Вже в потязі я взялася ретельно перечитувати буклет з описом виставки. Суб’єктність крилася ось де:
Замість того, щоб говорити про дедалі більшу спільноту мігрантів з-за східного кордону в об’єктивованій та дистанційованій манері мистецької репрезентації, прибульці з України переймають контроль над самим фестивалем (подібно до того, як у деяких проявах масової уяви мігранти з цієї країни «переймають» робочі місця, інституції та житлові площі в численних польських містах).
А отже, єдиним агентом дії, єдиною групою, яка має право голосу і силу впливу, в «Сусідах» виявляються самі художники і лише вони — всупереч тому, що заявляється у супровідному кураторському тексті. Це відкрите перебирання на себе agency репрезентованої спільноти і привласнення собі її голосу викликає, щонайменше, подив.
Пошуки українки
Взагалі внутрішні протиріччя з’являються в «Сусідах» неодноразово. Це також стосується серії плакатів «Jestem Ukrainką» (Я — українка). Якщо незалежно проаналізувати, як взаємодіє з глядачем його візуальна і концептуальна складові, то може скластися враження, що мова йде про два окремі проекти з протилежним повідомленням.
Щоб перевірити своє враження, я провела (мікро)опитування серед польських та українських знайомих (і незнайомих), далеких і від мистецьких кіл, і від скандалу навколо цього проекту. Спочатку я показувала на екрані свого телефона ці плакати і питала, про що вони. Тоді просила збільшити зображення, прочитати текст і знову ставила те саме питання. Ця вибірка, звісно, не претендує ні на репрезентативність, ні на універсальність, але допомагає краще зрозуміти, як спрацьовує сприйняття цього проекту залежно від різного поєднання картинки і тексту.
В першому випадку мої «респонденти» говорили про повторення стереотипу «українка = дешева прибиральниця або посудомийка», об’єктивацію, приниження гідності українських жінок, зображених в такий спосіб. Ніхто з моїх польських «респондентів» не впізнав ні Лесю, ні українські гроші. В українців плакати викликали або обурення, або нерозуміння. Один з опитуваних запитав, чи це бува не рекламна кампанія агенції, яка пропонує робочу силу. Прочитаний підпис для когось змінив контекст, для когось — ні, та очевидно одне: візуальна реалізація цих плакатів, позбавлена текстової частини, спрацьовує в спосіб, протилежний тому, який запланували автор_ки.
Таке мистецьке висловлювання без проблем могло б існувати в білих стінах галереї — зрештою, art is a broad church і місця вистачить для всіх голосів, та коли проект виходить на вулицю, в гру вступають зовнішні фактори, які мають бути враховані. А саме — чинний суспільний і політичний контекст, стереотипи, які діють у суспільстві, особливості сприйняття візуального матеріалу у міському просторі, потреби групи, про яку мова, а також можливі загрози для неї.
Значний обсяг тексту, дрібний шрифт та невдале розташування підпису в нижній частині плакату (де на зовнішній рекламі традиційно містяться повідомлення штибу «надмірне споживання алкоголю шкодить вашому здоров’ю» та інша нецікава споживачеві інформація) навряд чи заохотять перехожих до читання того, що там написано. Можна вважати, що в міський простір вийшла лише візуальна складова, а текстова лишилася для тих поодиноких випадків, коли хтось, наприклад, домовився про зустріч саме під рекламною тумбою з таким плакатом, прийшов раніше, та ще й з розрядженим смартфоном. Можна вважати, що в міський простір вийшов чинний у Польщі стереотип українки, втілений у фарбі українськими ж художниками. Враховуючи посилення у польському суспільстві націоналістичних і антиукраїнських настроїв, однозначно сказати, що від цього проекту буде більше користі, ніж шкоди, важко.
В кожному разі, до переваг цього проекту можна зарахувати те, що він дійсно спровокував ширшу дискусію — але не про становище українок в Польщі, як то планували куратор_ки й автор_ки, а радше про етику в зображенні суспільно вразливих груп і відповідальність художника, який виходить зі своїм висловлюванням в публічний простір.