Великодня історія, що її розповідають Євангелія, є історією для всіх – для віруючих і невіруючих, для католиків, протестантів, православних… В тому сенсі, що у ній ідеться про універсальний досвід, який також має свій історичний вимір. Звісно, була лише одна Пасха Ісуса Христа, але вона постійно повторюється: у річному циклі, а також протягом усієї історії християнства. Таким чином, вона «вростає» у різні моменти, у різні історичні ситуації.
Росія, попри те, що вона є такою страшною, нищівною, потворною у своїх діях, вбивчою, попри свою перевагу у силі, зазнає поразки. Передусім тому, що українці мають у собі цей героїчний, подекуди містичний дух. А також тому, що все це промовляє до тих, хто не є українцями, але хто має у собі моральні, етичні принципи, розумну уважність.
І ще дещо. Події, що відбуваються, – драматичні, зрошені кров'ю… страшні… але інакше не буває, ніколи в історії не буває інакше: українці стають свідомим і ДОВЕРШЕНИМ народом, існування й ідентичність якого вже не викликає жодних сумнівів. Цвяхи, якими Україну прибили до хреста, є цвяхами спасіння, визволення, свободи. Це не знаки марної смерті. Я розумію, що це звучить патетично, але не можна про це сказати непатетично, не можна сказати інакше.
Як можна радіти Великодню, знаючи, що зовсім поруч триває війна з усіма її жахіттями?