Його витоки сягають кінця 1950-х років. У 1958 році Ян Рибковський зняв комедію «Пан Анатоль шукає мільйон», музику до якої написав Ян «Пташин» Врублевський. Але справжній прорив у роздумах про джаз у кіно стався через два роки завдяки двом великим режисерам – Анджею Вайді та Янушу Моргенштерну, які на початку 1960-х мали вивести польський кінематограф на новий стилістично-ідейний шлях. «Невинні чародії» Вайди та «До побачення, до завтра» Моргенштерна з 1960 року стали символічним завершенням польської школи як мистецького та ідеологічного проєкту. Замість того, щоб поборювати травму війни, брати за барки національну міфологію та політику, Вайда та Моргенштерн розказували про покоління молодих людей, які мають справу з повсякденністю, шукають свободи та самореалізації.
У 2002 році Януш Моргенштерн в інтерв’ю Яцеку Щербі з видання «Gazeta Wyborcza» так згадував «До побачення...»:
Я хотів показати, що з’явилося нове покоління, інший дух. (...) Йшлося про те, щоб відобразити інакший спосіб мислення, дії, навіть обожнювання дівчат – тендітніший, витонченіший, не підшитий низькопробною ідеологією. Треба пам’ятати настрій, який панував ще кілька років до того. На зборах Спілки польської молоді в кіношколі на мене напали за те, що я, йдучи вулицею, голосно сміявся. А школа була анклавом свободи. Я теж змінився тоді. Мені розплющив очі, між іншим, виїзд на Захід у 1958 році. «До побачення, до завтра» — такою була моя особиста відлига.
Джаз був невід’ємним елементом цієї відлиги та розповідей Моргенштерна та Вайди про покоління. Він був і музичною ілюстрацією, і натхненням, і кіносимволом нових цінностей. Саме в джаз-клубі герой Збігнєва Цибульського намагався спокусити світловолосу красуню, щоб у разі невдачі сумувати за дочкою французького консула, з якою він познайомився раніше. Цибульський, актор-символ молодого покоління, більше не вступав у боротьбу з великою історією, а віддався меланхолійному блуканню та тузі за почуттями.
Також у Вайди з’явилися зали джаз-клубів – у «Невинних чародіях» герой Тадеуша Ломніцького там зустрічав таємничу Пелагію (Кристина Стипулковська), незалежну та сміливу дівчину, з якою провів наступні кілька годин. Музика Кшиштофа Комеди була не лише ілюстрацією до цієї розповіді, легенди джазу також з’являлися на екрані: Комеда проштовхувався крізь переповнений людьми коридор, а за ним Анджей Тшасковський із цигаркою в роті та трубою в руці, а Роман Полянський несміливо погладжував струни контрабаса. «До побачення, до завтра» та «Невинні чародії», два меланхолійні образи, створені за мотивом міських блукань і неможливого кохання, сигналізували про момент змін – як у суспільстві, так і в способі мислення польських кінематографістів, які відтоді намагалися відчути пульс сучасності і забували розплатитися з минулим. Саме завдяки їм у польському кіно з’явилася нова модель героя – молодого, освіченого, з мистецькими устремліннями, який в реаліях постсталінської відлиги шукав для себе новий шлях.
Проти правил