Галицька географія Казимира Вєжинського включає безліч маленьких міст, – тих, що бережуть неповторну атмосферу давнини, що спричиняє різноманітні, але й досі, трапляється, саме мистецькі феномени. Сам Казимир Вєжинський про це уже під старість говорив:
Мене виховала провінція, і їй я завдячую усім, що у мені прокинулося хорошого; завдяки її справам у мене з’явилися також недуги та недоліки. Внаслідок цього у мені прокинувся сантимент до Стрия, Дрогобича, Самбора та Хирова, до тих маленьких міст та містечок, поміж котрими я кружляв до 18 року життя.
Саме галицькій манері світосприйняття та мислення, на мою думку, Казимир Вєжинський завдячує найкращими рядками у своїх віршах. Їх природна увага до деталей ювелірним чином передає неповторну, унікальну, властиву рідкісним людям і навіть далеко не всім поетам здатність бути щасливими.
Наприклад, цілковито у стилі П’єра Боннара виконаний вербальний живопис набрав форми краєвиду з людськими постатями у «Триптиху»:
1. ДІТИ У ПАРКУ
У довгих, у прямих, у липових алеях
Нероба-сонце теплим жовтим світить.
Тут мило. Вітер сонним рожам віє,
І вдалині удвох гуляють білі діти.
Нероба-сонце теплим жовтим світить,
Орнамент креслить на стежках звіриних,
І вдалині удвох гуляють білі діти:
Дві світлі плями в небесах сапфірових.
Орнамент креслить на стежках звіриних,
Це сонце лічить менші зернятка піску;
Дві світлі плями в небесах сапфірових:
Ці два життя в дбайливім білім блиску.
2. ДІТИ У МАКАХ
Між червоних маків ходять діти білі;
Їхні кучері по квітах в’ються файно,
Ніби павутинки, так блищать ці хвилі
У світлі сонця з центру небокраю.
Їхні кучері по квітах в’ються файно,
Тремтять метеликами капелюшки;
У світлі сонця з центру небокраю
Поміж маків ходять дві маленькі душі.
3. ДІТИ КУПАЮТЬСЯ
Діти купаються! О, вода та сонце!
Срібні бризки вщерть і свавільні вибрики!
Унизу — ластівки, а вгорі — горлиці,
На живій ріці — дві ожилих хмарки!
Срібні бризки вщерть і свавільні вибрики!
Сміхом, ніби піною, вкрилася душа;
На живій ріці — дві ожилих хмарки,
Вода їх купає, а сонце — висушує.
Сміхом, ніби піною, вкрилася душа,
Молодому щастю більшого не треба,
Вода їх купає, а сонце — висушує
Поцілунками і землі, і неба.
Життя, що вирує у всій своїй силі, блищить, буяє, змушує хвилюватись та хвилювати, тривалий час лишалося головним героєм віршів юного поета. Але, напевне, весь світ, що ще не знав в обличчя І Світової війни, був приблизно таким же, – принаймні з точки зору зовсім юних людей:
ШУМИТЬ В МОЇЙ ГОЛОВІ
Шумить в моїй голові, як в зеленім бору,
Крізь волосся радість завелика сяє,
Я і сам наразі блакитного кольору,
Бо я випив неба келих надзвичайний.
Сонця золотий монокль я ношу в оці,
Місяць у перстенику, зорі в бутоньєрці.
По сім кілометрів в кожнім моїм кроці,
Десь із чотирнадцять літ моєму серцю.
На сміху їду я по світу, мов на коні верхи,
Всюди мене носить, і завжди з копита.
Турніри із вітром веду на рівнинах
І брами до мого тріумфу привітні.
Щоденно в душі моїй радість і свято,
Лише поцілунки — за рік п’янкий розплата.
Повсюдно подобаюсь всенькім дівчатам,
Бо я — говоріть що захочете — статний.
Молодий, і здоровий, і радісний завше,
Із зоряними знаками, як коньяк та море,
Я є ренесансно-антично-сучасний,
Зухвалий літами та світлого кольору.
І ще я, і ще я! Ах, — ще гоноровий
У кожному пункті життя, навіть марнім,
Завжди мені мало від нього шаноби,
Екстатичному мегаломану вживання!
Бо яка ж мені ще для щастя потреба,
Коли ось, відкрилась правда потаємна,
Що якщо ти вип’єш великий келих неба,
То блакитної землі не вихилиш до дна?
Він безперечно був щасливим юнаком, – тому, що наука щастя була невід'ємною частиною його характеру; тому, що народився у місцевості, котра дихала гармонією та спокоєм, що їх донині недарма поетизують деякі сучасники; тому, що його батько звелів йому після отримання атестату зрілості почергово навчатись у трьох різних великих містах, і він обрав Краків, Відень та Париж.
Свідок жахливих страждань