Драматичні повороти на фронтах українських воєн
Михайло Омелянович-Павленко, фот. public domain
У першій половині 1919 р. УНР зосередила військові зусилля на антиросійських фронтах, воюючи як проти «червоних», так і проти «білих». Насправді сил для війни з Польщею на Волині вона не мала, тому там не відбувалося гострих польсько-українських зіткнень. ЗУНР вчинила навпаки, зосередившись на боротьбі з Польщею та переговорах із більшовиками. На боротьбу з Румунією, яка захоплювала Покуття і була союзником Польщі й Антанти, не вистачало війська. У квітні Польща провела антибільшовицький наступ у Литві й Білорусі, звільнивши Барановичі, Пінськ, Вільнюс, Новогрудок і Лунінець, а потім Мінськ, Бобруйськ і Борисів, тримаючи фронт в районі ріки Березина . Крах УНР під ударами більшовиків призвів у червні 1919 р. до першого бойового зіткнення на південь від Прип’яті, тобто на українському театрі бойових дій, Війська Польського з Червоною Армією, яка атакувала польські частини Галицько- Волинського фронту під Радивиловом і отримала збройну відповідь поляків у вигляді рейду на Рівне, який дезорганізував тил частини підрозділів 12-ї радянської армії (10 червня 1919 р.). У листопаді 1919 року Військо Польське досягло найвіддаленіших територій Білорусі, витіснивши радянські війська з Лепеля, Каменя та Ушачів та діяло в наступні місяці на лінії озер на схід від останнього, на південь від Полоцька та на захід від Вітебська, а потім за наказом Юзефа Пілсудського зупинилася, щоб подальшим тиском на більшовиків не сприяти наступу Денікіна, «біла» Добровольча армія якого перемагала аж до листопада 1919 р., просуваючись на Орел, Тулу і Москву. Це було правильне рішення. Перемога над більшовиками спільно з Денікіним була можливою, але це призвело б до сутички з «білими». Побоюючись німецького реваншу, Франція мріяла про відновлення союзу з Росією. Більшовики, порозумівшись із німцями, прагнули світової революції, умовою якої було утвердження комунізму в Німеччині та знищення створеного в Парижі Версальського мирного порядку, однак вони абсолютно до цього не надавалися. Радянська Росія була ворогом не тільки Польщі, а й Франції, будучи фактичним союзником Німеччини. «Біла» Росія була ворогом більшовиків і німців, омріяним союзником Парижа, залишаючись досі ворогом незалежності Польщі. Пілсудський, вважаючи, що колір імперії, якою керує Москва, має другорядне значення, і що Польща все одно буде змушена боротися з Росією за своє існування, дбав про те, щоб цю боротьбу Польща вела як союзник Заходу з його ворогом (більшовиками), і не була перешкодою для франко-російського союзу, а отже ворогом Заходу та його союзника («білої» Росії). Відмовившись підтримати Денікіна, він врятував більшовиків, втримав Польщу в таборі переможців у Першій світовій війні, а Росію поза ним. Цей трюк УНР не вдався, і щойно зароджена підтримка Києва Антантою раптово щезла з початком боїв армії УНР проти денікінців. Притиснуті з південного сходу «білими», а з північного сходу «червоними» росіянами, вояки УНР відступали до польських рубежів.
Почали з’являтися все більш серйозні відмінності між УНР і ЗУНР, які раніше співпрацювали. У травні 1919 р. офіцер польської розвідки поручник Ян Мазуркевич подався до Петлюри з завданням зʼясувати можливість відправки до Варшави повноважного представника від головного отамана армії УНР. Місія була успішною. Українці Наддніпрянщини під тиском Червоної армії прагнули домовитися з Польщею. На жаль, галицькі українці (галичани) вчинили з точністю до навпаки – вони домагалися припинення вогню з більшовиками, щоб мати можливість зосередити свої сили проти Війська Польського. 7 травня 1919 року Червона армія вийшла до Збруча і радянська влада звернулася до уряду ЗУНР із пропозицією встановити демаркаційну лінію та укласти перемир'я. Цю пропозицію після деяких вагань прийняв 31 травня 1919 р. головнокомандувач Галицької армії (ГА) генерал Михайло Омелянович-Павленко, якого, як відомо, уряд УНР дезавуював, тож він заплатив за це втратою посади, але враження від цього кроку не залишилося непоміченим у Парижі. Страх, що революція пошириться, був цілком реальним. Командувач Українського фронту Червоної армії генерал Володимир Антонов-Овсієнко отримав наказ зв'язатися з Угорською Радянською Республікою через Галичину та Буковину. Цьому завадив бунт 6 української дивізії Червоної армії, якою командував колишній петлюрівський отаман Никифор Григор’єв. Однак радянський напад не вдалося попередити. Враження про слабкість українців як про антибільшовицький бар’єр не затерла найяскравіша операція ГА у війні з Польщею, відома як Чортківська офензива (8–27 червня 1919 р.), яка відкинула Військо Польське, що вже підходило до Збруча, назад до лінії Гнилої Липи. Однак вона оголила південне крило петлюрівців на Волині, піддавши їх більшовицькому наступу, і це в ситуації, коли удар Війська Польського на Луцьк скував північну групу військ УНР, чим скористалися більшовики, атакуючи з південного сходу та захоплюючи Рівне, Шепетівку, Проскурів і Кам’янець-Подільський. Успіх УНР на полі бою з Польщею, яка відокремлювала Радянську Росію від революційних осередків в Угорщині та Німеччині, при одночасній поразці УНР під натиском більшовиків, був прямо протилежним тому, чого від українців очікували у Парижі. За цих умов 24 травня УНР уклала перемир'я з Польщею і, реорганізувавши армію, відбила з більшовицьких рук Поділля і Кам'янець.
Галичани в той час вели війну з Польщею і програвали її. До 17 липня 1919 р. поляки витіснили ГА за Збруч, чим на практиці ліквідували існування ЗУНР. Після форсування Збруча ГА разом із частинами УНР (близько 85 тис. у строю і 15 тис. партизанів загалом) здійснила переможний наступ на більшовиків і 30 серпня увійшла до Києва. На жаль, наступного дня українські війська були витіснені зі столиці «білою» армією Денікіна. Притиснуті «білими» та «червоними» росіянами, українці почали відступати. У цій драматичній ситуації між «білою» і «червоною» Росією та Польщею стався розкол і серед самих українців. УНР, бачачи свого головного ворога в Росії, почала схилятися до союзу з Польщею. Ціною цього союзу могла стати лише відмова України від Східної Галичини. Насправді вона вже було під контролем поляків і українці зрікалися того, чого й так не мали. Однак це рішення виявилося неприйнятним для ядра об’єднаних українських сил, які становили відділення ГА, що походили із ЗУНР і вважали своїм головним ворогом Польщу.
Пилип Пилипчук, портрет невідомого автора, фот. public domain
Однак у наддніпрянців не було іншого виходу. Ще в серпні 1919 р. прибула до Варшави дипломатична місія від УНР інж. Пилипа Пилипчука. 1 вересня було укладено перемир'я між Польщею та УНР, і почалися розмови про польську матеріальну допомогу військам Петлюри. У вересні 1919 року міністр закордонних справ УНР Андрій Лівицький прибув до Варшави, щоб домовитися про на початках таємний союз із Польщею. Перелом у відбудові української армії на контрольованих Польщею теренах стався в лютому 1920 р. Перед цим галицькі українці розірвали стосунки з УНР і 17 листопада 1919 р. перейшли на бік Денікіна (ГА стала УГА – Українська Галицька Армія), а після його поразки – на бік більшовиків – 12 лютого 1920 р. перетворюючись на ЧУГА (Червону Українську Галицьку Армію). У листопаді 1919 року Військо Польське перетнуло Збруч і зайняло Кам'янець-Подільський, створивши таким чином територіальну базу для влади УНР, яка сховалася тут спочатку від Добровольчої армії Денікіна, а потім від більшовиків. Петлюра прибув туди 5 грудня. Решта підрозділів УНР, згрупованих у «трикутнику смерті» Чортория – Любар – Миропіль, за рішенням командування, прийнятим на нараді в Чорториї 4 грудня 1919 р., перейшли до партизанської діяльності в тилу більшовиків і «білих» (так званий Перший зимовий похід армії УНР 6 грудня 1919 — 6 травня 1920).
Антоній Лістовський та Симон Петлюра на більшовицькому фронті 21 квітня 1920, фот. public domain
Тодішній керівник польської держави Юзеф Пілсудський вважав, що Республіка Польща не може вижити між «двома жорнами»: Російською імперією та Німеччиною. Німці були етнічно однорідними. Не вдалося їх роз’єднати, і ймовірно більш сприятливі намічені кордони в Сілезії, Великопольщі, Помор’ї чи Пруссії не змінили б диспропорції можливостей між Рейхом і Польщею. Польща, маючи етнічні кордони з Німеччиною, змушена була межувати з нею й політично. На сході ж поляки межували з литовцями, білорусами та українцями, а не з росіянами. «Розходження Російської імперії по національних швах» змінило б розстановку сил на користь Польщі. Умовою успіху цього проекту була самостійність найбільшого неросійського народу на цій території – українців. Цей розрахунок був основою польсько-українського військового союзу на вирішальному етапі польсько-більшовицької війни. 21 квітня 1920 р. уряд РП і Директорія УНР підписали міждержавний договір, за яким Україна відмовлялася від – ще раз підкреслимо – вже окупованої поляками Східної Галичини, а Польща офіційно визнавала УНР , обіцяючи свою підтримку у війні за незалежність. Спроби польської дипломатії залучити країни Балтії та Румунію до створюваної коаліції зазнали невдачі. За цих умов 24 квітня було укладено відповідний двосторонній польсько-український військовий договір. Результатом домовленостей став спільний наступ Війська Польського та частин УНР на Київ, який було захоплено 7 травня. Частина колишніх військ ГА, що залишилися в Червоній армії, відкрила фронт із союзними польськими і українськими військами.
Подальшу долю УНР визначили перипетії польсько-радянської війни. 9 червня польські війська залишили столицю України. Українські війська хоробро билися в боях під час прикриття польського відступу влітку 1920 року. Шоста дивізія полковника Марка Безручка врятувала Замостя наполегливою обороною, а війська генерала Омеляновича-Павленка співпрацювали з 6 польською армією, утримуючи лінію Дністра для захисту Східної Галичини від Кінної армії Будьонного. Розгромивши більшовиків під Варшавою і над Німаном, українці не визнали перемир'я 18 жовтня 1920 р. Частини їхнього війська чисельністю 23 тис. осіб продовжували бої до 20 листопада. Це був останній акорд боротьби за незалежність УНР, відомий як Другий зимовий похід її військ (4 листопада – 6 грудня 1921 р.), що завершився розгромом найбільшої групи під Малими Міньками (17 листопада) і розстрілом взятих у полон більшовиками 359 військовополонених, здійснений у Базарі 23 листопада. Залишки цих частин, яких витіснили росіяни, були інтерновані поляками.
За Ризьким договором 18 березня 1921 року Польща відмовилася визнавати УНР і визнала Українську РСР, на чолі якої росіяни, не довіряючи навіть українським комуністам, поставили болгарина Християна Раковського (Кристьо Георгієв Станчев). Редакцію українського варіанту мирного договору виконав Леон Василевський – член польської делегації, оскільки делегація Радянської України не змогла скласти офіційний текст мовою країни, яку вона нібито представляла.
