Якщо я не зможу стати географом, бо в житті обставини складаються по-різному, то хотів би стати репортером. (...) Я хотів би ним стати, тому що мені дуже подобається писати різні звіти, фотографувати і тому що у мене непогана вимова.
По суті, стисло, влучно і виважено. Редакція помістила це на обкладинці, з портретом і підписом: «Владислав Бартошевський (12 років і 3 місяці)».
Сталося так, як він хотів. Бартошевський пише про ті події, у яких сам брав участь або ж яких був свідком (у цьому, зрештою, і полягає робота репортера); по суті, стисло, влучно і виважено. А вимова у нього й справді непогана...
В інтерв'ю Лукашу Кондзєлі («Więź» 1986, № 7-8) письменник сказав:
З усього, що я написав у своєму житті, я не шкодую про жодне написане речення, хоча, звісно, деякі з них міг би написати краще, точніше, мудріше чи влучніше. Немає жодного речення, не кажучи вже про абзац чи статтю, щодо яких я хотів би, аби вони провалилися під землю, аби ніколи не були написані.
Владислав Бартошевський є автором 1 500 публікацій у пресі та 50 книжок. Водночас, письменництво не було його єдиним – а неодноразово і на тривалий час – його головним заняттям.
З біографії легендарного хронікера можна було б скласти кілька насичених біографій. Для створення портрету Владислава Бартошевського як історика і письменника найважливішими є два періоди. Перші п'ятнадцять років його дорослого життя, 1939-1955, коли він був, з невеликими перервами, солдатом або в'язнем. Тоді він, можна сказати, отримав матеріал для своєї творчості. І двадцять років 1961-1981, коли він написав свої найважливіші історичні твори.
Солдат
Владислав Бартошевський, Павяк (в'язниця), Варшава, 1967, фот. Tadeusz Rolke
У 1939 році Бартошевський склав випускні іспити і збирався вступати на польську філологію. Був добровольцем, брав участь в обороні Варшави, збирав на вулицях поранених і переносив їх до лікарні. Після капітуляції працював у Польському Червоному Хресті. З 22 вересня 1940 року, вивезений з дому під час облави, до 8 квітня 1941 року, протягом 199 днів, був в'язнем № 4427 концтабору Аушвіц; звільнений завдяки втручанню Червоного Хреста. Тяжко хворий, надиктував Ганні Чакі з Відділу інформації та пропаганди Союзу збройної боротьби свідчення, видані (за редакцією Галини Крагельської) на початку 1942 року в конспіративній брошурі «Аушвіц. Щоденник в'язня», його перше свідчення з концентраційного табору. У жовтні 1941 року Бартошевський почав вивчати польську філологію в підпільному Варшавському університеті, на одному таємному курсі з поетами Тадеушем Ґайци і Здіславом Строїнським.
В Аушвіці лікар, який врятував його від смерті, доктор Едвард Новак (пізніше загинув у таборі смері Майданек), сказав йому на прощання: Ти маєш пам'ятати! Влітку 1942 року ксьондз Ян Зєя, який допоміг йому оговтатися після табору, додав: Не для того ти вижив, аби жаліти себе. Ти це переніс? Тепер маєш свідчити. І допомагати тим, хто пройшов найтяжчі випробування.
Отже, Бартошевський присвятив себе інтенсивній роботі в трьох підпільних організаціях: католицькому Фронті відродження Польщі – ФОП (Зофії Коссак), Армії Крайовій та Представництві уряду на Батьківщині (Делегатурі). У ФОП (з серпня 1942 року) був головним редактором «Prawdy Młodych», секретарем редакції місячника «Prawda», членом Комітету порятунку євреїв ім. Конрада Жеґоти, а з 4 грудня 1942 року - Ради допомоги євреям «Жеґота» при Уповноваженому уряду. У Армії Крайовій (як «Теофіл», прийняв присягу в серпні 1942 року) призначений до інформаційного відділу Бюро інформації та пропаганди штабу (БІП); проводив «білу розвідку» на основі аналізу підпільної преси та політичного життя в підпіллі.
Сьогодні я не можу собі уявити, як я все це встигав: допомога євреям, допомога в'язням, збирання матеріалів для підпілля, редагування звітів і документів, контррозвідка, праця, пов'язана з костелом, редакторська робота і, нарешті, служба в АК; я служив без зброї, в БІП. Крім того, я писав статті та навчався в підпільному університеті, – зізнавався історик у книзі «Варто бути порядним» (у німецькому перекладі).
Бібліографія публікацій Бартошевського з воєнного періоду налічує 38 текстів. Більшу частину його авторської діяльності в той час займало писання звітів та аналізів для начальства. Колега з АК, професор Єжи Клочовський, у своїй лаудації (похвальній промові – прим.ред.) на честь Владислава Бартошевського як почесного доктора Люблінського католицького університету підкреслив важливість досвіду, який той здобув у БІП.
Він був чудово підготовлений до цієї роботи [дослідника окупації], як завдяки завданням спостерігати за подіями, які він отримував у BIP, так і завдяки щоденній співпраці з блискучою групою молодих істориків та інтелектуалів, які працювали в цій елітній установі. Там треба було дуже дбати про відповідну документацію, стислість і точність у писанні звітів, ясність висновків. Це був, по суті, добротний семінар з сучасної історії, – підсумовував він (Władysław Bartoszewski, doctor honoris causa KUL, Люблін, 2008, с.32).
В'язень
Владислав Бартошевський, Павяк (в'язниця), Варшава, 1967, фот. Tadeusz Rolke
Період війни був надзвичайно важливим у біографії Бартошевського, оскільки він фактично сформував його на все життя», – зазначив професор Анджей Фрішке. - Він здобув досвід як працівник Делегатури і АК, як учасник акції допомоги євреям, але водночас як редактор, публіцист, документаліст, дослідник преси. Він набув глибокі знання про підпільні структури, познайомився з багатьма видатними людьми, які на нього вплинули. (...) Він не воював зі зброєю в руках, натомість обрав шлях боротьби, який полягав у документуванні та викритті злочинів окупантів, допомозі переслідуваним, а також у впливі за посередництвом друкованого слова. Ці громадянські форми опору виявилися особливо важливими перед обличчям комуністичної дійсності, що невдовзі надійшла. Зберігати таку позицію йому допомагали риси характеру – висока громадянська відвага, здатність до відкритого протистояння, завзятість, а водночас ретельність, методичність, наполегливість, уміння планувати довготривалу працю» (у меморіальній книзі «Правда і примирення», Варшава, 2002, с.624).
Восени 1945 року Бартошевський почав співпрацювати з Інститутом національної пам'яті та Головною комісією з розслідування німецьких злочинів у Польщі, яку очолював біпер (від скорочення «БІП» – прим.ред.) професор Станіслав Плоський. Для комісії він написав дослідження «Публічні страти у Варшаві в 1943-1944 роках», яке згодом увійшло до судових доказів, що їх польська делегація подала до Нюрнберзького трибуналу. Брав участь в ексгумації повстанців з руїн столиці та відкритті масових поховань активістів руху за незалежність, страчених у селах Пальміри та Маґдаленка.
З 15 листопада 1946 року до 10 квітня 1948 року та з 14 грудня 1949 року до 16 серпня 1954 року, тобто протягом шести років і одного місяця Бартошевський був в'язнем Міністерства державної безпеки у слідчих ізоляторах на вулиці Кошиковій у Варшаві та на Мокотуві (столична дільниця – прим.ред.), а також у в'язницях у Равичі та Ратиборі. Політв’язні поважали його за стійкість під час слідства; він не дав себе підкупити, ані залякати, нікого не обмовив.
Журналіст
Владислав Бартошевський, фот. Łukasz Gagulski / Forum
У липні 1956 року Бартошевський почав писати для тижневика «Stolica», а через півроку став секретарем редакції. У 1957 році став також дописувачем періодичного видання «Tygodnik Powszechny». Через три роки у зв'язку з цим втратив посаду в «Stolicy», звідки його звільнили з забороною заходити до редакції (внаслідок доносу про його приватні розмови з людьми з цього часопису). Проте на п'ятдесят років отримав посаду в «Tygodniku Powszechnym».
Рамки чесності та свободи, які встановила сувора історична політика комуністичної влади, були вузькими. Бартошевський прислухався до поради старшого колеги з АК та академічного наставника.
«[Професор] Плоський мав дуже реалістичний погляд на те, що за теперішньої влади в Польщі зробити можна небагато. Проте це не означало, що історики мали відмовитися від своїх завдань. На його думку, насамперед потрібно було зосередитись на тому, аби встановити й опублікувати у максимально стислій і сухій формі якомога більше фактів. Натомість майбутні аналізи та дослідження слід було залишити на той час, коли політичні умови зміняться, навіть якщо б це зайняло дуже багато часу. Для майбутніх поколінь документальна робота матиме фундаментальне значення» («Варто бути порядним», Познань, 1990, с.21-22).
Працював Бартошевський сам, поза офіційними науковими установами. Свою дослідницьку історичну практику побудував самотужки. Згромаджене ним під час війни зібрання книжок (8 000 томів), а також колекція підпільних журналів і листівок, підпільна преса і накази окупаційної влади, в тому числі майже повний комплект оголошень про розстріли, пропали під час повстання. Після звільнення з в'язниці Бартошевський почав старанно відновлювати свою бібліотеку та приватний архів окупаційних джерел (кілька років тому свою величезну колекцію він передав бібліотекам). Як академічний самітник і, до того ж, опозиціонер, він мав утруднений доступ до багатьох архівів, у тому числі до важливого для дослідника окупації архіву Центрального комітету Польської об'єднаної робітничої партії (ЦК ПОРП), який був важливим для дослідника окупації. Деякі документи, наприклад, ті, що стосуються порятунку євреїв, нелегально розшукував, копіював і надавав йому дружній історик Люціан Доброшицький. Коли Бартошевський зрозумів, що в інституті Яд Вашем їх немає, він передавав їх, також нелегально, через ізраїльське посольство в Єрусалим.
Другові він віддячив по-своєму: наприкінці 1960-х років Бартошевський упорядкував 3-й том збірки джерел Інституту історії Польської академії наук «Цивільне населення у Варшавському повстанні» («Prasa, druki ulotne i inne publikacje powstańcze», Варшава, 1974); Доброшицький також зробив свій скромний внесок у цю публікацію. Але тим часом саме він, емігрант після березня 1968 року, став «нецензурним». Попри ризик, що книжку не дозволять видати, Бартошевський відмовився прибрати ім'я свого співавтора з титульного аркуша.
Обставини
Розлогі публіцистичні тексти Бартошевського з’являлися у тижневику «Stolica», та особливо в «Tygodniku Powszechnym». Наукові розвідки він публікував у малотиражних фахових виданнях. Натомість у справі видання книжок це влада визначала – на власний розсуд – що є бажаним, а що ні.
У 1957 році «Stolica» анонсувала публікацію книжки Бартошевського «Це відбувалося у Варшаві. З записника хронікера 1939-1944» («Działo się to w Warszawie. Z notatnika kronikarza 1939-1944»). Державний видавничий інститут (Państwowy Instytut Wydawniczy – PIW) прийняв рукопис, професори історії, в тому числі Станіслав Плоський, написали позитивні рецензії, після чого PIW ...відмовився від публікації. У 1960 році видавництво «Znak» також не отримало дозволу на публікацію книжки. У 1961 році це ж видавництво повідомило про свій намір видати працю Бартошевського про порятунок євреїв. Видавничий відділ Міністерства культури і мистецтв викреслив її з видавничого плану, попри запевнення, що вона спрямована проти неприязної для Польщі іноземної пропаганди. Через декілька років це ж міністерство протягом року блокувало видання вже завершеної книги «Цей є з моєї вітчизни» («Ten jest z ojczyzny mojej»).
До діла бралася цензура. З цим автором було нелегко, адже його історичні реконструкції складалися з безлічі майстерно скомпонованих фактів, документів, свідчень. Їх не можна було поставити під сумнів, бо вони були правдиві, а вилучення окремих не змінювало звучання цілого; тези й оцінки випливали з усією очевидністю, але не були проговорені безпосередньо. Бартошевський казав, що, якщо він і досяг у чомусь успіху, то це в тому, що був науковим керівником тридцяти шести магістрів історії у Люблінському католицькому університеті і десятки разів спровадив на манівці цензорів.
Бартошевський, який ввів у науковий обіг термін «польська підпільна держава» і був одним з найкращих її знавців, як автор ніколи не наважувався писати про східні землі Другої Речі Посполитої. Що стало причиною такого зречення? У випадку німецької окупації історик мусив рахуватися з втручанням цензури, але з контрольними органами можна було вести таку гру, в якій автор не опинявся б автоматично на програшній позиції. У випадку радянської окупації ні на що подібне розраховувати не доводилося. У ста кілометрах на схід від Варшави можливість писати правду вичерпувалася.
Історик
Владислав Бартошевський, Варшава, 2011, фот. Ryszard Waniek / Fotorzepa/Forum
Задум книжки про порятунок євреїв залежав не лише від автора. Бартошевський написав розлогий вступ про польсько-єврейські відносини під час окупації та німецький геноцид, вчинений проти польських євреїв. Цей текст є цінним і сьогодні, незважаючи на те, що за останні сорок років (стаття для Culture.pl походить з 2010 року – прим.ред.) у вивченні цього питання відбувся значний прогрес. Бартошевський зібрав потрібні документи (з тих, до яких тоді мав доступ; у другому виданні йому вдалося значно розширити цей розділ). Але книга мала складатися насамперед зі свідчень, надісланих у відповідь на заклик, опублікований у пресі, і меншою мірою – з архівних матеріалів та писемних пам'яток. Спрацював авторитет «Tygodnika Powszechnego», який опублікував анкету, і Бартошевського, відомого своєю бунтарською публіцистикою і життєвою позицією, який її підписав. Отриманий матеріал був багатий, репрезентативний, часом сенсаційний, а через кілька років – неможливий до отримання. Через кілька тижнів після публікації «Ten jest z ojczyzny mojej» на Близькому Сході почалася ізраїльсько-арабська війна 1967 року, а в Польщі – антисемітська кампанія, за якою послідувала еміграція великої кількості польських громадян єврейського походження і розрив дипломатичних відносин між Польщею та Ізраїлем на двадцять років. Цей перебіг подій міг фатально вплинути на прийняття книги. Але в жодній з численних рецензій, як у Польщі, так і за кордоном, немає жодного натяку на те, що хтось пов'язував би її з неприязним галасом, який здійнявся як всередині країни, так і у світі. Книга була чесною, а не пропагандистською.
Того ж 1967 року, восени, вийшла друком книга «Варшавське кільце смерті 1939-1944» з передмовою професора Станіслава Плоського.
Це перша в нашій історичній літературі задокументована спроба представити криваві втрати, яких зазнало населення окупованої Варшави внаслідок нацистського терору. (…) Я вважаю, що Бартошевський, завдяки ґрунтовному знанню різних форм нацистського терору в поєднанні з умінням критично використовувати джерела, є одним з найкращих експертів з цього питання.
Книжка є сповненням зобов'язання свідчити, своєрідним меморіалом жертвам терору, часто безіменним, а нерідко – колегам і приятелям автора. В інтерв'ю він повторював: «Але я не копаюся в трупах. Будь ласка, пам'ятайте, що трупи в цих книжках – це мої ровесники. Я пам'ятаю їхні обличчя. Ми розважалися, сміялися, вчилися, жартували, цілувалися».
У 1974 році краківське видавництво «Znak» опублікувало «1859 днів Варшави» («1859 dni Warszawy»). У своїй передмові «Про хроніку конкретики» професор Алєксандер Ґейштор, який так само, як і Плоський, був старшим колегою Бартошевського з BIP, вказав на специфічні риси його історичного письменництва.
Він цілком свідомо використав хроніку як перевірену форму запису подій для реконструкції історії Варшави протягом п'яти років війни та окупації», – підкреслив він, вочевидь, маючи на увазі рекомендацію професора Плоського сучасним історикам обмежитися фактографією. Про роботу, виконану автором у цих кар'єрах фактів, – писав далі Ґейштор, – про зусилля, докладені до того, аби відокремити правду від наївної вигадки чи дезінформації, про повноту і достовірність книжки слід сказати, що вони мають бенедиктинські риси* в сенсі ерудованої проникливості і витраченого часу.
Книжка справила на читачів приголомшливе враження. Антоній Слонімський так написав про неї в «Tygodniku Powszechnym»::
Монументальний твір, вірний і жорстокий документ. Письменник тримає руку на пульсі вмираючого міста і переказує нам кожний удар серця, пришвидшення, аритмію і, нарешті, згасання пульсу. 1859 днів боротьби, надії, відчаю та загибелі.
З 1973 року Владислав Бартошевський протягом десяти років викладав на історичному відділі Люблінського католицького університету та вів магістерський семінар. Сам він свого часу не зміг завершити навчання – завадило Варшавське повстання, двічі ув'язнення та влада ПНР, яка не дозволила йому захистити подану і прийняту магістерську дисертацію. Відтак академічні кваліфікації Бартошевського мали засвідчити троє видатних істориків, професори Алєксандер Ґейштор, Стефан Кєнєвіч та Єжи Клочовський.
Письменник
Владислав Бартошевський, Зелена Гура, 2010, фот. Sebastian Rzepiel / AG
У жовтні 1983 року Бартошевський виїжджає за кордон. Багато подорожує, бере участь у наукових конференціях з історії та політології. Оселяється в ФРН. Викладає в університетах Мюнхена, Айхштета та Аугсбурга. Публікує німецькою, а також в перекладах англійською та французькою мовами кілька книг про мучеництво та знищення польських євреїв. В еміграції та в підпіллі на батьківщині у 1984 році виходить книжка «Дні столиці, що бореться. Хроніка Варшавського повстання» («Dni walczącej stolicy. Kronika Powstania Warszawskiego»). Її текст, розбитий на серію передач, транслювала в річницю повстання III програма Польського радіо; пізніше програма неодноразово звучала в ефірі Радіо Вільна Європа.
З усіх відгуків про свою діяльність Владислав Бартошевський найбільше цінував лист, який він отримав на своє 80-річчя від Папи Римського Кароля Войтили. – Він зрозумів, про що мені йдеться, – підкреслював Бартошевський. Ось що написав Святий Отець:
Маю на увазі Ваш науковий і письменницький доробок, значну частину якого я знаю особисто, а також Вашу громадську і дипломатичну діяльність – особливо всі Ваші зусилля, спрямовані на зближення людей і народів. Ви прагнули будувати кращий світ, що ґрунтується на правді, справедливості, любові та свободі.
– Вищої нагороди я вже не отримаю, – з гордістю прокоментував ювіляр.
Від редакції: Владислав Бартошевський помер 24 квітня 2015 року, похований на Алеї Слави на Військовому кладовищі на Повонзках.
Автор: Анджей Качинський, жовтень 2010
* Бенедиктинська праця – кропітка, тривала, така, що вимагає виняткової терплячості.