«Знахар» — це ще й демонстрація кіномайстерності високого класу. Одним із авторів цього успіху є Томаш Авґустинек, чудовий оператор, який роками супроводжував Ґазду в чергових проєктах. Його стильні кадри в поєднанні з постановкою режисера викликають асоціації з британським костюмованим кіно на кшатлт «Покаяння». І хоча журналісти наполегливо шукають елементів, які би пов’язували нового «Знахаря» з класичною екранізацією Єжи Гоффмана, постановка Netflix пропонує зовсім іншу естетику, а джерела натхнення шукає не у класичному фільмі сорокарічної давності, а в сучасній костюмованій мелодрамі.
Ґазда, у доробку якого є, зокрема, серіал «Belle Epoque», зробив висновки із цієї постановки, що відзначалася кричущим браком сценографічного та костюмного реалізму: брудне місто удавала стерильно чиста краківська вулиця, а герої носили костюми, взяті просто з театральних гардеробів. У «Знахарі» режисер пропонує значно реалістичнішу фактуру. Справді, у фільмі селяни все одно виглядають надто охайними, а деяких глядачів обурює асфальтована дорога, що сполучає Варшаву та Радом, але врешті на екрані вдається відтворити переконливий образ сільської місцевості 1920-х і 1930-х років, світ, у який хочеться вірити. Наприклад тоді, коли камера знайомить нас із Музеєм Любельського села, який сценографка фільму Йоанна Маха перетворила на сповнений життя кінопростір, чи коли за спиною професора Вільчура ми бачимо велику будівлю собору Александра Невського у Варшаві (знесеного у 1920-х роках, а тут відтвореного за допомогою комп’ютерних технологій).