Звісно, вже щонайменше двадцять років, а може, й довше, я – як і весь читацький світ – є свідком справжнього вибуху в Україні багатьох прекрасних літературних талантів. І почалося це набагато раніше, ще до війни. Я досі не знаю, чим це пояснюється – але власне так сталося, що українців просто хочеться перекладати, бо вони дуже гарно пишуть вірші – принаймні якщо йдеться про поезію, бо прозу я відстежую менше.
Як ви відчуваєте українську мову? Чи ця мова має для вас якусь особливу рису?
Є щось, що я, на худий кінець, міг би назвати своїм відчуттям української мови, але це такі банальні відчуття, які має кожен...
Йдеться радше про значення слів, ніж про звучання...
Якщо говорити про значення, то українська мене зачаровує тим, що вона донині зберегла як сучасні значення дуже багатьох слів. Я часто натрапляю на такі, які в польській мові вже є архаїзмами, тому нерідко маю відчуття, що сягаю до коренів моєї власної мови.
Українська мова довгий час була заборонена, багато наших письменників писали російською. Як ви вважаєте, чи постраждало від цього її багатство? Чи стала вона через це біднішою?
Я цього не зауважив, але, перекладаючи на польську, не мав також особливої нагоди це зауважити. Якби я перекладав на українську і мені бракувало якогось слова, тоді я б бачив: ага, в українській цього немає. Але ні, я ніколи не думав про це таким чином. Ні, українська мені дуже подобається, здається, їй нічого не бракує.
На мою думку, багата мова – це не та, в якій більше слів, ніж в іншій, а та, в якій можна створити будь-яке слово, якого бракує. А оскільки останнім часом я протягом трьох років уперто перекладав Василя Стуса, чия словотворчість, гадаю, всім українцям добре відома, то в мене не могло скластися враження, що це бідна мова. Адже він навіть вигадував багато слів, яких, власне, у польській немає, і дуже гарно використовував можливості української мови, яка йому ці можливості давала.