Книжка порушує тему Волинської трагедії 1943 року (або Волинської різанини — саме так ці події фігурують у польській історіографії).
Перекладач книжки, Андрій Бондар, зазначив, що «Кулемети й вишні» — це «незвичайна книжка незвичайного автора», нагадавши про попередні видання Вітольда Шабловського: «Вбивцю з міста абрикосів», «Мою маленьку ПНР» і «Танечних ведмедів». Ці книги були перекладені українською і добре зустрінуті українською публікою.
Андрій Бондар зокрема зазначив:
Книжка «Кулемети й вишні» — це книжка на тему, яка збуджує людей по обидва боки польсько-українського кордону. Це тема, яка висить у повітрі польського суспільства і недостатньо проговорена суспільством українським. Це тема, яку багато хто інтерпретує і намагається накинути своє бачення тих подій. І ця тема стоїть у центрі польського суспільного геополітичного життя: уже декілька років приймаються певні ухвали, резолюції, виходять книжки і знімаються фільми. Це тема, яка останнім часом стала темою номер один у Польщі.
За словами перекладача, українські видавці не так уже й радо поставилися до пропозиції видати переклад цієї книжки українською, очевидно, через те, що тема є доволі драстичною. Історія видання розпочалася рік тому, коли Бондар отримав книжку від автора. Перемовини тривали доволі довго. Чотири видавництва, з якими спілкувався перекладач, так і не взялися за видання, і «Видавництво Старого Лева», у якому таки опублікували «Кулемети й вишні», було п’ятим.
Вітольд Шабловський. Кулемети й вишні. Історії про добрих людей з Волині (переклад Андрія Бондаря). Львів: Видавництво Старого Лева, 2017
Хоча Вітольд Шабловський — найбільш поміркований автор у Польщі, який працює з цією темою. Він намагається говорити на цю тему в інший спосіб: не в спосіб звинувачень, не в спосіб історичних чи політичних порахунків, а зачіпає той єдиний спільний контекст, у якому ми можемо розмовляти один з одним без брому... Ця книжка про те, як під час війни, великої катастрофи, коли більшість пускається берега, коли відбувається війна всіх проти всіх, деякі люди знаходять у собі сміливість, наражаючись на небезпеку, рятувати інших людей.
На думку перекладача, ця книжка буде в Україні обговорюватися ще довго.
Сам Шабловський пояснює, чому він вибрав цю тему:
Я взагалі не знав багато про цю війну. Ця тема одна з тих, яку поляки дуже люблять обговорювати: як нас катували, якими ми були мучениками. Кожен пересічний поляк, який закінчив школу, знає, як нас атакували, убивали, мучили. Я завжди уникав таких тем. І от одного дня, повертаючись до Польщі зі Львова, я залишився на ночівлю в Луцьку, бо хотів побачити замок Любарта. У якийсь момент я усвідомив, що знаходжуся на Волині... Я знав, що там щось таке сталося, тому ввімкнув комп’ютер і почав шукати в ґуґлі, що ж там було. Перші п’ять-шість сторінок говорили про те, як там вбивали-вбивали-вбивали... Я не хочу цього підкреслювати, бо це був жорстокий рік для поляків та українців. Десь на п’ятій сторінці ґуґлу я знайшов брошурку, видану Польським Інститутом Пам’яті, про українців, які рятували поляків під час Волинської різанини. Вона мала десь сто п’ятдесят сторінок і я її прочитав протягом одного вечора. Це були короткі історії на п’ять-десять речень, але сила тих історій була неймовірна, тому я одразу зрозумів, що це та тема, на яку я би хотів написати книжку. Не тому, що це стосується Польщі та України, а тому, що знайшов універсальну тему, і якби ця тема стосувалася Руанди чи Камбоджі, то я теж би хотів написати цю книжку. Мені здається, що в нас дуже багато книжок, які розповідають, звідки береться зло. Мені хотілося написати книжку про те, звідки в роки війни під час найдовшої ночі, коли діються страшні речі, береться добро, звідки беруться люди, які рятують своїх сусідів, а часом і зовсім чужих людей.
Андрій Бондар звернув увагу на момент, «вигідний з точки зору літератури»:
У цій книзі з’являється дуже цікавий герой — не поляк і не українець, а чеський пастор Ян Єлінек, який живе і служить у євангелічній церкві. І там окрім українців, які становлять більшість населення, і поляків, які мають ситуацію окупації та взаємної ненависті і конфліктів, раптом живуть чехи (досить велика чеська колонія, що від початку ХІХ століття там оселилася після поділу Польщі). І ці чехи у вигідний спосіб відрізняються і від поляків, і від українців: вони найкраще провадять господарство, вдаються до серйозних соціальних об’єднань, вони солідарні між собою і мають набагато вищий рівень життя. З’являється цей пастор-чех, який показує і українцям, і полякам приклад безоглядного служіння вищій силі. Він служить Богу і рятує всіх від всіх. Він рятує поляків від українців, він рятує українців від поляків, він рятує німецьких солдат і говорить, що вони чехи. Він рятує совєтських солдат, які з’являються там під час радянського наступу. Мені здається, що Вітольд через образ Єлінека посилає цим людям Бога, якусь таку силу, яка здатна зняти суперечності, здатна примирити.
Шабловський з цією тезою не зовсім погоджується:
Єлінек — це справді чудова постать, шкода, що забута. Окрім усього переліченого, він ще рятував євреїв. Мені подобається твоя асоціація, але я це так не сприймаю, мені здається, він не є Богом. Але він точно є постаттю, яка мала сталий контакт із вищою силою. Частина цієї книжки, що написана від імені Єлінека, з’явилася завдяки щоденникам цього пастора, які я отримав від його приятелів. У своїх щоденниках він весь час молиться. Усі один одного вбивають — євреї поляків, поляки українців, — а він весь час говорить до Бога, який йому не відповідає. Один з чудових епізодів з пастором такий: Єлінек у 1942 році сказав своїм прихожанам, що завдання справжнього християнина — допомагати людям. «Якби зараз, вийшовши з костелу, ви зустріли Гітлера, який страждає, ви мали би його спершу прихистити, нагодувати, а вже потім думати про те, що він Гітлер». Через тиждень на службу прийшло вдвічі менше людей. А він тільки написав: «Господи, що ж я такого сказав? Це Ти нас навчив». До речі, тільки в своєму домі цей чоловік врятував приблизно сто п’ятдесят людей.
Вітольд Шабловський і пані Шура. Фото: Міхал Йончик
Шабловський розповів, що спілкуватися з українцями про Волинську трагедію було не надто просто, утім, конфліктних ситуацій не виникало.
Жодних проблем я не бачив. Лише скажу, що коли вперше їхав на Волинь, то я справді боявся. Півроку я емоційно готувався до цього, бо я не міг собі уявити таку ситуацію, що я приїжджаю на Волинь в село, там стоїть якийсь дерев’яний будинок, я стукаю і хтось виходить. Що я маю їм сказати? У 43-му році тут сталися такі страшні події, чи не хочете мені щось про це розказати? Півроку я готувався і намагався візуалізувати цю ситуацію, провадив сам з собою ці діалоги: уявляв, що скажу я і що мені можуть відповісти. Потім я туди поїхав і першою особою, яку я зустрів, була пані Шура або Олександра Василько зі села Сокіл під Любомлем. Вона просто свята, яка має за життя потрапити на небо. Її батько рятував поляків, а вона є бідною людиною і зовсім нічого не має. Коли я їй привожу якісь подарунки з Польщі, вона може їх за п'ятнадцять хвилин усім роздати. У мене не було жодної складної ситуації з українцями, я мав лише приємні зустрічі і розмови.
Цікаво, що українське видання цього репортажу має оригінальну назву «Кулемети й вишні», на відміну від польського — «Sprawiedliwi zdrajcy», тобто «Праведні зрадники», на якій наполіг польський видавець, розповів Вітольд Шабловський.
Коли я писав цю книжку, завжди в голові тримав назву «Кулемети й вишні. І в книзі дуже багато чого пов’язано з вишнями. Одна з героїнь рятується від бандерівців, сховавшись на вишні. Інші герої згадують, що коли українці мали якісь свята та йшли селом, вони пригощали всіх вишнями... І так собі гадав, що в назві мають бути «вишні», бо це такий лейтмотив книжки. «Кулемети й вишні» — більш поетична назва, не така прямолінійна, як польська, і цим дуже мені імпонує.