У Вас ще є твори-рефлексії на тему війни?
Ні. Насправді весь цей час я багато творів редагував і продовжую це робити. Наприклад, в мене була «Камерна кантата для скрипки і струнних», яку захотіли виконати на Краківському фестивалі сучасної музики. Ми мали туди їхати в Квітні з квартетом ім. Ревуцького, але почалася війна, а у нас – три хлопці. Але фестиваль в Польщі відбувся, і навіть окремий концерт української музики, де зіграла учасниця нашого квартету Маріанна Скрипа. Тож мені прийшлося адаптувати цей твір для того складу оркестру, що був там. Натомість я багато концертував. Спочатку у Львові, потім Камерата відновила діяльність в Києві.
З якими відчуттями зараз граєте?
Відчуття класні. Насправді для мене дуже цінна оця еволюція – від страху до адреналінового завзяття. На другий день війни на Позняках, неподалік від мене, зірвалась ракета і я це все бачив на власні очі, пам’ятаю – вибух і все небо помаранчеве. На наступний день я вже був у Львові. Там теж повітряні тривоги. Я коли їх чув, то дуже боявся, у мене постійно пітніли долоні і у вухах не зникав звук сирени. Адреналін був пізніше: тоді я чув сигнал тривоги і думав – о, супер, пішли каву варити, беру тістечко/каву, коридор був моїм баром. Ракетам на зло, я почав сприймати сигнал тривоги, як сигнал, що пора чимось приємним зайнятися. І страх зник.
Коли говоримо про мистецтво під час війни, яка роль музики зараз?
Я впевнений на 100 %, що її роль дуже виростає. Бо коли є стрес (назвемо це стресом, але в це слово я дуже багато вкладаю), музика може бути спасінням, не побоюсь цього слова. Я просто бачу реакцію людей під час моїх концертних виступів – це щось особливе, не так, як в мирний час. При чому сприймається музика абсолютно різна: і складна, і проста. Людям потрібна музика. Я тільки дивуюся, що ідея концертів у сховищах чомусь не дуже розвинена в нас. Вона би мала бути мейнстрімовою і могла би перегукуватися з першими християнами, що збиралися в римських катакомбах, така аналогія у мене виникає.
Примітно, що у Вас колись навіть був концерт із назвою «Той, хто співає у підвалі».
Так. Я насправді люблю цю тему. Це теж можливо передчуття. Аде мені подобається, коли музика – це щось сховане. Тема андеґраунду для мене дуже важлива. Навіть, коли мені казали вивести «Гольфстрім» на велику сцену, я заперечував. Бо є ідея, в цьому ж весь кайф, що є такий андеґраунд.
Як, на вашу думку, зміниться українська музика після війни?
Це дуже складне питання. Думаю, буде багато кон’юнктурщини. От, коли я писав «Місто Марії», я передчував, що мене звинувачуватимуть у кон’юнктурі: «От, він хайпує на трагічній темі. Яке він взагалі має відношення, якщо він сам зі Львова, живе в Києві?» А я до Маріуполя маю відношення тому, що це місто в моєму житті зіграло дуже важливу роль: і творчо, і особисто. Тобто я там формувався на початку 00-х, це для мене майже рідне місто. І те, що його знищують… Але я вірю, що воно відродиться. Є така велика конструктивна злість – якщо ми будемо живі, ми мусимо це відродити і зробити краще в тисячу разів.
То чи почули Ви негативну критику про твір «Місто Марії»?
Мені ніхто кривого слова не сказав, але я ж трохи параноїк, часто сам собі як адвокат. І от в чому я себе оправдовую. Я написав у партитурі, що це присвячується Маріуполю, це вже закарбовано. Якщо люди виконуватимуть цей твір, вони це бачитимуть. Але люди схильні забувати. Не знаю, як розвиватиметься ситуація, але я майже впевнений, що років через 10-20 середній європеєць про це все забуде, ми звісно ні, а він забуде. Але відкриє мої ноти, побачить напис і почне ставити запитання. Оце мені важливо – щоб кожна творча людина написала лаконічно пару слів. Я ще в цьому бачу значення культури. Це є пам’ять. І ще неймовірно важливо, щоб ці твори були якісними, щоб люди хотіли їх грати.
Мабуть ці очікування і висока вимогливість до себе створюють неабиякий тиск.
Так, це неймовірний тиск. З іншого боку – азарт. Ти собі не даєш ніякого послаблення, ти не маєш на це права. Якщо ти не взяв до рук автомат і не поліз в окоп, то ти маєш докласти максимум зусиль, щоб ця музика була найвищого художнього рівня. Буде як буде, але цього треба прагнути. І добре, якщо світ її почує.
