Ґустав Голоубек
Ґустав Голоубек:
У ніч з 12 на 13 грудня того пам'ятного року я писав доповідь для виступу на Конгресі культури. Конгрес відбувався у Драматичному театрі, яким я керував. О дев'ятій ранку я приїхав туди на машині, але, на жаль, кілька людей у цивільному брутально заборонили мені зайти. Вдома над ще сплячою дружиною я вимовив слово: «Війна». Вона була сильно вражена. Я ж навпаки, ні на секунду не піддавався страху. Початок воєнного стану здавався мені якимсь абсурдом, неймовірним, неприйнятним гротеском. Незабаром я, як і всі інші, був відрізаний від світу і почав трохи хвилюватися. Але з часом переконався, що таке рішення зовсім не відповідає традиціям розв’язання проблем у Польщі, що це зовнішній тиск. Чужорідне тіло, яке не має нічого спільного з рідною дійсністю. І навіть патетична, сентиментальна промова, з якою Ярузельський звернувся до народу, підтвердила мою думку, що він сам не вписувався в рамки свого рішення. Тоді я здав своє депутатське посвідчення. Невдовзі Драматичний театр став Театром Речі Посполитої. Протести не допомогли. Через півтора року міністр культури Жиґульський викликав мене, щоб в присутності якогось Свірґоня звільнити, але це вже інша історія.
Аґнєшка Голланд
Аґнєшка Голланд:
На початку грудня 1981 року я поїхала до Швеції. Я їздила по різних містах із презентацією фільму «Провінційні актори» і розповідала про ситуацію в Польщі. 16-го числа мав приїхати мій чоловік із дочкою, а Різдво – у Польщі нічого не можна було купити в магазинах – ми мали провести у родини в Ґетеборзі. Під час моїх подорожей фаталістично-катастрофічне відчуття того, що має статися в нашій країні, зростало. Адже я добре пам’ятала чеські події і розгром Празької весни. Відчувала, що невдовзі станеться щось жахливе. Я наполягала, щоб сім’я приїхала швидше. Безуспішно. 13-го приїхала у Ґетеборг, на вокзалі мене зустрів двоюрідний брат. — Як думаєш, що буде? – запитав він. «Finis Poloniae», — відповіла я, маючи на увазі свої передчуття. Він вирішив, що мені вже все відомо. Я ж тим часом балакала усю дорогу до його дому і замовкла лише тоді, коли побачила по телевізору танки на вулицях Варшави. Наступні дні провела наче у трансі. Мене переслідували шведські журналісти, я була єдиною тут більш-менш відомою людиною з Польщі. Кілька днів вагалася, але почуття обов’язку перед ув’язненими та переслідуваними переважило: почала давати різкі інтерв’ю, знаючи, що ризикую надовго розлучитися зі своєю країною та близькими. Так і сталося. Мене огорнув радше відчай, ніж гнів. Це мала бути довга ніч. Я знала, що моє життя і життя багатьох моїх співвітчизників уже ніколи не буде таким, як до того.
Юзеф Дуряш
Юзеф Дуряш:
Я був представником видання «Tygodnik Solidarność» на засіданні Всепольської комісії «Солідарності» в Ґданську. Зупинився у «Ґранд Готелі» в Сопоті. У ніч з 12 на 13 грудня всіх звідти виселили. Крім мене, тому що я там не ночував. Я дрімав у ранковому експресі, аж раптом мене розбудив чийсь гучний голос: «Спиш, а тут війна! Ми шукаємо наших». Це був адвокат Сила-Новіцький, який разом із Яном Ольшевським ночував у Сопоті в свого зятя Конрада Марущика, діяча «Солідарності». Конрада взяли представники спецслужб, а юристів лише попередили про «ворожу діяльність». Разом із адвокатами я проштовхувався крізь натовп пасажирів. Ми знайшли Збіґнєва Ромашевського. Старий конспіратор Сила-Новіцький заштовхав його в туалет, а мене поставив біля дверей. Коли перед Варшавою потяг сповільнив рух, Ромашевський стрибнув у снігову кучугуру. Ми наївно обмінювалися номерами, а на вокзалі дізналися, що телефонний зв’язок відключено. Перед Палацом культури прочитали розклеєні оголошення про те, що Конгрес культури закритий. Я зустрів Зофію Червінську з театру «Сирена», яка на своєму легковику «Малюх» завезла мене додому. Мене не шукали, хоча коли в січні я був у друга в Стшебелінеку, якийсь співробітник органів сказав мені, що я не потрапив до них випадково.
Кристина Пронько
12 грудня ми грали мюзикл «Kolęda nocka» в Музичному театрі в Ґдині. Приїжджі актори проживали в «Ґранд Готелі» у Сопоті. Вночі мене розбудив дзвінок від Галини Фронцковяк, яка просила виглянути у вікно. На вулиці стояли шеренги солдатів. Невдовзі в мої двері постукали. Поліцейський у формі попросив показати паспорт, а один із двох у камуфляжі зазирнув під ліжко, у шафу та ванну, але не за штори, що мене здивувало. Коли вони пішли, я звідусіль почула стукіт і звук від пересування меблів. Здогадалася, що шукали делегатів Всепольської комісії «Солідарності», яких теж розмістили в «Ґранд Готелі». Зранку на сніданок прийшли лише артисти та перелякані офіціанти. Телефони не працювали, тому ми з Галиною пішли до театру, бо в неділю мали знову виступати. Тривала ранкова вистава, але наші вечірні вистави були скасовані. Поверталися попутнім транспортом, на «Мерседесі», якого занесло і він зачепив стовп. Потяг до Варшави відправлявся уже після початку комендантської години, тому ми боялися, що нас заарештують дорогою на вокзал. Однак доїхали без проблем, хоча перевіряли не лише наші квитки, а й документи. Також постраждав і мій собака, бо комендантська година позбавила його вечірньої прогулянки.
Павел Гюлле
Павел Гюлле:
Тоді я був фактично в епіцентрі подій, оскільки працював у прес-службі «Солідарності». Новини, як і поведінка влади свідчили, що скоро нас випробують на міцність. Ситуація загострилася до краю. Коли все відбулося, я не здивувався, а просто розлютився від безсилля. Мене огорнуло розчарування. У перші дні здавалося, що як суспільство ми беззахисні і повністю програли. Фактично всіх членів Всепольської комісії «Солідарності» заарештували одразу після засідання у Ґданську. Були страйки на корабельні та в Новій Гуті, але їх розігнали. Відомо, чим все закінчилося на шахті «Вуєк». Крім того, було неймовірне відчуття огиди до офіційної пропаганди.
Та все ж я відчував: якщо ця система змушена використовувати танки, кийки, арештовувати, чинити насилля, значить, вона безсила. Це початок її кінця. Далі вже нікуди. З’явилася надія, що система знищує саму себе під корінь, і перемога буде за нами. Перші дні воєнного стану я провів, бігаючи по місту. Ми з друзями переховували архіви та залишки техніки, складали список заарештованих і місць їхнього утримання. Це були досить відчайдушні і хаотичні дії, але вони не дозволяли нам піддатися чорним думкам.
Мацєй Войтишко
Мацєй Войтишко:
Після завершення промови генерала Ярузельського про оголошення воєнного стану ведучий у формі запросив усіх дітей на виставу телетеатру «Тринадцяте пір’ячко Євфемії» за сценарієм і постановкою Мацєя Войтишка. У мене було таке відчуття, ніби хтось плюнув мені в обличчя. Довелося скасувати репетиції «Майстра і Маргарити» в Театрі ім. Ярача в Лодзі. Вистава так і не була завершена. Оскільки ми живемо на околиці Варшави, у нашому будинку переховувалися ті, хто рятувався втечею, в нас зберігалися друкарські матриці й відбувалися таємні зустрічі. Синові було кілька місяців, а донька ось-ось мала народитися. Через бойкот телебачення та відсутність роботи в театрі єдиним джерелом прибутку була робота в Театральному училищі. Потім я режисерував виставу «Ружа» за драмою Стефана Жеромського у Варшавському драматичному театрі, але її прем’єру заборонили. У мене до сьогодні збереглася копія тексту з викресленнями та коментарями цензора: фрази «Московський солдат тут завжди буде парадувати під шибеницею» та «Завдяки вам Росія більше ніколи не буде у Польщі» – видалено. «Хай живе незалежна Польща!» – обговорити.
Я знаю, що особа, яка виправляла цей текст, почувалася ще дурнішою, ніж я. Ми недооцінюємо психологічний аспект цієї ситуації: люди, які бодай трохи раціонально мислили, не могли сумніватися, на чиїй стороні правда. Жеромський мав рацію: «Завдяки вам (переслідувачам) Росія більше ніколи не буде у Польщі».
Томаш Яструн
Томаш Яструн:
«До мене зайшла сусідка Анджея Целінського, пані Оґродзінська. Вона чула, як він кричав із балкону, і розгубилася»,– розповідає Томаш Яструн, який до 13 грудня працював у регіоні Мазовше та був шефом журналу «Інформатор Культури Солідарності». Він проживав у районі Садиба на вул. Урле, 5. Неподалік мешкали Гелена та Вітольд Лучиво. Двері до їхньої квартири вже були зламані, але поліція там нікого не застала. Телефони не працювали. Я зрозумів: почалося. У мене було переконання, що це початок радянського вторгнення, якому передують дії нашої служби безпеки. Я попрощався з дружиною, сів у авто і вирішив попередити інших про арешти. Тієї ночі я вперше розминувся з працівниками служби безпеки. Вони прийшли через кілька хвилин після мого відходу. Сховали лом у дитячій кімнаті, сіли, вибачливо підморгували дружині і чекали, поки я повернуся.
Єжи Поломський
Єжи Поломський:
Я вийшов з дому, щоб завести машину. Повз мене проходив мій приятель, актор Богдан Кшивіцький. Я висловив йому своє здивування, що в мене одночасно перестали працювати радіо і телевізор. Він якраз і допоміг мені збагнути, що оголошено воєнний стан. Перше відчуття — велике здивування. Друге – є загрози обмежень. Щоб не впасти у відчай і не втратити святковий настрій, я притягнув додому аж чотири ялинки. Далі мені довелося піти в паспортний стіл, бо у мене разом з групою «Break Water» був контракт на серію концертів у Сполучених Штатах. На диво, нам вдалося виїхати. У ситуації, що склалася, плакати під заголовком «З нами співає весь зал» виявилися невдалими. Організатор не передбачив, що мені потім доведеться виправдовуватися перед польською діаспорою. Весь воєнний стан я перечекав між Нью-Йорком і Чикаго. Брав участь у концертах на підтримку своїх колег у Польщі, які приєдналися до бойкоту телебачення. Подумалось, що ніколи вже не повернуся у країну. Я вирішив це зробити лише тоді, коли Москва поховала чергових двох генсеків і в Польщі скасували воєнний стан. Я не можу себе уявити деінде, хоча багато речей мене тут все ще дратують. Життя в Польщі набагато насиченіше, ніж у будь-якій іншій точці планети.
Автор: Януш Р. Ковальчик
Переклад: Тарас Лильо