«А ким він був?» – запитали мене у Львові відразу після смерті професора. «Як це ким? – здивувався я. – Він був пророком на скелі, з якої впав. Ну, і був приватно українцем, лемком за походженням. Крім того, він був одним із найвидатніших художників та мислителів ХХ століття» (Prorok na skale, Myśli Jerzego Nowosielskiego, Wybr. R. Mazurkiewicz i W. Podrazik, Kraków 2007). «А що він зробив для України?» – питав мене далі мій співрозмовник, представник львівської влади. «Не так багато. Може, навіть нічого. Показав лише потужність українських творчих генів – інтелектуальних та художніх. Він виявив ці гени звичайно: так, як акула показує свої зуби, коли відкривається рот, щоб усі знали: це акула, а не дельфін або інша риба».
«А ким Ви себе почуваєте?» – таке стандартне запитання почув якось Новосільський у Сяноку. Він зупинився на мить, буцімто повісив відповідь у повітрі. Скільки разів він чув це! Але на цей раз, мабуть, фраза найбільше здивувала його, і можливо, трохи роздратувала: адже він говорив по-українськи про Церкву й Україну. Ситуацію делікатно «розмінував» господар, єпископ Адам, показуючи йому дві пляшки. «Що Ви вип’єте, пане професоре, української горілки чи польської вудкі?» Той посміхнувся і відповів: «Для мене горілка і вудка – це одне і те ж», – і вибрав горілку (За розповідями 1986 року).
Істинною його батьківщиною було православ’я. Це був його рай на землі. Лише в православ’ї він почував себе в безпеці, лише в ньому він знаходив спокій, лише православ’я сприймало його таким, яким він був. У церкві він не мусив бути ні іконою, ні духом: він міг стояти на місці серед людей, хреститися, як і вони, молитися й співати, як усі навколо. Увесь час деякі люди намагалися зробити з нього духа чи ікону, адже не зносили його тілесного втілення; інші навпаки хотіли його матеріалізувати з образу віртуальної людини. А найбільше – і полякам, і українцям – заважало його православ’я. Це стосувалося представників обох націй: чимало з них готові були піти на договір з дияволом, щоб той підставив Новосільському ногу, коли він входив до православної парафії. Проблема в тому, що Православна церква в повоєнній Польщі стала фактично російською церквою – і такою залишається донині. Але Новосільський був упертий, рішучий і вірний своєму виборові. Полякам перешкоджало його православ’я тому, що поляк і православний – це дві взаємовиключні категорії. Українці воліли б бачити його греко-католиком: адже православний – це такий собі покалічений, русифікований українець.
Професорові найкраще вдалося помирити українців: він приходив і до православної, і до греко-католицької парафій, п’ятдесят на п’ятдесят. Не кажучи ні слова, подавав пачку грошей на тацю тому, хто був найближчим з його правої сторони – і йшов в іншу церкву. Не зовсім уникав костелу: але це були відвідини не задля літургійного катарсису. Через всі ці причини він вважався єретиком, а єретиків у найкращих християнських традиціях потрібно виганяти.
Він боявся цього вигнання, відчував його подих; лякався, бо добре пам’ятав – колись його вигнали з українського духу, якого він мав приховувати. «Протягом двадцяти років ти не кажеш, що ти – лемко», – написав йому Ружевич, як подає Кристина Черні (K. Czerni, Przegrana bitwa, "Tygodnik Powszechny", №10, 2011). Цього Новосільський не дарував полякам, але тільки наприкінці життя. Він намагався по-різному це демонструвати, наприклад, з найменшого приводу співаючи український національний гімн. Найкраще показав це, коли його відвідала делегація влади міста Кракова, яка прийшла вручити професорові відзнаку. Він привітав її гімном України.
Його оточувало багато людей, але важко сказати, скільки серед них було справжніх друзів. Новосільський відчував себе самотнім, з-поза «стада». Може тому він казав, що талант – це прокляття, і з ним треба жити або сховатися де-небудь, кудись із ним втекти, хоча б на хвилину: коли сумно і важко, коли навколо нерозуміння й неприйняття. Він здійснив чимало таких невеличких втеч від життя.
***
Людина є частиною природи, а природа найкраще зносить монокультури. Це явище добре відоме як у рослинному, так і тваринному світі. Природа не любить ані відмінних типів, ані чужих у біоценозах. Вона нетерпима, жахливо расистська, алопатична для сторонніх – але водночас дуже демократична у своїй філософії. Демократія проявляється в показовому хаосі природи, який насправді є логічно структурованою абстракцією, одним великим організмом, що існує в окремих і розпорошених частинах, в окремих біоценозах, які, проте, тісно пов’язані між собою і складають біологічну й енергетичну цілісність (J. Nowosielski, Inność prawosławia, Orthdruk 1998). У подібній абстракції проживає й людина: ми живемо, але ми не усвідомлюємо це, навіть не помічаємо, що ми можемо бути одночасно в багатьох місцях – на роботі, вдома або в іншому місці, – але є лише частиною себе, бо голова є в іншому місці, а ще в інших – серце чи окремі органи; водночас ми існуємо в синтетичній єдності, маючи власне дзеркальне відображення.
Можливо, а навіть імовірно, абстракцію в природі виявили художники – так і назвавши власне відкриття. Юрій Новосільський чітко розумів природу, усвідомлював її абстрактний сенс, її абстрактну, демократичну філософію. Часто згадував подумки природу. Йому вдалося проникнути в неї глибоко: навіть глибше, ніж це зробили її дослідники. У цьому – геніальність постаті Новосільського. У нього не було жодних знань про природу – я перевіряв це багато разів, – він навіть не намагався прочитати що-небудь із природничої тематики (правдоподібно, йому не було це потрібне), але в професора існувала неймовірна природна проникливість і геніальна прозорливість. Мені навіть здається: я найбільше вірю в те, що він міг би, за його словами, потрапити в пекло і в рай. Він, з його проникливістю, дійсно міг би це зробити. Може й шкода, що його оточували лишень художники, знавці мистецтва й гуманітарних наук: адже вони не помічали в Новосільському задатки й вартості з-за меж цих наук.
Він мав також великий математичний розум – принаймні, мені так здавалося. Найкращий доказ цього – велика логічність і синтетичність його висловлювань: а такими є основоположні риси математичного мислення, бо ця наука ненавидить ворожіння на числах – математика любить цілі, синтетичні кількості, адже лише за таких характеристик вони робляться логічними. Те ж саме стосується «розтікання мислію по древу», коли слова не представляються логічними, бо їх дуже багато і кожне кинуте сяк-так. Подібне роблять люди, що не мають математичного розуму. Дуже шкода, що в академіях мистецтв не викладається математика або фізика разом із природничими науками й біологією: може, це визволило б більшу уяву художників і виявило б більше великих талантів.
Свою природничу інтуїцію й математичне мислення Новосільський розкрив у власних абстракціях. Усупереч поширеній думці – мовляв абстракція є найбільш сучасною формою живопису, – насправді вона є досить реалістичним зображенням, що наслідує – як мені здається – природу. Це – єдині картини, які можна легко описати математичним способом, ба, для них навіть удасться розробити математичні програми і з їхньою допомогою творити нові надзвичайні логічні й красиві абстракції. Візьмімо, наприклад, славнозвісну картину Юрія Новосільського «Битва за Аддис-Абебу». Вона найкраще досліджена, та я відчуваю її інакше. Я не бачу лише кілька трикутників, як усі інші, але прочитую три окремі, справжні будівлі – три церкви: римську, найнадійнішу, найбільш земну, укриту червоною черепицею, випаленою із середземноморської terra rossa (червоної землі); слідом за нею – майже прозора, у відтінках блакиті, а отже більш духовна церква Сходу – абіссінська; на останню падає з вершини ідентична, але перевернута дахом вниз, небесна церква, що зруйнована прихованими за нею немовбито літаками, нібито птахами, нібито ангелами, які падають. Бачимо ще трохи затемнені частини руїн. У цій картині – стільки реалізму, синтетичності, математики! Образ дуже вдумливий і символічний.
Але Юрій Новосільський не просто наслідує у своєму абстрактному живописі. Він розвинув і збагатив цей жанр чимось абсолютно новим – музикою, а точніше співом. Іншими словами, абстракції Юрія Новосільського надзвичайно оригінальні, у них художник поєднує геометрію із музикою. Він надав геометричним фігурам мелодію й звук, або, іншими словами, створив своєрідну «співану геометрію»: вона, ставши піснею, не перестала бути за своєю формою геометрією, не перестала бути образом. Для мене ці зображення – надзвичайно музичні, вони безумовно створювалися в сумні моменти, у період спогадів. У них графічно виписані церковні мелодії, що підносяться в небеса, повертаються на землю, біжать землею і зупиняються на мить; є сольні й хорові піснеспіви, плавні й обірвані, голосніші й стишені. Церковний спів – геометричний як жоден інший, що легко спостеріг Новосільський зі своїм музичним характером і математичним розумом. Це не кольорові зображення, це живописні музичні платівки. Я думаю, що музиканти навіть змогли б прочитати з його образів конкретні мелодії та характерні церковні піснеспіви.
Загадкою залишається червоний колір у його картинах. Навіть здається, що Новосільський зловживав ним. Кольори – це справа фізики, справа ліній, спектрографії. Але в нього все, що є природою, математикою чи фізикою, стає теж філософією. Може здаватися, що він дуже погано розумів фізику: недбало визначав сили, погано використовував динаміку на малих об’єктах. Він, здавалося, взагалі не мав фізичної уяви – але це не так: тому що він прекрасно володів фізикою простору, космосу, яку умовно можна назвати вищою фізикою. Він був у змозі геніально забудувати простір, блискуче його наповнював, урівноважував, буцімто граючись силами гравітації й магнітного поля, відчуваючи магнітні варіації різних місць. Скільки ж магнетизму і гравітації, відчуття просторових полів у його церковній та костельній поліхромії! І не тільки це. Він очима відчував велику різницю температур окремих місць у просторі, всередині будівель: тому або нагрівав їх до червоного кольору, або охолоджував. Не говорячи вже про його блискучу оптику: його оптичні пункти – картини – мають однакову кількість діоптрій, таку саму силу світла, силу ясності, незалежно від відстані між ними і центром, де ми знаходимося. Усе це може бути точно розраховане й виміряне з допомогою вищої математики. Крім того, можна сказати, що в його церковних і костельних поліхроміях картинами стають також порожні шматки стін, пофарбовані температурою, магнетизмом і оптикою.
Але повернімося до його червоного кольору. Чому він так часто його використовував? Мистецтвознавці, безсумнівно, мають стосовно цього власну теорію, але я не мушу їй підпорядковуватися, адже я – не спеціаліст. Я натураліст, фермер, селянин. Спробуймо запитати себе, чим саме є червоний колір – мистецькою манерою, найдешевшою фарбою або вибриком оригінальності? Мені здається, що він, Юрій Новосільський, з філософської й фізичної точок зору бачив землю як вогненну планету. А який колір має полум’я, багаття, жар? Вони червоні. А якого кольору в цьому полум’ї можуть бути святі? Звичайно, червоного, тому що вони нагріваються дочервона вогнем, який їх оточує. У Новосільського земля горіла різним полум’ям, горіла життям, горіла вірою, горіла жертовними вівтарями, горіла диявольським вогнем, палким коханням, лютою ненавистю, а найбільше розгорялася людськими генами, що сполихали іноді відомим і невідомим вогнем: адже в кожному з нас у генах прихована історія всього світу; і горять у нас різні гени, і сучасні, і столітньої, і навіть тисячолітньої давнини. Часом вони розігріваються до жару – і так упродовж усього життя ми горимо, а разом із нами – земля й святі Юрія Новосільського.
Усе, що живе, містить у собі вогонь. Чому ж святі не повинні мати його? Адже вони так само живі, як і ми. Ми не молимося до мертвих святих, а до живих, обмінюючись із ними багаттям у цій молитві. Бог з’явився Мойсеєві у вигляді вогню. Подивімося на інтер’єр церкви в Білому Борі – скільки там червоної барви, вогню, святості! Перед іконостасом знаходиться жертовник Авраама, червоний від полум’я. Жертви згоріли до червоного жару й прийняті Богом. Ми можемо піти далі, бути ближче до Нього, відчувати Його тепло, стояти перед Його полум’яним обличчям. Можна побачити палаючі вогнем царські й дияконські врата. Це – не брами до пекла, це – не пекельне полум’я. Вогню пекла Юрій Новосільський не допустив би в церкві. Це вхід-очищення у джерело багаття, святе джерело вогню на престолі. Може так, а може й ні.
Погляньмо ще раз на його картини та спробуймо знайти в них українські акценти – за умови, що не братимемо до уваги його ікон, тому що вони є зразками не стільки українського, скільки візантійського мистецтва. Особисто я бачу в його картинах тільки два українські – а передусім лемківські – сліди. Один із них – це часто повторювані біло-червоні смуги, якими він прикрашав рамки або заповнював порожнини. А хіба це не біло-червоні стіни лемківських хат із його рідних місць, із околиць Сянока? Там поперемінно червоною глиною і вапном розписувалися дошки воріт у стодолах і стайнях, глиняні заповнення між деревинами стін будинків або через один – сволоки хат. Червона глина продавалася на ярмарках перед Великоднем, коли всі люди білили свої хатини. Її найбільші родовища – у Межиброді над Сяном.
Другим, дуже сильним лемківським акцентом у Новосільського, на мій погляд, є його знаменита «Біла Богоматір», яка нині знаходиться в галереї живопису в Палаці Потоцьких у Львові. Я пам’ятаю: коли його попросили подарувати якусь картину для Львова, він, не довго думаючи, узяв саме цю ікону – хоча мав на вибір кількадесят образів! Це єдина його Діва Марія в білому. Він намалював її в 50-ті роки, у період кульмінації нищення лемківських храмів: як пише Кристина Черні (K. Czerni, Przegrana bitwa), йому дуже боліли ті часи. Навіщо я приділяю таку увагу цій іконі? Річ у тім, що в лемків і бойків колір жалоби – білий, а не чорний. Тож мені здається, що ця Діва Марія – у траурі, вона оточена полум’ям ненависті. А що найгірше: у жалобі також її дитинка в білих шатах і з білим німбом – а це означає, що не буде жодної надії для Лемківщини.
Але Юрій Новосільський навіть не згадував про це, коли дарував ікону: проте асоціації, здається, очевидні. Митець рідко розкриває свої наміри. Шедевр повинен говорити сам. А може, цей секрет розкрили його слова, сказані багато років тому в нашій розмові на зовсім іншу тему: ці слова виринули в моїй пам’яті пізніше, вони стали асоціюватися з цією красивою і такою виразною іконою.
Пізніше він питав мене двічі, де вона. Був радий, що ікона знаходиться в каплиці галереї у Палаці Потоцьких, поруч із Богоматір’ю, що чудесним чином пережила пожежу в ХІІІ столітті і нещодавно була дивом віднайдена.
І ще про його біографію. Бог безперечно пам’ятав про нього: адже Всевишній привів йому Кристину Черні і влаштував так, щоб вона стала біографісткою Новосільського. Це прекрасна, але дуже важка роль: майже священицький обов’язок, адже біограф є і духівником, і тим, хто відпускає гріхи. Якщо біограф комусь простить, то він буде вибачений; якщо ні, то буде жити з тавром гріха. Кристина Черні солідно виконала цю роль – і, перш за все, перед Юрієм Новосільським, перед Богом і перед людьми – поляками й українцями. Усе, що можна було про нього, про Новосільського, сказати, написано в біографії авторства Кристини Черні (K. Czerni, Nietoperz w świątyni. Biografia Jerzego Nowosielskiego, Znak 2011).
Автор: Петро Скрійка
Текст вперше був опублікований у щорічнику Об'єднання українців Польщі «Український альманах», Варшава 2011.