У своїй роботі ви нерідко використовуєте речі, які вже присутні в культурі. Платон сказав би, що це потрійне віддалення від ідеї: світ є відображенням вічної ідеї, відтак митець наслідує те, що бачить, – отже, маємо вже два кроки. А ви ще й переробляєте щось, що вже є твором.
Я користуюся мистецтвом або певною візуальною мовою, створеною вже кимось іншим. Зазвичай це стосується Голокосту, подій часів війни, що не зачіпають мене безпосередньо. Я запитую себе: чи маю право фотографувати ці місця, а згодом на основі цих фотографій писати картини? Саме там я відчуваю, ніби щось дивиться на мене й питає: «Що ти тут робиш? Чого ти хочеш?». Тому я й користуюся вже готовими зображеннями. Так я ніби прикриваюся – або віддаляюся, – власне так, як ви сказали: на три кроки від ідеї.
Чому одним із постійних мотивів вашого мистецтва є саме Голокост, адже це темна й болюча тема?
Краків, де я живу, розташований неподалік Освенцима. Важко про це не пам’ятати. Але передусім це гранична точка історії. До того ж роль поляків щодо Голокосту дуже неоднозначна. Мабуть, така вже природа людини: уважніше вдивлятися в те, що темне. Адже мистецтво часто пов’язане з роздумами про світ і про те, на що здатна людина. Ким є людина, що вона може бути й такою, й зовсім інакшою.
На жаль, в теперішні часи більшість зображень, що ми бачимо, далекі від мистецтва. Їх настільки багато, що ми втрачаємо здатність бачити. Чи не здається вам, що ми маємо подбати про якийсь простір невидимості, який дозволив би нам зберегти бодай краплину візуальної вразливості?