У 1924 році Вацлава Хованця обрано бургомістром, а згодом – президентом міста. Першим його великим досягненням стало приєднання до Станиславова приміських ґмін (1925), завдяки чому населення зросло майже удвічі – від 30 до 53 тисяч, а територія збільшилася більш ніж у п’ять разів. З того часу місто перестало бути лише провінційним центром – воно набувало рис справжньої метрополії Покуття.
Слід сказати, що процес створення «Великого Станиславова» розпочався ще в липні 1920 року, коли міське управління доручило магістрату підготувати об’єднання з довколишніми громадами. Добровільної згоди так і не вдалося досягти, тож об’єднання мало відбутися на основі урядового наказу. Упродовж кількох років велися листування з урядом та петиції до сейму, у яких докладно описувалися економічні й адміністративні переваги такого кроку. До справи долучилися й депутати-галичани, а вирішальну підтримку надав воєвода Едмунд Юристовський.
У серпні 1923 року «Денник устав» опублікував постанову, яка дозволяла Раді міністрів змінювати межі міст і приєднувати до них приміські громади. Проте ще понад рік знадобилося, щоб подолати організаційні перешкоди, узгодити технічні формальності та пережити раптову смерть голови міського управління. І тільки завдяки наполегливості та політичному чуттю Хованця справа дійшла до завершення. З 1 січня 1925 року Станиславів офіційно постав у нових кордонах.
До міста приєдналися Княгинин-Село, Княгинин-Колонія та частини навколишніх сіл: Загвіздя, Пасічної, Угорників, Микитинців, Опришівців і Крехівців. Територія міста зросла більш ніж у п’ять разів – від 415 до 2227 гектарів, а кількість мешканців збільшилася з 30 до 53 тисяч. Відтепер Станиславів простягався від Бистриці Солотвинської до Бистриці Надвірнянської, охоплюючи все міжріччя й підпорядковуючи собі ті території, які вже фактично жили в орбіті міста.
Газета «Кур’єр Станиславівський» підрахувала й національний склад нового муніципалітету: 42% поляків, майже 40% євреїв, понад 13% українців, а також німці й представники інших меншин. Саме ця багатогранність стала викликом і водночас ресурсом для подальшого розвитку.
Хованець розумів, що збільшене місто вимагає негайних змін. «Об’єднання обох Княгининів і тих частин сіл, які знаходяться у межиріччі обох Бистриць, абсолютно необхідне з адміністративного і економічного погляду», – наголошував він. Його опоненти застерігали, що приєднання слабших у фінансовому сенсі громад стане тягарем для бюджету. Проте час довів протилежне: саме завдяки рішенню про розширення місто отримало перспективу модернізації й змогу вийти за межі провінційності.
Наслідки стали відчутними вже протягом наступних років. Міські вулиці регулювалися й асфальтувалися, зникли вічні проблеми бруду й куряви, у нових дільницях зводили житлові квартали, школи та соціальні установи. Так на мапі міжвоєнної Польщі постав «Великий Станиславів» – місто, яке завдяки далекоглядності й енергії Вацлава Хованця стало одним із найдинамічніших центрів Галичини.
За 11 років каденції Хованця було побудовано першу міську електростанцію, розширено каналізаційну мережу, заасфальтовано центральні вулиці. Ратуша отримала новий вигляд, з’явилися сотні помешкань, сучасна школа у Княгинин-Колонії та ясла для немовлят. Місто підтримало реконструкцію театру й реставрацію вірменської церкви (роботи архітектора Станіслава Трелі). Вацлав уміло поєднував господарську енергію з політичним чуттям: у 1930–1935 роках він представляв Станиславів у Сеймі Речі Посполитої. Для нього не існувало національних чи конфесійних бар’єрів – у щоденній роботі він оцінював людей лише за їхніми особистими якостями.
У 1935 році Хованець залишив посаду президента й переїхав до Львова, де став головним директором Іпотечного банку. Проте Станиславів не забув свого керманича. У 1938 році президент Польщі Іґнацій Мосціцький відзначив його Золотим Хрестом за Заслуги – символ офіційного визнання його внеску у міське самоврядування.
Друга світова війна принесла драматичні зміни. Усвідомлюючи небезпеку арешту, 1940 року колишній станиславівський президент із дружиною та двома дітьми перебрався до Кракова, де мешкав у центрі міста на вулиці Братській. Навіть там він зумів відтворити атмосферу родинного дому – помешкання прикрасили меблі, перевезені зі Станиславова.
У Кракові він продовжив очолювати Іпотечний банк аж до виходу на пенсію 1949 року, працював експертом у суді, підтримував контакти з колишніми станиславівцями. Його часто відвідував архієпископ Евгеніуш Базяк – ще одна ознака поваги й авторитету, який він здобув за життя.
Вацлав Хованець прожив довге й насичене життя, сповнене і фінансових успіхів, і міської слави, і тіней історичних катастроф. Помер він 11 березня 1985 року у віці 98 років. Похований на Раковицькому цвинтарі в Кракові – далеко від рідного Станиславова, але назавжди пов’язаний із ним своєю спадщиною.
