Наприкінці жовтня у Польщі вийшла перша ретроспективна антологія української фантастики «Мова Вавилону». Як виникла ідея цієї збірки і як ви, як упорядник, працювали над нею?
Від 24 лютого зі мною постійно тримали зв’язок мої друзі з Польщі: письменники, видавці, просто любителі фантастики. Звісно, спершу не йшлося про жодні професійні моменти, люди просто переживали за нас усіх.
Потім у березні я отримав дуже обережний і делікатний лист. Видавець і давній діяч польського фендому Войтек Седенько і перекладач та знавець фантастики Павел Лауданський звернулися з ідеєю: «Польський любитель фантастики практично не знає, що коїться у вас у жанрі. Чи взявся би ти зробити антологію?»...
А так вийшло, що ми з колегами і друзями вже кілька років поспіль обговорювали концепцію такої багатотомної антології. Словом, я охоче пристав на пропозицію. Багато в чому на початку мені допомагав літературознавець і письменник Михайло Назаренко, але зрештою відбір текстів, редагування, комунікацію з авторами й художниками я робив сам.
Думаю, Павел і Войтек навіть не підозрюють, наскільки їхня пропозиція в березні 2022-го була вчасною. Вона допомогла завантажити мозок роботою і взятися за те, за що, мабуть, в інших умовах я би не взявся.
Як ви обирали, які саме твори увійдуть до збірки? Як на вибір текстів впливало те, що антологію читатиме саме іноземний читач?
Безумовно, читач мав найважливіше значення. Для українського читача підбірка була би іншою. Не кардинально, звісно, але туди можна було би додати кілька текстів, цікавих більше як артефакти. А тут я одразу поставив за мету представити тільки ті оповідання, які будуть цікаві досвідченому читачеві навіть у тому випадку, якщо він не сильно цікавиться українською фантастикою. Тобто вони мають бути самоцінні, самодостатні.
Звісно, при цьому частина текстів мусила говорити про те, що нас хвилює: бо загалом найкраща фантастика так чи інакше говорить саме про те, що хвилює читача тут і зараз.
Чому ви почали з Миколи Гоголя? Чи саме від нього варто вести відлік української фантастики?
Із тим самим успіхом можна було почати й з «Києво-Печерського патерика», але я мав суто формальні й технічні обмеження. Наприклад, я прагнув дати більше текстів сучасних, іще живих авторів. Навесні 2022-го це здавалося особливо важливим – і я розумів, що багатьом це хоч на краплину допоможе втриматися на плаву. Водночас я прагнув показати певну історичну тяглість, навести місток. Але – знову ж таки – ті старші тексти повинні й зараз читатися цікаво, а не просто бути важливими пам’ятками ХІХ чи ХХ століття.
При цьому в книжці дуже мало радянської фантастики, і це теж свідомий хід. По-перше, знайти вихід на правовласників в умовах весни 2022-го мені було трохи складно, особливо сидячи в селі з украй нестабільним інтернетом. Але важливішим за це було «по-друге»: майже вся радянська фантастика так чи інакше мусила озвучувати «ідеологічно правильні» тези. Вихваляти комунізм, обіцяти світле майбутнє в межах «колиски братніх народів». Цензурувати такі тексти я не маю права, а подавати їх у такому вигляді вважаю неприйнятним.
Можливо, колись настане час і для багатотомної, всеохопної ретроспективної антології, де всі тексти будуть подані з фаховими коментарями.
Антологія української фантастики «Мова Вавилону». Світлина люб'язно надана Володимиром Арєнєвим
Чому саме «Мова Вавилону»? Вкладаєте особливий сенс в назву?
Це назва оповідання Світлани Тараториної, але водночас і дуже ємкий і багатогранний образ. Мені здається, було би нечесно відбирати у читачів можливість самим прочитати збірку і зробити свої висновки щодо її назви.
Збірка також має цікаве художнє оформлення…
Це була ще одна ідея, яка спала на думку не одразу: зробити не просто збірку, а збірку ілюстровану, причому нашими ж художниками. Видавець потім додав дві ілюстрації польської художниці, але вони візуально чудово вписалися в концепцію. Всі – й ілюстратори, й автори, й укладач та редактор антології – працювали безкоштовно. Це благодійне видання, нас так само підтримали й видавець, і друкарня, і перекладачі. Усі кошти з продажу книжки підуть на допомогу українським біженцям у Польщі.
Володимир Аренєв. Світлина: Настя Телікова
Подібної збірки не вистачає і Україні. Чи плануєте випустити її чи укласти подібну для українського читача? Чи, можливо, укласти антологію польської фантастики?
Cкажімо так: є певні плани, але поки зарано говорити напевно. Видавничий процес – справа тривала й часом делікатна. Стосовно ж антології польської фантастики українською – залюбки би уклав, якби була така ділова пропозиція. Може, колись це і станеться, хтозна. З багатьма польськими авторами й видавцями я знайомий особисто, це сильно полегшило би перемовини. З іншого боку, от просто зараз хочеться писати своє – наскільки це дозволять обставини.
А якщо говорити загалом, то сучасна українська фантастична проза – вона яка? Чим вона може бути цікавою іноземних читачам? Як вона зараз розвивається? Які ви бачите нові тренди?
Вона різнобічна, але не така різнобічна, як, наприклад, американська чи польська. Чому? Та тому, що багато років поспіль видавці боялися видавати фантастику, не знали, як її пропонувати читачам. Багато хто й досі не знає – тільки тепер усе ж видає. Це видно по часом невичитаних, погано редагованих книжках: схоже, деякі видавці вважають, що фантастика – для читачів, які «і так проковтнуть». А це знижує планку.
От тільки нам її знижувати не можна, особливо зараз. Ми або можемо вийти на ширший ринок, або ж знову на багато років лишитися у власній тусовці.
Більшість українських авторів не живуть тільки із власних гонорарів. Як наслідок – пишуть не так багато, як могли би: викроюють час на книжки між двома-трьома основними роботами. Зарубіжні публікації могли би це змінити. Але уточнімо: успішні публікації англійською у провідних американських видавництвах. А коли є попит і є видавці, які мають можливість якісно видавати книжки, вкладатися в них, – тоді й ніша розширюється.
З іншого боку, за останні років вісім української фантастики значно побільшало: з’являються нові обдаровані автори, стають вже відомими ті, хто дебютував кілька років тому. Це обнадіює, і дуже надихає.
Українська культура зараз, у час великої війни і відчайдушної боротьби українського народу за незалежність і свободу, стала більш видимою у світі. Як ми маємо використати цю увагу?
Треба пам’ятати, що ця увага – результат величезної трагедії багатьох людей: втрачених життів, розбомблених домівок, каліцтв, руйнацій, травм. Ось навіть «Мова Вавилону» невідомо, коли постала би, якби не той величезний шок, який пережили наші польські друзі, усвідомивши, що з нами відбувається з 24 лютого. Не приховуватиму: тут велику роль зіграли особисті зв’язки. Бо коли ти читаєш, як бомблять якесь місто в Сирії, – найчастіше це крапка на карті, чужі люди. А коли твої друзі, яких ти роками бачив гостями на фестивалях фантастики, сидять у бомбосховищі, це, вочевидь, трошки по-іншому зачіпає.
Але все одно це привернення уваги за рахунок чужих трагедій, хочемо ми того чи ні. Саме тому я змушував себе не відмовлятися від публічних онлайн-виступів навіть тоді, коли настрій був геть інший: бо я бачив у тому спосіб хоч якось проговорити на ширшу аудиторію важливі для нас сенси.
А як повномасштабне вторгнення змінило вашу оптику як автора? Чи пишеться вам? І якщо пишете, то що саме: осмислюєте нинішні події? Продовжуєте працювати над історіями, які почали до повномасштабного вторгнення? Чим для вас є писання сьогодні – терапією, вашим вкладом у глобальну боротьбу з Росією, зокрема і на культурному фронті, можливістю втекти від реальності на деякий час?
Письменництво – це моя професія. Відповідно, я працюю настільки, наскільки можу навіть за цих умов. Власне, вже після 24 лютого я завершив новий роман «Пан малодобрий», який почав ще восени. У червні написав різдвяне оповідання «Туди, де буде сад», воно вийде у міжавторській збірці «Видавництва Старого Лева». Зараз доукладу словничок до «Малодоброго» і повернуся, мабуть, вкотре до «Драконових сиріт» – останньої книжки трилогії «Сезон Кіноварі». Те, що писалося «до», – лишилося практично без змін. Нові історії, звісно, не можуть оминути те, що всі ми зараз переживаємо. Але яким чином, та й чи вдасться взагалі – побачимо. Все ще дуже гостре, гірке, болюче. І тут для мене важливо не зашкодити.
А ще у жовтні вийшла моя нова книжка «Скарбничка історій», і це якась така окрема чарівна історія. Бо писав я її шість років, звісно, з перервами. Там суть у тому, що це мав бути спершу посібник із написання історій, те, що зараз звуть «сторітеллінгом». Але мені було відверто нудно писати ще один посібник – скільки вже їх написано й видано!.. І я собі вигадав такий формат: це фантастична повість, в якій героїня веде творчий щоденник і вивчає основи історієукладання та персонажотворення. Причому той щоденник – не довісок, а повноцінна частина історії. От «Видавництво Старого Лева» не злякалося, побачивши частину рукопису (а там дуже складна структура для верстки). Потім я переконав їх, що ідеальний художник для «Скарбнички історій» – Сашко Ком’яхов. І маємо книжку, від оформлення якої я тішуся як дитя. Це відчуття, якого не мав, власне, із зими. Воно й зараз притлумлене, наче трохи таке запозичене, однак воно є. Попри все – і завдяки ЗСУ – живемо, пишемо, випускаємо книжки! І так буде далі.
Безперечно, попереду нас чекає осмислення всіх цих подій у культурі, зокрема в літературі. Чи бачите ви вже перші спроби українських (можливо, і не лише) фантастів осмислити російсько-українську війну, що почалася в 2014-му?
Насамперед я згадав би «Безодню» Влада Сорда – письменника і видавця, який описував у тому числі й свій бойовий досвід. Затим – «Заколот» Володимира Кузнєцова, в якому ця війна вже показана не безпосередньо, а метафорично: дія роману відбувається у далекому майбутньому, але паралелі цілком зчитуються. Наскільки знаю, у наступному томі їх буде більше. Серед книжок, написаних на межі між фантастикою і мейнстримом, – «Магнетизм» Петра Яценка (до речі, він і польською вже вийшов).
Серед ще не виданих романів, які я читав, назву ще два. Перший том трилогії «Нові темні віки» Макса Кідрука та «Дім солі» Світлани Тараториної. Дуже раджу!
Обкладинка книжки «Скарбничка історій». Світлина люб'язно надано Володимиром Арєнєвим
Українці зараз живуть у час гострих, сильних, драматичних історій. Щодня це реальні герої, історії, що лякають, зворушують, викликають лють. Яку роль може виконувати література в такі часи, зокрема фантастична?
Ту ж роль, що і завжди. Тобто декілька різних. Бо що робить фантастика? Якась – просто розважає, якась – розповідає щось нове для читача (наприклад, про наукові відкриття, про історію, про фольклор тощо). А є й така фантастика, яка переосмислює той чи інший досвід суспільства. Наприклад, Станіслав Лем у багатьох своїх книжках так чи інакше звертався до теми Голокосту, свідком якого він сам був у юності. А чимало американських фантастів писали про В’єтнамську чи Корейську війни, тут згадаю хоча би «Кохання під час війни» чудового Люциуса Шепарда, якого в нас практично не знають.
Але давайте зробимо наступний крок і уточнімо: це не якась там «фантастика взагалі» все це робить. Це роблять конкретні автори, яким цікаво працювати із тим чи іншим матеріалом. І, як на мене, у складні часи добра розважальна книжка, яка допоможе комусь зняти стрес, важить не менше, ніж книжка пізнавальна.
У вас є проект на Польському радіо – ви начитуєте свою книжку. Як виникла ця ідея і чому саме «Заклятий меч»?
Взятися за це запропонував мені перекладач, письменник, журналіст Антон Марчинський. Це було ще навесні, коли багато наших дітей потрапили до Польщі і фактично не мали можливості щоденного читання – просто тому, що не було достатньої кількості книжок українською. Антон запропонував мені начитувати для Української служби Польського радіо мої книжки. Я обрав «Меч», бо він відносно невеликий, завершений та й буде цікавий, сподіваюся, не тільки дітям.
Але це був лише початок. Далі в планах начитати на Різдво оповідання «Там, де буде сад», а ще – абсолютно нову-новісіньку книжку «Пан малодобрий».
Маєте ще якісь українсько-польські проєкти?
Ще минулого року Павел Лауданський, про якого я вище згадував, запропонував мені написати оповідання про місто Тарновські Ґури. Це дуже цікава практика: деякі міста в Польщі випускають щороку збірки історій, дія яких відбувається, власне, саме у цих містах. А в мене давно лежала монографія Даніеля Войтуцького про повсякденне життя і професійні обов’язки катів на Шльонську. Я вирішив, що це добра нагода її нарешті прочитати. Потім з’явилася ідея детективної історії, яка відбувається у світі моєї іншої книжки – «Душниці».
Щоправда, як це часом зі мною стається, оповідання переросло у велику повість чи малий роман. Павел порадився із видавцем – і було прийнято рішення видати «Пана малодоброго» окремим сольним томом. Причому це буде білінгва: книжка міститиме текст і українською, і польською мовами.
Ви не лише пишете книжки, а й популяризуєте українську фантастику у світі. Порадьте будь-ласка, п’ять книжок сучасних українських фантастів, які варто прочитати. І так само п’ять книжок сучасних польських фантастів, на яких варто звернути увагу українським читачам.
П’ять українських я вже вище згадав, але охоче додам ще «Літописи Семисвіття» Наталі Савчук, «Лісом, небом, водою» Сергія Оксеника, «Лазарус» Світлани Тараториної, книжки Олексія Жупанського та Наталії Матолінець.
Що ж до польських колег, то – проминаючи, але не забуваючи улюблених Лема і Сапковського – згадаю тут «Оповістки з Меекханського прикордоння» Роберта М. Веґнера, збірку «Голова змія» Лукаша Орбітовського, «Пусте небо» Радека Рака, «Голокост F» Цезарія Збєшховського, тетралогію «Господар крижаного саду» Ярослава Ґжендовича, самурайську трилогію Аркадія Саульського... Це з тих, що вже перекладені українською.
Щойно потраплю до Польщі, то куплю ті книжки, що вийшли з 2020-го року, – і тоді цей перелік значно збільшиться. Але поки є важливіші речі – ними й займаємося разом із колегами.
Володимир Арєнєв – український письменник, автор трьох десятків книжок. Його твори видавалися українською, англійською, естонською, литовською, німецькою, польською, російською, словацькою, французькою мовами. Лауреат численних міжнародних премій. Також працює як редактор-укладач міжнародних антологій, веде курси письменницької майстерності для дорослих та підлітків. 2014 року на загальноєвропейському фестивалі любителів фантастики «Єврокон» у Дубліні був визнаний найкращим автором фантастики для юних читачів.
