Це перше видання «в цій редакції», хоча попереднє вийшло п’ятнадцять років тому – і це також було Wydawnictwo Literackie. Перший лист письменника до найстаршого брата Януша датований 24 жовтня 1949 року, останній, до брата Єжи, – 24 червня 1968 року. Отже, листування з родиною — також із сестрою Іреною та Станіславою, дружиною Януша, – охопило майже два десятиліття, багаті на події, у нашій частині Європи, як завжди, буремні.
Тепер уже важко уявити будь-яку біографію письменника без урахування вражаючої праці Януша Марґанського, який зібрав в одному томі майже 230 листів Вітольда Ґомбровича. І так само, як під час читання монументального опису його життя – «Ґомбрович. Я, геній» Клементини Суханов, – виникає відчуття дотику до самого осердя таємниці. Перед нами справжнє джерело біографічних подробиць, копальня відомостей про приватне життя автора «Транс-Атлантика», які – більшою чи меншою мірою перероблені або приховані – він творчо використовував у своїй прозі та драматургії.
Якось ви мені наснилися всі разом, уся родина, десь ніби у Всолі, і я теж там був; ми зустрілися вперше після війни, і кожен розповідав про пережите, але ніхто не міг розчути, що говорять інші, аж раптом з’явився сам Паскаль і сказав: живеш сам і помираєш сам.
Якщо не брати до уваги появу в цьому дивовижному сні самого Блеза Паскаля, усе решта достоту відповідає вихідній ситуації драми «Шлюб». Подальша частина листа мала не меншу візіонерську силу, як і дивовижне своїм пророчим скепсисом твердження: «Сумніваюся, що нам коли-небудь випаде нагода розповісти одне одному про пережите, а ще сумнівніше, що нам удасться до кінця осягнути сенс чужого переживання» [лист від 15 лютого 1956 року].
Ведучи це листування, доводилося зважати на об’єктивні обставини. Щоб не випробовувати долю, обидві сторони – відправник і адресат – вправлялися у своєрідній смисловій еквілібристиці. Широко вживалися різноманітні евфемізми та слова-замінники, що дозволяло дістатися до суті не прямо, а обхідними формулюваннями, хоча іноді це й ставало причиною недомовок або непорозумінь.
Схоже, однак, що писання езоповою мовою приносило Ґомбровичу особливе задоволення: «Дивно, що вони хочуть видати цей реакційний твір гнилого індивідуалізму та примхливо-перекірливого інтелектуального еґотизму, але якщо їм заманулося, я нічого не маю проти», – так він відгукнувся про наміри вперше видати «Фердидурке» в Польщі на хвилі політичної «відлиги» [лист від 15 травня 1956 року].
Письменник не проминув дорікнути своєму представникові «в країні», тобто братові Янушу, за нерозбірливі карлючки: «Рись успадкував від тебе каліграфію, орфографію й огиду до пера (чому, з огляду на каліграфію та орфографію, я не дивуюся)» [15 лютого 1952 року]; а братові Єжи, журналістові зі Свєнтокшиського краю, закинув своєрідне faux pas [7 листопада 1957 року]:
Дорогий Нідасе, сповіщаю, що прочитав твій спогад про мене в «Słowo L.[udu]», звісно ж, із великим зацікавленням. Вийшло жваво й вправно (бо ти береш публіку під захист) і дуже добре з погляду форми, хотів би лише, щоб Ти не називав мене «Ґомбровичем», сам будучи Ґомбровичем, – щоправда, в нашій літературі, коли йдеться про письменників, такі прецеденти траплялися, але, гадаю, «Вітольд» чи «Мій брат» звучить менш урочисто. Взагалі в родинному колі мав би панувати радше здоровий скептицизм щодо можливої величі його членів.
Крім того, письменник вирішив, що для кєльчан Януш дещо його міфологізував, представивши людиною «величезних знань». Тим часом у Всолі він більше займався тенісом чи пінг-понгом, ніж книжками. Взагалі, як сам зізнавався, до надто завзятих читачів не належав.
Не витримує перевірки реальністю й «ліплення йому пики» людини, яка, злякавшись війни, втекла за океан. Він пояснював, що вирушив у подорож із наміром повернутися до Польщі тим самим кораблем. Однак в Аргентині війна просто зненацька «звалилася йому на голову».
У «Листах до родини», наче у фокусі лінзи, зібралися всі тогочасні болячки недієздатної комуністичної системи. Звідси, наприклад, роздуми автора, свого часу службовця Banco Polaco в Буенос-Айресі, чи не краще замість невигідно виплачених у злотих гонорарів за польські видання його творів – «Фердидурке», «Транс-Атлантик. Шлюб», «Бакакай», «Івона, принцеса бургундського» — з можливістю обміняти ці гроші на долари чи песо, одразу вкладати їх у вигідніший товар: ліки, яких на польському ринку часто бракувало. А 15 грудня 1956 року автор дав волю їдкій іронії: «Мене жахає не те, що вода тече у миски, а те, що у вас є миски. Я вже майже забув, що це таке і для чого вони служать».
Цей-таки світський чоловік допитувався в Януша, чи, підписуючи угоди з польськими видавництвами (PIW, Czytelnik, Wydawnictwo Literackie), він бува не відмовився від прав на наступні видання. Оце вже справжня пильність.
Одним із постійних мотивів у листах Ґомбровича стало питання видання «Щоденника», який регулярно друкувався в паризькій «Культурі»: «Ґєдройць наполягає, щоб спочатку видати його тут книжкою. Це мусило б відкласти друк у Польщі щонайменше на рік» [лист від 17 листопада 1956 року]. Характер твору письменник самокритично визначав як місцями «дещо… полемічний».
Автор «Порнографії» згадував у листах, що куди б не подався, скрізь стикався з дошкульним польським розбишацтвом. Приміром, він поїхав на конгрес письменників до Парижа, натомість подорож до Польщі визнав уже неактуальною. Адже усвідомлював, що еміграційні кола «відразу здійняли б галас», тож утішав себе думкою, що з часом «їхня судомна дурість поступово розрядиться».
Залишається питання: де ми натрапимо на кращий, правдивіший(?) образ Ґомбровича? У його прозі? У драматургії? У «Листах…»?
Удалині від родини я віднаходив самого себе й здобувався на свободу, легкість, радість, жарт, а також на багато інших речей, які наче зберігалися в мені як антиномія чи компенсація. Про це можна було б довго говорити… – писав він Янушеві та Станіславі [3 грудня 1962 року].
W korespondencji do najbliższych wyjawiał, że nigdy nie miał złudzeń co do własnej osoby. Zakładał, że jest rodzajem "kaleki psychicznego, dla którego normalna egzystencja jest niedostępna", więc szukał własnej drogi. Wrażliwość, wyobraźnia, kompleksy, lęki czy obsesje prześladowały go tym silniej, im bardziej były tajone.
У листуванні з найближчими він зізнавався, що ніколи не мав ілюзій щодо власної особи. Припускав, що є своєрідним «психічним калікою, для якого нормальне існування недоступне», тож шукав власного шляху. Чутливість, уява, комплекси, страхи чи нав’язливі думки переслідували його тим сильніше, чим ретельніше він їх приховував.
Боротьбу Вітольда Ґомбровича, який долав цілу низку неабияких перешкод, аби за допомогою листів рятувати родину, вибиту з сідла поялтинськими угодами, сьогодні — в добу інтернету, що забезпечує зв’язок з усім світом і практично нічим не обмежений доступ до нього (крім хіба що товщиною гаманця), — нам майже неможливо осягнути. Пишімо, як Ґомбрович, листи. Його рішучість вражає й викликає повагу. Бо що, власне, крім кількох електронних листів, залишиться після нас?
Переклад Марії Шагурі
