Львів зі «Скрині»
У.С.: Як львівська молодіжна тусовка зламу 1960–1970-х вас прийняла? Коли ви відчули, що стали своїм?
В.М.: З одного боку, у правдивих львів’ян викликало підозру вже саме моє прізвище. Доводилося переконувати, що ще був, скажімо, Костомаров і Драгоманов. Та насправді мені дуже пощастило. В гуртожитку на Погулянці зі мною в одну кімнату потрапив Олег Лишега, який приїхав з Тисмениці на Франківщині. Так у мене почалося знайомство і з літературою, і з мистецтвом, і з львівським андеґраундом. Тоді ж з’явився на горизонті наш колєґа Грицько Чубай. І пішло... Вир отого справжнього львівського нонконформізму. Так несподівано для себе я став частиною цієї тусовки. Свій серед своїх.
У.С.: А що вам не подобалося у Львові?
В.М.: Бачте, перші роки і навіть десятиліття мого життя у Львові, а саме в совєтському Львові, наше товариство «зі Скрині» [«Скриня» — самвидавний часопис, єдиний номер якого вийшов 1971 року — ред.], Грицько Чубай, Микола Рябчук, Олег Лишега, Роман Кісь — ми всі жили в такій бульбашці, яку самі собі створили. І зовсім не звертали уваги на те, що діється довкола. Не боролися, а просто зневажали. Нехай собі бавляться в своє, а в нас своя гра була. Це, мабуть, були такі перші львівські квартирники. Ми збиралися в Грицька чи в Миколи, Грицько і Лишега читали свої найперші вірші, я виконував пісні, художники показували картини. Таке самодостатнє середовище. Нас не хвилювала загальна провінційність, совковість. Пригадую, що дуже довго, навіть коли я почав виступати з концертами (ще з першою групою, «Арнікою»), мені не подобалося виступати на великих майданчиках, бо на наших квартирниках збиралися люди, які розумілися, а на концертах сиділа специфічна публіка, — дуже затиснена: ні поворухнутися, ні всміхнутися. Мені це було прикро, хоч і цікаво. Тому ці перші роки я був у своєму світі. Пізніше, коли Львів пробудився, коли такі дивовижні речі відбувалися, як фестиваль «Вивих», тоді здавалося, що оце внутрішній прорив, оце переворот свідомості. А коли запал згас, і багно провінційності почало втягувати в себе знову, то це дуже злостило. Неодноразово про це кажу, воно якесь незмінне, і не знати чому так. Можливо, через те, що багато людей, які мислять сучасними категоріями, залишають Львів, бо не бачать там для себе якоїсь можливості розвитку.
Львів завжди був доволі космополітичний. Той львівський баняк те все переварював і виходили дивовижні люди й традиції. Назви вулиць — єдине, що залишилося свідком того Львова: Староєврейська, Руська, Сербська, Вірменська...
У.С.: Як (чи) вдавалося долати цю замкненість у 1970–1980-х роках?
В.М.: Як я казав, ми жили трохи в паралельному світі. Ми знали, що нас ніхто не буде друкувати, наші пісні, вірші, картини не зацікавлять ширший загал. Жили собі таким неприкаяним життям. Найголовніше те, що ми не обурювалися, не виступали, просто не зважали й займалися своїм.
У.С.: Гаразд, а коли це альтернативне існування перейшло у щось інше?
В.М.: Тоді ж, коли закрутився загальний вир нових подій, мабуть, з другої половини 1980-х. До середини 1980-х років Львів ще був досить заспаний, таке собі тихе болітце: нічого не відбувалося, жодних мітингів чи зібрань. А далі закрутився вир — і у Львові почали відбуватися речі, які годі було стримати. Воно пішло само. В мене та зміна почалася з театру «Не журись!». З театром вийшло випадково. Мій давній колєга, художник Юрко Кох, раз привів до мене свого товариша-однокласника Андрія Панчишина і сказав: «Слухай, тут хлопчина нормальний, пише, вам треба познайомитися». Я послухав, сподобалося — і ми почали товаришувати. Була якраз друга половина 80-х, і Панчишин, який перед тим писав лірику, перейшов на такі, як він сам називав, «гострячки». Наприклад, пам’ятаю текст «День злодія». Приніс мені й позирає: «Ану, ану, заспіваєш щось таке?» Я зразу мелодію і вже за кілька днів, коли Товариство Лева мало свої якісь збори, вперше той «День злодія» виконав. Прем’єра, ажіотаж, всі дуріють від тої пісні і гострого, на той час, тексту. І так покотилося.