«Відьмак» Анджея Сапковського: друге життя на сторінках коміксів

"Wiedźmin 3: Dziki Gon", fot. materiały promocyjne, default, Кадр з гри «Відьмак 3: Дике полювання», фот. рекламні матеріали

komiks

Монументальна сага Анджея Сапковського про біловолосого відьмака завершилася у томі «Володарка озера» більше 20 років тому. Однак і головний герой історії, і витворений навколо нього світ занадто виразні й масштабні, щоб ось так їх полишити напризволяще. Сам автор уже двічі повертався до свого дітища (востаннє, до речі, зовсім нещодавно).

Паралельно відьмак вдало освоює суміжні формати та медіуми. Зокрема, він непогано прилаштувався у коміксах. Мальовані історії про пригоди Ґеральта із Ривії – це просте епігонство заради викачування грошей із фанатів чи все ж таки... дещо більше?

Герої популярних фантастичних циклів можуть не хвилюватися за своє майбутнє. Ні жар, ні холод, ні завершення основного циклу не обіцяють очікуваного спокою: завжди є шанс на воскресіння. Від брами Линварів, де читачі вперше познайомилися з професійним мисливцем на чудовиськ, до погрому в Ривії Ґеральт пройшов стрімким кроком. Почався цикл у 1986 році, а повністю завершився – у 1998-му. Швидкість надзвичайна!

Перше оповідання про відьмака вийшло у грудневому номері журналу Fantastyka. Це був літературний дебют Анджея Сапковського. Йому пощастило перемогти в конкурсі чи, якщо точніше, зайняти одне з призових місць: на думку журі, фентезі не могло претендувати на лаври першості, що мали належати серйозній науковій фантастиці – цікавий прояв снобізму й ілюстрація тогочасних настроїв, які панували всередині фантастичної спільноти. Публікація оповідання дуже потішила пана Анджея, але ні про яку літературну кар’єру він тоді ще не думав. Проте оповідання, а надто його головний герой Ґеральт, дуже сподобалися читачам, і вони стали просити ще. Сапковський написав кілька нових оповідань, а коли зрозумів, що все серйозно, вирішив зробити Ґеральта героєм польської фентезійної саги. Сапковський підійшов до справи серйозно і ґрунтовно. Висока інтенсивність роботи – свідоме рішення автора, який виділяв приблизно по року на кожен том саги. Щирий фанат фантастики, він терпіти не міг недописані цикли й довге чекання, тож хотів позбавити своїх читачів подібної муки.

Picture display

standardowy (864px desktop)

Анджей Сапковський, фот. Piotr Kamionka / East News

Picture image

andrzejsapkowski_en.jpg

На момент 1998 року сага про Ґеральта складалася із двох томів оповідань та однієї пенталогії (серія, що складається з 5 частин – прим.ред.). Трохи окремо стояли оповідання «Дорога без вороття» і автофанфік «Щось закінчується, щось починається», проте основна історія була повністю завершена. Ані мідквелів, ані приквелів у планах Сапковського ще не було. Із квазісередньовічного фантастичного світу він вирушив до реального Середньовіччя та Чехії і Сілезії, землі яких потерпали від наслідків Реформації, тобто – Гуситських воєн. Його ж попередні персонажі зосталися там, де він їх лишив: Ґеральт зі своєю коханою чарівницею Йеннефер відпочивали від буремності земного життя на Острові Яблук, а їхня названа донька, Левеня з Цінтри й дитя старшої крові Цірі, поїхала з Ґалахадом до Камелоту.

Однак популярність «Відьмака» росла, він перетворився на локальний культурний феномен. Заговорили про екранізацію – про той самий серіал 2001 року з Міхалом Жебровським, який Анджей Сапковський воліє зайвий раз не згадувати, аби не переходити на нецензурну лексику. Виникла ідея створити комп’ютерну гру. Студія CD Projekt, що раніше спеціалізувалася на локалізації та виданні закордонних ігор у Польщі, мала амбіцію і, головне, можливості, створити власну гру, яка була б заснована на вітчизняному матеріалі. Проєктом зайнявся новостворений ігровий підрозділ студії CD Projekt Red. Анджей Сапковський погодився віддати права на сагу та персонажів, але зажадав оплату наперед. Ні в які відсотки від продажів чи успіх гри він не вірив. До CD Projekt Red «Відьмака» вже намагалися перетворити на гру, і нічого з цього не вийшло, тож позиція письменника була проста: спершу платіть – а далі робіть, що хочете. А хотіли ґеймдизайнери спершу створити нового відьмака, який би ніяк не був пов’язаний з Ґеральтом, а лише переживав би пригоди в тому самому світі. Рішення зрозуміле і логічне: фінал «Володарки Озера» був відкритим лише щодо подальшої долі Цірі, а от у Ґеральта нових пригод бути не могло. Окрім того, автори, вочевидь, хотіли знизити поріг входження в історію для нових гравців, які не обов’язково готові були читати сім томів різної товщини заради можливості пограти в нову гру. Затія не вигоріла: Білого Вовка довелося викликати із засвітів. І тут чи не вперше однозначний фінал саги Сапковського став менш однозначним. Виявилося, що чутки про смерть Ґеральта сильно перебільшені. Як там кажуть? Щоб здобути вічне життя, спершу треба воскреснути.

Перша гра The Witcher вийшла у 2007 році. The Witcher 2: Assassins of Kings («Відьмак 2: Убивці королів») з’явилася на світ у 2011-му. Продовження вийшло більшим, складнішим та ефектнішим. А тоді настав рік 2015, який змінив усе. І The Witcher, і The Witcher 2 були популярними іграми, але це ніщо порівняно з популярністю, яку здобула The Witcher 3: Wild Hunt («Відьмак 3: Дикий гін»). Заяложений зворот «і на завтра вони прокинулися знаменитими» до ситуації навколо The Witcher 3 пасує ідеально. Весь світ грав у «Відьмака», весь світ читав «Відьмака». Успішна гра проклала Анджею Сапковському дорогу до західного читача. За межами Польщі і східної Європи «Відьмак» виходив і раніше (були переклади на німецьку, французьку, іспанську і навіть англійську мови), але те, що було звивистою стежкою, завдяки роботі CD Projekt Red перетворилося на автостраду з десятьма смугами руху: нові величезні тиражі, новий серіал від Netflix, настільні ігри і комікси.

Picture display

standardowy (864px desktop)

Адам Кіцінський, голова правління CD Projekt, фот. рекламні матеріали

Picture image

adam-kicinski-prezes_cdprojekt.jpg

Мальовані пригоди Ґеральта зараз виходять під егідою CD Projekt Red у розрахованому на більш дорослу аудиторію імпринті DC Dark Horse. Але, що цікаво, це не перші комікси про відьмака. Задовго до кіношників чи ґеймдизайнерів на Сапковського звернули увагу коміксисти. З 1993 по 1995 рік у польському журналі Komiks вийшло шість історій, створених Анджеєм Сапковським, Мацеєм Паровським і Богуславом Польхом. Участь автора викликає у фанатів неабиякий інтерес: зараз Анджей Сапковський добре відомий ставленням до похідних від своєї саги творів, яке інакше, ніж холодним презирством, не назвеш. Що ж, не завжди пан Анджей був знудженим класиком, котрого втомили фанати, що вважали його сагу продуктом вторинним і похідним від ігор, а не навпаки.

Робота над цими коміксами стала для Анджея Сапковського цінним досвідом. Почнімо з того, що він уперше побачив візуальне втілення своїх героїв. Доти, за його словами, вони існували лише як літери на папері. Окрім того, корисною для молодого автора була і робота в команді: низка сюжетних ходів, які вплинули на глобальну історію, народилася саме з цієї співпраці. Наприклад, кожен фанат саги знає, що оповідання «Дорога без вороття» розповідає про батьків Ґеральта, Коріна та Вісенну, от тільки в оповіданні немає ні слова про це. Є пригоди, в яких беруть участь лицар та друїдка, і є їхній роман, але нема дитини. Саме редактор журналів Fantastyka і Nowa Fantastyka Мацєй Паровський запропонував пов’язати їх безпосередньо з Ґеральтом, що й відображено у першому з коміксів. У передсмертному видінні Корін бачить бій мечника з монстром: після перемоги біловолосий воїн називає себе Ґеральтом з Рівії, а Коріна – батьком. Вісенна зринає в оповіданні «Дещо більше» у фіналі другого тому «Меч призначення».

Б. Польх, А. Сапковський, М. Паровський, «Відьмак», фот. Prószyński i S-ka

Коміксова «Дорога без вороття» передвіщає прихід головного героя, а подальші випуски вибудовують хронологію його пригод. У мальованому форматі були втілені оповідання з перших двох томів циклу: «Відьмак» (у коміксі – «Ґеральт»), «Менше зло», «Останнє бажання» і «Межа можливого». Мацєй Паровський доволі точно слідує за оригінальними текстами Сапковського. Легкі відмінності, на які скаржаться часом прискіпливі фанати, продиктовані нюансами формату та специфікою коміксового мистецтва. Сценарист згадував: «У коміксі, як і в кіно, розповідь повинна мати безперервніший характер. В оповіданнях Анджей вдається до різноманітних літературних ігор, проте комікс – це вперте візуальне зображення світу. […] У оповіданнях персонажі з’являються й зникають назавжди; у коміксовому циклі так не можна, тому врани та боболаки фігурують у кількох випусках, а не в одному, тому ґном, Ренфрі, Мишовур і Любисток, перш ніж зіграти в коміксі роль, призначену їм письменником, мусять спочатку з’явитися в іншій сцені, яку дописав я»[1].

Між «Дорогою без вороття» та «Ґеральтом» причаїлася ще одна унікальна історія – «Зрада». Вона існує лише як комікс. Це той рідкісний випадок, коли Сапковський віддав коміксистам у роботу ідею, до якої в нього все не доходили руки: «психопатичні Коти і нормальні Вовки» – мова йде про різні відьмацькі школи. Фанати гри тут обов’язково згадають квест із третьої частини – «Гра в Кота і Вовка…» (Where the Cat and Wolf Play...) Там Ґеральт натрапляє на село, де майже всіх мешканців вирізав злий відьмак зі школи Кота. Прикметно, що в найсвіжішому романі «Роздоріжжя круків» Анджей Сапковський повертається до цієї теми, остаточно утверджуючи лиху вдачу Котів як канон:

Будь-яке втручання у творіння Природи призводить до патологій. До спотворення й нищення. До нівечення. Кому-кому, а тобі я не мушу нагадувати про цитадель Беанн Грудд й створені там аберації. Ті ж горезвісні Коти? Психопатичні вбивці? Природу тяжко ошукати, юний відьмаче [2].

Прикро, але творіння Сапковського, Паровського та Польха не припало до душі читачам журналу Komiks тоді, у 90-х. Мальописи про відьмака сильно критикували і навіть звинувачували у закритті журналу, проте з часом аудиторія їх оцінила. Спершу в Польщі з’явилося двотомне перевидання у 2001 році, потім, у 2015-му, вийшов солідний омнібус з покращеними кольорами, уніфікованим шрифтом та кількома післямовами і, зрештою, англомовний переклад у 2025 році. На сьогоднішній день збірка коміксів Wiedźmin – вінтажна знахідка для «посвячених», абсолютно не масовий продукт. Вільне поводження з каноном ще можна було б пробачити: перепоною стає візуальний стиль. Малюнок Богуслава Польха іноді межує з карикатурою. Його персонажі постійно експресивно кривляються, застигають у неприродних позах і впадають у гротеск навіть у сценах, де майже нічого не відбувається. Комікс виразний, грубий та непричесаний, а ще – неповторно живий. Такого не стрінеш більш ніде. На жаль, в Україні ці роботи не видавалися і навряд чи з’являться у найближчому майбутньому.

Після затяжної паузи у світ коміксів Ґеральт повернувся, вже маючи за спиною не тільки два мечі, а й комп’ютерні ігри. CD Projekt Red активно використовували мальописи для піару свого продукту. Спершу вони випускали комікси, які заповнювали лакуни між основною грою та її додатками: кілька тайтлів стосувалися The Witcher 2 і цікаві насамперед тим, хто грав у цю гру.

Але то були лише перші проби пера. У 2014 році студія взялася за справу серйозніше. Спільно з Dark Horse вони започаткували нову серію. Обкладинку замовили славнозвісному Майку Міньйолі, художнику з унікальним візуальним стилем і автору шалено популярної серії про чортяку з підпиляними рогами Геллбоя. Над сценарієм працював лауреат премії Айзнера Пол Тобін, а сам комікс намалював Джо Куеріо. Вийшла у команди дуже самобутня і моторошна історія, яка, з одного боку, віддала данину творчому спадку Анджея Сапковського, а з іншого – чітко продемонструвала, в чому комікси від першоджерела відрізнятимуться.

Починається «Дім зі скла» з ідейного омажу «Дещиці істини» (від франц. hommage – вияв пошани, знак вдячності, прим.ред.). Ґеральт зустрічає в лісі чолов’ягу на ім’я Яків. Десь тим самим лісом блукає ще Марта – дружина Якова. Хлоп дуже любить її, і байдуже йому, що вона кровожерлива вампіриця-брукса. Якова роздирає почуття провини через долю коханої, тому він лишається поряд, навіть коли та атакує і пожирає випадкових мандрівників, яким не пощастило потрапити до лісу.

«Відьмак: Прокляття воронів», фот. Readcomics.net

З часом Яків приєднується до Ґеральта в його мандрах, і герої, заблукавши у зачарованих хащах, потрапляють до химерного маєтку із магічними вітражами, сюжети на яких постійно змінюються. Дім зі скла – класичний лімінальний простір (від англ. liminal space – порожній перехідний простір), місцина між цим та іншим світом. Тут ніщо не видається правильним: множаться бенкетні зали і свіжі наїдки в них, з’являються ключі, які ведуть на четвертий поверх, хоча в будинку їх усього три. Кожна мить, проведена в маєтку, приносить нові зустрічі й нові таємниці. На Ґеральта чекає детективне розслідування, жахне відкриття, яке перевертає все з ніг на голову, і контракт на вбивство чудовиська. Тільки от чи захоче Ґеральт його виконати?

Сценарій Пола Тобіна вдало змішує інгредієнти класичного відьмацького оповідання: нестандартні персонажі зі скелетами (іноді живими) в шафах, морально-етичні дилеми, атмосфера липкого жаху та дрібка еротики – коли серед персонажів є сукуб, інакше не буває. «Дім зі скла» задав тон усій серії. Він ідеальний для першого знайомства, бо в подальшому ви отримуватимете приблизно те саме. Уся серія коміксів від Dark Horse – це низка локальних історій, які пов’язані між собою персонажами, але не глобальним сюжетом. Автори з різним рівнем майстерності (переважно високим) говоритимуть про Ґеральтову самотність, демонструватимуть його меткий розум та вправне поводження з мечами. До речі, про них.

На прикладі Ґеральтової зброї можна гарно показати, чим комікси, які українською видає Vovkulaka, відрізняються від книг, які видає «КСД». Навколо відьмацької франшизи сформувався міф, який звучить приблизно так: залізний меч для людей, а срібний – для чудовиськ. У грі такий розподіл виправдано геймплейними механіками. Гравець перемикається між мечами залежно від типу суперника. Битися з почварами залізним мечем, особливо на високих рівнях складності, справа безнадійно виснажлива і марна. Однак книжка не така категорична:

Питаєш, у що я, в такому разі, вірю? Вірю в меч. Як бачиш, ношу їх два. Кожен відьмак має два мечі. Недоброзичливці кажуть, що срібний – на потвор, а залізний – на людей. Звичайно ж, це неправда. Є потвори, яких можна дістати виключно срібним клинком, але існують і такі, для яких убивче залізо [3].

Комікси ж навпаки підтримують і утверджують ігрову механіку всередині власного медіуму. Dark Horse та CD Projekt Red взоруються на фанатів ігор, а не книжок. Монстри і їхній дизайн теж взяті з ігор. Навіть їхня поява в межах історії суголосна внутрішньоігровим рівням. У «Домі зі скла» першим Ґеральт убиває утопця – чи не найслабшого ігрового суперника. А вже в кінці історії відьмак виступає проти лєшого – суперника значно серйознішого, практично мінібоса. У третьому томі «Прокляття воронів» знаходить своє виправдання стандартна для таких ігор, як «Відьмак», механіка збирання луту. Цірі береться патрати перевертня, і відбувається такий діалог:

– Заради всього святого! Потвори за кожним деревом!

– Інгредієнти теж. Вовкулаки мають кілька придатних частин. Годяться для зілля [4].

Про зілля та знаки теж говорити не випадає. На сторінках коміксів Ґеральт користується ними значно активніше, ніж в книжках, бо так він робив в іграх. Минуле героя, до якого апелюють автори, теж відбувалося в іграх. Так, у випуску «Прокляття воронів» Ґеральт і Цірі беруть замовлення на стриґу – монстра прикметного, бо саме з ним Ґеральт бився в оповіданні 1986 року. Нова справа неминуче пробуджує спогади, і Ґеральт згадує, як воно було колись. Флешбекам передує багатообіцяючий діалог:

– То як нам підготуватися до стриґи? Ти вже бився з однією, але я чула лише версію Любистка, а не твою. Ну, знаєш, з погляду відьмака.

– Моя версія геть не така захоплива, як бардова… Проте більш повчальна[5].

Паралельно з історією про власне прокляття воронів розгортаються події минулої зустрічі Ґеральта зі стриґою. Пол Тобін близько до тексту переповідає сюжет оригінального оповідання, але пропонує читачам скорочену версію, бо, знову ж таки, спирається на ефектний ролик, який бачили гравці, коли запускали найпершого «Відьмака» 2007 року. Нову інформацію здобувають гравці, але не читачі Сапковського. І так в усьому.

Зі спадком автора сценаристи коміксів поводяться доволі утилітарно: вони черпають з нього ідеї, але про існування самого Сапковського переважно воліють не згадувати. Інтерв’ю з Полом Тобіном, вміщене в одному з випусків, починається з питання про улюблені моменти в грі. Все б нічого, тільки це «Лисячі діти» – комікс, сюжет якого безпосередньо взятий із «Сезону гроз» Анджея Сапковського. Це не творче переосмислення, а дуже точна адаптація. Звісно, Ролан Барт казав, що автор мертвий, але ж не настільки!

Дорікати коміксам можна довго, але неможливо заперечувати очевидне: це дуже якісне та цікаве чтиво. Автори і художники вловили неповторну атмосферу відьмацького світу і придумали яскраві та самобутні історії. «Тьмяні спогади» та «Лемент відьми» здатні пройняти кожного, а не лише фанатів «Відьмака» чи темного фентезі взагалі. Трохи гірша ситуація, щоправда, з «Плоттю і пломенем» – там автори хотіли показати маловідому далекосхідну локацію Офір, проте замість екзотичної історії в дусі «Принца Персії» вийшов типовий «пляжний епізод», необов’язкова дурничка, яка намагається грати на популярних камео (від фр. camée – коротка епізодична поява відомої особи, прим. ред.). Але й вона не позбавлена своєрідного шарму. Прикметний також є випуск під назвою «Дикі звірі». Історію про крихку взаємодію світу людей зі світом дикої природи та міру нелюдської жорстокості придумав польський сценарист Бартош Штибор, а проілюструвала її українська художниця Наталія Ререкіна.

Picture display

standardowy (864px desktop)

Кадр з гри «Відьмак 3: Дике полювання», фот. рекламні матеріали

Picture image

Still from The Witcher 3: The Wild Hunt, photo: press release

Парадоксальним чином комікси повертають читачам старого «Відьмака». Задовго до того, як Ґеральт став частиною палацових інтриг та древніх пророцтв, він був простим мисливцем на чудовиськ, через пригоди якого Анджей Сапковський перелицьовував класичні фольклорні та попкультурні сюжети. Масштабування історії припало до душі далеко не всім, а мальописи знову дарують давно забуту камерність. Вони схожі на побічні квести з гри. Це чудовий спосіб познайомитися з «Відьмаком»: у вас може не бути часу на читання книжкового циклу чи проходження гри на більш ніж 150 годин, але ж одна годинка на комікс знайдеться. А потім ще одна і ще одна… Випусків багато. Ґеральт дійсно здобув безсмертя, бо «завжди буде Зло, яке готове в темряві розгулятися, завжди будуть у темряві ікла та пазурі, смерть та кров. І завжди будуть потрібні відьмаки».

P.S. А якщо вам хотілося б провести ще трохи часу з улюбленими героями, але без епічної серйозності, або ж ви шукаєте нагоди познайомити з цим світом дитину, зверніть увагу на «Маленьку відьмачку», яку українською видав MAL’OPUS. Віковий ценз там 3+, а під обкладинкою ховається 80 сторінок відбірної милоти та гумору.

Джерела: [1,2] Bogusław Polch, Andrzej Sapkowski i Maciej Parowski, «Wiedźmin. Wydanie kolekcjonerskie», [3] Анджей Сапковський, «Роздоріжжя круків», пер. І. Кулинича, [4] Анджей Сапковський, «Останнє бажання», пер. С. Легези, [5] Пол Тобін, Борис Пуґач-Мурашкевич, Кароліна Стахира, Пйотр Ковальський, «Прокляття воронів», пер. М. Янюка, [6] Пол Тобін, Борис Пуґач-Мурашкевич, Кароліна Стахира, Пйотр Ковальський, «Прокляття воронів», пер. М. Янюка.

Мова Ukrainian