, тож двірник отримує наказ не впускати катеринників на подвір’я. Але одного разу герой помічає, наскільки ці звуки приносять радість дівчинці з бідної родини. Він розуміє, що дівчина сліпа, що оточення пізнає на дотик та слух, і що кожен звук для неї говорить про світ навколо. Розчулений цим, він не лише приймає присутність катеринників під своїм вікном, але й звертається до найкращих варшавських окулістів.
-
«Міхалко» ‒ нерозвинений розумово селянин, якого бідність пригнала у місто, наймається на будівництво. Бездомний, усіма відштовхнутий, обдурений, він єдиний кидається на порятунок людині, яку засипало завалом на будівництві. Він керується інстинктом, ризикуючи власним життям. Не розуміє, який неймовірний вчинок він здійснив.
-
«Антек» ‒ у бідній і темній селянській родині зростає хлопець, якого не цікавить господарювання, зате він захоплений технікою. Йому подобаються вітряки, він будує моделі, а у коваля здобуває більше вмінь, ніж належить підмайстру, тож його виганяють. Незаспокоєна жага до знань (а також безнадійне кохання до гарної войтової доньки) женуть його у світ.
«Може, ви устрінете колись сільського хлопця, який шукає заробітку й такої науки, якої не зумів знайти між своїми. (...) Тоді простягніть руку допомоги тій дитині. Буде це наш малий брат Антек, якому в рідному селі стало вже затісно, тож він пішов у світ, віддаючись під опіку Бога та добрих людей».
Тема філантропії постійно присутня в публіцистиці та літературі Пруса. Він охоче підтримує реальну доброчинність («Єднання»: бідні студенти беруть під опіку сільського хлопця, аби допомогти йому вивчитися). Насміхається ж з доброчинності фальшивої, показної, що закінчується на словах («Філантропи»: з оказії доброчинного балу на користь убогих дама віддає на вбрання 100 рублів; дохід від балу становить 15 рублів).
Цікаві постаті дітей Прус представив в оповіданні «Гріхи дитинства». Герой ‒ і водночас оповідач ‒ Казьо проводить канікули в домі батька-економа. З одного боку, має садибу, де перебуває донька пана та його сестра, яка розділяє розваги панянки. З іншого боку ‒ слуги, серед яких Валєк, позашлюбний син посудомийки. Сюжет оповідання ‒ це складні взаємини та драматична напруга поміж такими різними дітьми.
Присутні в новелах селянські мотиви використані були використані також у двох більших творах: у «Анєльці» та у «Форпості» ‒ для зображення економічного та соціального образу села. А це доволі невеселий образ. Після звільнення селян у Польщі в 1864 році, вони зазвичай отримували невеличкі клаптики землі. Господарювали на них кепсько, надмірно експлуатуючи землю, не маючи ані найменшого уявлення про сучасні методи землеробства. Маєтки панів були ослаблені, шляхта господарювала на них не набагато краще за селян, спродавала землю чи закладала її за борги. Не реалізувалася також і соціальна солідарність, появи якої очікували позитивісти: між панами та селом панувала недовіра, садиби не стали центром рільничої культури. Безперервним джерелом конфлікту залишалися так звані сервітути ‒ права використання частини лісів і полів в обмін на окреслені послуги.
«Анєлька» починається як пастораль. Дівчина щаслива, кохає батьків, гарний дім і сад, улюбленого собаку. Вона добра до людей: до родини, до сільської сирітки, навіть до суворої гувернантки. Але поступово помічає тріщини на цій гарній картині: мама все частіше хворіє, батько постійно шукає гроші, селяни його ненавидять, серед слуг панує безлад. До неї починають доходити звістки про продаж садиби та про зацікавленість батька іншою, заможнішою жінкою. І починається серія нещасть: не відбувається угода із селянами, зацікавленими в покупці землі; садиба горить; батько зникає; мати із дітьми знаходить притулок у сільській хаті. Після втрати також і матері, Анєлька, розчавлена нещастями, западає у важку хворобу, від якої її не в силах врятувати заможна кандидатка на нову дружину батька.
«Форпост» прийняли дуже доброзичливо, як видатний реалістичний роман із натуралістичними елементами. «Реалістичний» ‒ бо він об’єктивно представляв певні суспільні проблеми за допомогою характерних героїв, що поводилися згідно із своїм суспільним становищем. «Натуралістичний» ‒ бо показував їх закоріненими у світі природи, підпорядкованими його ритмам. Але в ньому помічали також певне ідеологічне послання, героїчну прив’язаність селянина до землі, опір чужій колонізації та германізації. Але така інтерпретація не до кінця слушна. Юзеф Слимак, герой роману, дійсно атавістичне зв’язаний із своєю землею, оскільки це його єдиний світ, єдина реальність, яку він знає. Він живе у симбіозі із землею, вона говорить до нього, як і коні, трава чи сонце. Він живе на тій землі із дружиною та двома синами. Ланцюг нещасть починається в ту мить, коли місцевий панич продає землю німецьким колоністам. Але колоністи нікого не пригноблюють і тим більше не мають наміру германізувати (дія відбувається на польській території під російською владою). Вони просто шукають кращого життя там, де земля дешевша, а податки нижчі. Вони працьовиті, краще організовані, більш цивілізовані, ніж місцеві селяни, і краще господарюють. Хочуть землі Слимака, оскільки ті лежать посередині їхніх наділів, до того ж, в його власності перебуває пагорб, на якому можна поставити вітряк. Від часу їхнього прибуття у Слимака починаються проблеми: він втрачає право випасу худоби на проданих луках, а відтак йому не вистачає корму для худоби; зменшуються заробітки з торгівлі; вода заливає його господарство й тоне молодший син; починаються крадіжки, він втрачає коней. Але у своїх бідах здебільшого винуватий він сам ‒ через господарчі невміння та конфліктність. Врешті-решт, згорає його хата, й саме колоністи приймають його із хворою дружиною до себе та надають допомогу.
Втім, Прус несподівано надає роману щасливе закінчення. Долею Слимака зацікавлюється місцевий пробощ, який до того часу був доволі байдужим до проблем своїх парафіян. Колоністи виїжджають, а Слимак залишається самотнім, але ‒ на своїй землі.
Прус чи не першим зобразив простого селянина «зсередини», зробив його героєм, а не предметом опису. Він представив його із симпатією та розумінням його способу мислення і мотивів.
Лялька
Титульний аркуш книжки «Лялька» Болеслава Пруса, Видавництво «Gebethner i Wolff», 1890, Варшава, фот. Cyfrowa Biblioteka Narodowa Polona
У 1887 році Прус почав публікувати в газеті «Kurier Codzienny» свій найвидатніший твір ‒ «Ляльку». Роман, що писався фрагментарно, інколи із багатомісячними перервами, він завершив у 1889 році. Через рік вийшло книжкове видання з помітними слідами втручання цензора щодо політичного минулого героїв. Спочатку роман сприйняли без особливого ентузіазму. Критиків здивувала велика кількість епізодів, хаотична композиція, подвійна нарація, змішання реалізму та сатири, песимізм, а також те, що вони сприймали як психологічну неправдоподібність головного героя. І лише через деякий час «Лялька» отримала належне їй визнання найкращого польського реалістичного роману європейського рівня. Біографія головного героя нагадує збірну біографію позитивістів. Син зубожілого шляхтича, він працює хлопчиком на побігеньках у ресторані, самостійно здобуває освіту, долає перешкоди і вступає до Головної школи. Бере участь в Січневому повстанні, засланий до Сибіру, де налагоджує важливі зв’язки і має значні наукові досягнення. Повернувшись, він не може знайти собі місця: вчені не хочуть підприємця, а купці ‒ вченого. Від голоду він рятується шлюбом без почуття й стає співвласником магазину. Про минуле Вокульського ми дізнаємося фрагментарно, головним чином із щоденника Жецького, його друга та працівника. Жецький ‒ романтик та ідеаліст, живе наполеонівською легендою і споминами про угорську кампанію. Він розумний, хоча й не завжди достовірний коментатор починань Вокульського. Окрім розповіді від першої особи в щоденнику, актуальні події розкриває зовнішній спостерігач-автор, який часто послуговується внутрішнім монологом Вокульського, сповненим емоцій і відчуттів. Події роману відбуваються в 1878-79 роках. Передує їм спалах кохання. Після смерті дружини Вокульський бачить в театрі Ізабеллу Ленцьку, зубожілу аристократку. Щоб мати шанс на зближення з її середовищем, він виїздить з міста, везучи з собою всю свою готівку, і робить капітал на військових поставках. Психологічна лінія роману ‒ це історія кохання Вокульського: його залицяння до Ізабелли, надії та розпач, сумніви та хвилини здорової розсудливості.
Ця історія розгортається на тлі соціальної панорами Варшави. Епізодичність роману дозволяє докладно відтворити топографію міста та життя всіх верств його населення: тут є аристократичні салони, міщанські будинки, нетрі бідноти, костели, суди, театри та шинки. Проте, попри оточення натовпу, Вокульський залишається в суспільному вакуумі. Аристократія, егоїстична та бездумна, охоче користується з наданої їй можливості заробітку у торгівельній спілці, але насправді бачить у ньому багатого вискочку. Міщанство здебільшого йому заздрить. Економічно активні євреї мають проблеми із асиміляцією в несприятливому для них середовищі. Бідні вдячні за допомогу, але не становлять якоїсь соціальної сили. Величезна енергія та підприємливість Вокульського, які могли би принести користь економічному та соціальному життю, нищяться через відсутність верстви, на яку він міг би спертися. Анахронічне, непродуктивне та несолідарне суспільство руйнує творчих особистостей – і так само нищить Вокульського. Довідавшись про зраду коханої, він впадає у депресію та зникає безвісти. Його історія не має чіткого завершення і не приносить надії на швидкі позитивні суспільні зміни ‒ хіба що у латинській сентенції, якою завершується роман: «Non omnis moriar» ‒ «Весь я не помру». Можливо, після невиліковного романтика й промотора економічного життя залишиться якась іскра.
Сам же Прус уважав своїм найкращим романом «Емансипанток», що були видані у чотирьох томах у 1894 році. Роман виразно поділяється на дві частини: перша, більш цілісна, розгортається в пансіоні пані Латтер; друга, епізодична, охоплює провінцію та різні варшавські родини. «Емансипантки» відображають ставлення Пруса до руху визволення жінок, який саме народжувався в Польщі ‒ і письменник явно йому противиться. На його думку, місце жінки ‒ в родині, де вона може розвиватися та використовувати свої природні сили: доброту, делікатність і чуттєвість. А емансипантки ‒ це жінки, які всупереч природі боряться за існування, як власниця пансіону пані Латтер і її молоді вихованки; або ті, хто піддався феміністичній ідеології й перетворився на карикатуру на жінку, як панна Говард; або й такі, що у жорстокій боротьбі за існування втрачають жіночу сутність, як панна Маліновська. Пані Латтер, яка веде пансіон, аби задовольнити надмірні вимоги своїх дорослих аморальних дітей, банкрутує й трагічно гине. Вчителька її пансіону Мадзя, героїня другої частини, покинувши пансіон, працює гувернанткою в різних провінційних і варшавських родинах, шукаючи своє місце в житті. Зрештою, вона йде в монастир. Мадзя ‒ втілення доброти та лагідності, але марнує себе, не маючи можливості спертися на чоловіка, родину та суспільство.
У своєму наступному романі Прус в історичній формі досліджує питання життя та розвитку державного організму. У 1897 році письменник видає книжку «Фараон», дія якої розгортається в Єгипті у ХІ ст. до н.е. Прус яскраво відтворює історичний колорит: звичаї, обряди (величне поховання фараона), топографію та архітектуру. Герой роману ‒ спадкоємець престолу, а згодом фараон Рамзес ХІІІ. Він зростає у часи, коли Єгипет втрачає колишню могутність, а країну охоплює економічна та військова криза. Реальна влада належить жрецям, які загарбують усі багатства й ведуть власну політику. Старий фараон, зосереджений переважно на релігійних практиках, навіть не намагається нічого змінити. Його син починає розуміти, наскільки слабкою є світська влада. Ставши фараоном, Рамзес кидає виклик жерцям: планує відібрати скарби у храмів, зміцнити військо, відбити ворожу загрозу та впровадити справедливе правління. Однак, попри добрі наміри, він запальний, недосвідчений, недовчений і бідний. Жреці ж, окрім багатств, володіють стародавньою мудрістю, яку часто використовують, аби маніпулювати суспільством. Рамзес отримує підтримку народу та пробуджує в ньому надії, але у боротьбі із жрецями програє. Через провокацію жреців, напад на храми починається невдовзі перед сонячним затемненням, яке народ сприймає як гнів божий. Жреці, на відміну від фараона, не знехтували передбаченням ученого про це явище. Рамзеса вбиває його двійник, грек Ликон, що виконує накази жреців. Проте суспільна свідомість уже пробуджена, і новий правитель, жрець Гергор, змушений реалізовувати плани реформ, щоб не допустити остаточного занепаду Єгипту.
Цей роман спочатку не викликав великого резонансу, зокрема тому, що опинився у тіні «Quo vadis» Генрика Сенкевича. Однак із часом його літературна та пізнавальна цінність були належно оцінені.
Після написання трьох своїх найзначніших романів Прус на якийсь час зупинився: писав речі невеликі та поверхневі. Як публіциста та письменника його оживили події 1905 року. У 1909 році він опублікував роман «Діти». Ще раніше Прус бачив народження та розвиток соціалістичного руху. Сприймав цей рух позитивно, вбачаючи у ньому пробудження класової свідомості пролетаріату та справедливу боротьбу за покращення умов існування. Але революція викликала у ньому сумніви. Маючи досвід участі у Січневому повстанні, він пам’ятав хаос, неузгодженість дій, відсутність тактики. Боявся повторення тієї ж ситуації. Також боявся, що невдала революція знищить те, що намагалися збудувати позитивісти: економічну та культурну автономію суспільства нехай би й під владою інших держав. Письменник не відмовлявся від мрій про незалежність, але писав: «Образ революції в «Дітях» ‒ це образ революції «несправжньої». Молоді герої, Казьо Свірський і його товариші, засновують таємну організацію «Лицарі свободи», тренуються, сподіваючись узяти участь у майбутньому (справжньому) повстанні. Тренують військові навички, аби підготуватися. Однак вони підпадають під вплив псевдосоціалістичних діячів, агітаторів або навіть звичайних злочинців. Ними просто маніпулюють. Реальність виявляється геть іншою, ніж та, в яку вони вірять. Вони дають втягнути себе в терористичну діяльність, пограбування та напади, а зрештою ‒ гинуть або ж деградують. На думку Пруса, ідеалістична молодь платить надто високу ціну за брудні ігри політичних маніпуляторів.
+++
Позитивістський ентузіазм почав згасати через кільканадцять років, коли виявилося, що гасла органічної праці дають мізерні практичні результати. Прус поділяв цей критицизм. Він вважав, що це провина деградації народу, спричинена довгою неволею, та анахронічної структури суспільства. На його думку, з високими ідеалами позитивізму сталося те, що й із пафосом романтичних ідей: зіткнувшись із реальністю, вони перетворилися на власні карикатури. Попри це, Прус до кінця життя залишався письменником, зануреним у публічне життя, людиною, якій не були байдужі долі бідних і скривджених. Він помер у 1912 році у Варшаві, де й похований.
Творчість Пруса стала взірцем для реалістичних романів наступних десятиліть. Однак ніхто так і не написав нічого, що могло би зрівнятися з «Лялькою».
Авторка: Ґаліна Флоринська-Лалевич, березень 2006
Переклад: Сергій Легеза
