Вероніка Ґроздев-Колацінська: «Фольклор Підляшшя

Вероніка Ґроздев-Колацінська: «Фольклор Підляшшя – унікальне плетиво культур»

weronika_grozdew_kolacinska_2010_fot_jedrzej_wojnar_aw_jjw_20100529_0005.jpg, default, Вероніка Ґроздев-Колацінська під час концерту гурту Village Kollectiv, Білосток, 2010, фот. Jędrzej Wojnar / AW

#традиції

#музика

Чим особлива народнопісенна творчість Підляшшя – регіону, де зустрічаються польські, литовські, білоруські, українські та інші фольклорні традиції? Про це розповідає етномузиколог Вероніка Ґроздев-Колацінська, укладачка збірника підляських народних пісень і музики.

У серії «Польські пісні та народна музика» вийшла шоста частина – том «Підляшшя». Розкажіть, будь ласка, про цю серію, з якою метою вона створена?

Ініціатором серії, задуманої як цикл регіональних монографій і названої «новим Кольбергом», є професор Людвік Білявський – її головний редактор до 2021 року. Ідея професора полягала в тому, щоб продовжити справу Оскара Кольберга, тобто видавати та поширювати сучасну народну музику – у формі нот, записів та розлогих наукових коментарів до них. З самого початку, тобто від першого тому, присвяченого Куявії (Куявія, поль. Kujawy – історико-етнографічний регіон у центральній Польщі – ред.), виданого в 1974-1975 роках, до роботи над публікаціями залучили багато фахівців. Цей процес мав не лише міждисциплінарний характер, а й консолідував різні наукові спільноти, хоча ядро колективу складали дослідники з Польської академії наук. Сьогодні, як головний редактор цієї серії, я намагаюся діяти так само, тож запрошую до співпраці колег із різних наукових центрів, а також краєзнавців, окремих збирачів та аніматорів місцевих традицій. Регіональні томи, зокрема присвячені Куявії, Кашубії, Вармії та Мазурам, Люблінщині та Підляшшю, незважаючи на їх науковий характер, також успішно служать іншій аудиторії – вони становлять своєрідний резервуар традиційних мелодій і текстів, а крім цього є збіркою етнографічних, історичних та етномузикологічних знань. Усім цим можуть користуватися не тільки митці, а й усі зацікавлені регіональною культурою. Кожен регіональний том має дещо відмінні методологічні принципи, залежно від точок зору головних авторів і тенденцій, якими керується наука в певний час.

Picture display

standardowy (864px desktop)

Обкладинка книжки «Podlasie. Śpiewacy i style wykonawcze», Ред. В. Ґроздев-Колацінська, 2022, фот. ISP PAN

Picture image

podlasie_cz6.jpg

Як створювався том «Підляшшя»? Хто, як і як довго над цим працював?

Головним автором підляського тому була Яніна Шиманська. Проте завершення своєї багаторічної праці вона так і не побачила, перше видання монографії побачило світ у 2012 році. Ядром видання стали тексти пісень (без мелодії) з культурологічним коментарем Шиманської. Ці перші частини містили переважно польський репертуар, точніше польською мовою, оскільки такі записи були в архіві Фонографічних колекцій Інституту мистецтва Польської академії наук (ISPAN). Сама Шиманська багато записувала під час теренових досліджень, була любителькою пісень і співу взагалі. Саме вона вигадала красивий вислів: «співане слово» і присвятила йому свої наукові роздуми. Її цікавило виконання та реконструкція старовинного сільського співу, вона прихильно ставилася до діяльності фундації «Музика кресів» у цій сфері. Вона також звернула увагу на окрему людину як виразника не стільки своєї традиції, скільки свого вибору в ній. Її улюбленою співачкою, можна сказати, була Марія Марциняк, яка мала колоритну особистість, великий вокальний потенціал і величезний різноманітний репертуар (саме від неї фольклористи записали пісні на ідиш та багато зразків варшавського міського фольклору). Коли я переглянула підляський репертуар, зібраний у відділі фольклористики Інституту мистецтва ПАН, виявилося, що він значно багатший і що вибір Шиманської, яка, однак, керувалася насамперед словесним змістом пісень, треба було доповнити: по-перше, нотами мелодій, по-друге, «руським» репертуаром (з Русі, а не з Росії), тобто українським і білоруським, таким характерним для Підляшшя.

Вероніка Ґроздев-Колацінська, фот. з приватного архіву Вероніки Ґроздев-Колацінської

Я також подумала, що варто наголосити на ракурсі, який показує нам цінність окремої людини для культури її «малої батьківщини», тим паче, що цей ракурс виявився актуальним останнім часом, в епоху турботи про так звану нематеріальну спадщину та своєрідної популярності передачі традиції в дусі «майстер-учень» (не лише в межах сім’ї та місцевої громади, а ширше – загальнонаціональної). Це не дивно, адже відходить покоління людей, які пам’ятають старий репертуар, тобто те, що ми вважаємо найціннішим, і здатні його відтворити. А Підляшшя є унікальним з точки зору розмаїття, тому що тут зустрічаються і взаємопроникаються різні культури, етноси, релігії. Інколи такі взаємовпливи навіть важко розрізнити. Це виявляється в мелодіях, способах музикування та співу, у мові та звичаях. Зрештою, ми уклали том «Підляшшя» у шести частинах, створених у 2016-2022 роках, доповнивши архівний репертуар, записаний починаючи з 1951 року, найновішими записами. Неможливо перерахувати всіх, хто долучився до створення видання, тому згадаю лише ключових осіб, тобто авторів коментарів, польових збирачів та транскрипторів. Це зокрема: Барбара Снєжек, Пьотр Даліґ, Збіґнєв Порембський, Арлета Навроцька Висоцька, Томаш Новак, Ґустав Юзала, Яцек Яцковський, Беата Максимюк-Пацек, Аґата Кусто, Маріуш Пуця, Ґабріеля Ґацек, Анастасія Някрасова, Димітр Гарєлав, Пьотр Дорош, Аґнєшка Єж, Марія Шиманська-Ільната, Юліта Харитонюк, Марцін Ліцьвінко, Барабара Кузуб-Самосюк, Ангеліка Маґєр, Ремек Мазур-Ганай. Ми також використали нотні транскрипції видатних польських етномузикологів, а саме: Ядвіги Собеської, Яна Стешевського, Ярослава Лісаковського, Олександра Павляка, Катажини Дадак-Козіцької.

Video embed

Rozgłos 2019 - Wiera Niczyporuk i Walentyna Troc - Dobry weczór, czudry weczór

Підляшшя в Польщі – унікальний регіон. Століттями поруч із поляками тут жили й живуть білоруси, литовці, українці та татари. Чи переплітаються якось музичні традиції цих народів?

Так, Підляшшя, як сказав Пьотр Даліґ, є своєрідним об’єктивом, який об’єднує колоритні традиції центральної Польщі та її східних сусідів. Музика, обряди, легенди, літературні теми, танці та інструменти всіх згаданих народів різною мірою присутні в культурі Підляшшя. Звісно, можна говорити про ширші контексти та впливи – про культуру багатонаціональної Речі Посполитої, дивлячись як на захід Європи (тут, наприклад, спільні баладні мотиви, скрипка, далекий «предок» якої примандрував з Азії, танцювальність пісень) і на Схід (наприклад, мелізматичний, гетерофонічний, поліфонічний і колективний спів). Це, звичайно, дуже спрощений виклад. Конкретні приклади взаємопроникнення та співіснування різних традицій – це пісні, мелодії яких є спільними для текстів різними мовами. Популярність таких танців, як полька, краков'як і карабочка по всьому Підляшшю також доводить взаємний вплив. Багатоголосся – мабуть, найхарактерніша риса музичної культури Підляшшя.

Video embed

Hanok - Żemerwa - Muzeum Małej Ojczyzny w Studziwodach

У якому сенсі можна (якщо можна) говорити про підляський фольклор загалом? Якщо так, то чим він вирізняється на мапі польського музичного фольклору?

Фольклор Підляшшя є своєрідним конгломератом різноманітних фольклорів. Раніше існував, здавалося б, простий поділ – польсько-католицькі шляхетські традиції та русько-православні селянські традиції, але якщо придивитися до окремих музичних артефактів, то цей поділ уже не такий очевидний. І сам регіон, і його культура, в тому числі фольклор, мають межовий, обширний, іноді розмитий характер. З іншого боку, ми знаходимо дуже конкретні посилання на традиції, які утвердилися в цьому культурному плавильному котлі. Зигмунт Ґлоґер писав про специфічну пісенну спільноту Підляшшя: «Мазури навчилися пісень русинів, а мазовецьких пісень навчилися русини, обидва набули звучання своїх діалектів і вважали ці пісні спільним надбанням». Це дуже красномовна цитата, оскільки вона говорить про згадану вище нездатність встановити чітку межу. Що є виразним у підляському фольклорі? Звичайно, старовинні обрядові пісні, наприклад, весільні, весняні та осінні, жниварські пісні, ідентичні тим, які співають білоруси, українці, литовці – звісно, у різних мелодичних та словесних варіантах. Найчастіше це варіанти з Полісся та Вільнющини. У свою чергу, ліричні пісні дуже часто є образами кохання козака та дівчини, а значить, сягають корінням у дуже українську культуру. Є чимало мотивів, характерних для мазовецьких пісень, зокрема курпіївських, сувальських та люблінських. Найсильнішим акцентом музичного фольклору на Підляшші є спів, я б навіть сказала, насолода співом. Тут, як і в повсякденному житті, темп значно повільніший, ніж, наприклад, у центральнопольській чи великопольській музиці. Спів більш розтягнутий, без чіткого ритму, менше розспівів. Він також менш позначений рубато, таким типовим для польської танцювальної музики (рубато – варіювання темпу під час виконання творів академічної музики – ред.). Проте цей спів має специфічний восьмитактний метр, нечуваний в інших регіонах Польщі, що в свою чергу наближає музику Підляшшя до Литви та Білорусі. До найхарактерніших елементів традиційної підляської обрядовості належать: звичай випікання весільного короваю та великоднє колядування зі співом т.зв. волочебних пісень, які ще називають «конопельками».

Video embed

Korowaj w Dobrowodzie x264

Який слід залишила бурхлива історія краю у фольклорі Підляшшя?

Війна завжди руйнівна – це трюїзм, але в контексті культури ми не завжди це усвідомлюємо, бо намагаємося вловити «залишки» – вірші, пісні, малюнки, прозу... створені в екстремальних умовах. З одного боку, трагедії цілого суспільства збіднюють спадщину, вироблену століттями, а з іншого – дають простір для введення нового змісту та нових форм. Деякі елементи традицій забуваються, йдуть разом з людьми, на їх місці з’являються нові – коли люди мігрують, вони забирають із собою те, що пам’ятають, що їм подобається або що вдалося придбати. Так мігрують мелодії, інструменти, мода і т. д. На Підляшші перед Другою світовою війною грали на гітарі, цитрі, кларнеті, фісгармонії – це був найчастіше військовий імпорт з Росії; ще донедавна тут лунали популярні пісні та частівки пісні, які грали під акомпанемент баяна. Сьогодні цей репертуар зі зрозумілих причин не викликає у нас позитивних асоціацій. Політичні негаразди, які нерідко оберталися наказами та заборонами для місцевого населення, накладали відбиток і на мову пісень та богослужебний репертуар. Чи не найвиразніше це видно на прикладі підляських уніатів, які зробили свої пісні двомовними – залежно від того, коли і кому співали.

Video embed

Dobryna - Konkurs Muzyki Folkowej - Nowa Tradycja 2018

Що вас здивувало, коли ви працювали над підляським фольклором? Яке ваше найбільше відкриття?

Культуру Підляшшя я знаю ще з дитинства, бо народилася і виросла у Білостоці. І хоча мої домашні традиції мають шляхетсько-міський характер, часті поїздки в околиці Супрасля, Більська Підляського, Гайнівки (де мій батько у 1980-х створив зовнішні фігури сграфіто в соборі Святої Трійці), Біловежі, Сокулки, Крушинян, Книшина, Заблудова, Тикоціна мали величезний вплив на моє сприйняття регіону як єдності в різноманітності. Проте про музику (іншу ніж православна та церковна), а саме про гучний підляський спів я дізналася, а точніше відчула її, під час студентської практики в селі Малинники. Це був глибокий чуттєвий досвід. Тоді я вперше чула спонтанний, домашній спів кількох людей, а не спів ансамблю. Я захотіла описати цей спів і певною мірою представити його в томі «Польських пісень та народної музики», який присвячений співакам і стилям виконання Підляшшя. Прослуховуючи архівні записи з Фонографічної колекції Інституту мистецтва ПАН та обираючи пісенний репертуар для транскрипції й вихідного компакт-диска, я не був здивована, радше зачарована багатством і повнотою співу, його стилістичним розмаїттям – від сольного виконання з дуже суворим, архаїчним звучанням, через сентиментальні, ліричні голоси, аж до пишного, гучного гуртового співу. Це був спів білоруською та українською мовами, «простою» говіркою, польською, мішаною. Певною несподіванкою стали пісні на ідиш, але вони трохи розчарували, тому що це не місцеві пісні, а «варшавські», принесені із заробітків у столиці. Відсутність єврейських чи татарських пісень сумна, бо змушує усвідомити крихкість і швидкоплинність нематеріальної культури.

Video embed

Warsztaty pieśni podlaskich 2014 - Cz.3 Pieśni z Malinnik

Чи фольклор на Підляшші ще живий, чи це вже «атракція», «музейний експонат», «окраса музею під відкритим небом»?

Усі ці форми й обличчя фольклору, про які ви згадали, не виключають його життєздатності. Фольклор у цих підходах виконує різні функції, служить різним аудиторіям і задовольняє різні потреби. Незалежно від того, чи це форма традиційного акапельного співу, який звучить у поколіннях, чи застільна пісня під акордеон, чи реконструкція старого ритуалу, збагаченого співом, танцями та грою на інструментах – це все одно фольклор, частина культури, хоча й не обов’язково широко розповсюджена, радше (як не парадоксально) елітарна, зрозуміла вузькій аудиторії. Однак іноді фольклор буває привабливим для ширшої аудиторії.

Video embed

Warsztaty „Obrzędowe pieśni podlaskie”

Що можна зробити, щоб регіональні традиції тривали і не зникали? Можливо є цікаві приклади, якийсь досвід з Польщі чи світу?

Найважливішим є передача традиції в родині, в найближчому оточенні, де культура найприродніше засвоюється і передається як особлива, особиста цінність. Її елементи не завжди були місцевими, але прийняті в якийсь момент, освоєні та одомашнені, вони стають рідними. Як, наприклад, македонська буза (слабоалкогольний напій – ред.) у Білостоці, як німецька солдатська пісня, що стала популярним весільним маршем в селах України та Білорусі, а також дійшла до Підляшшя, а в загальну історію музики увійшла як перший державний гімн відродженої Болгарії в XIX столітті. Однак інколи буває так, що передача через сім’ю є важкою або неможливою з певних причин, тоді ми шукаємо інші способи поділитися тим, що вважаємо важливим для себе з точки зору культури та ідентичності. Ці методи можуть бути більш-менш формальними. Маю на увазі різноманітні культурно-просвітницькі заходи – у тому числі системні та циклічні. Починаючи з 1990-х років, сільська традиційна музика в її нестилізованій формі – in crudo (з лат. – в сирому стані), як колись сказав про неї Мар’ян Собеський, у Польщі реконструювалася, продовжувалася, плекалася та цінувалася різними способами. Водночас це також джерело натхнення для різноманітних музичних адаптацій. Зараз у Польщі ми маємо близько 30 фестивалів, присвячених різним версіям так званої музики народів світу та багато інших регіональних фольклорних фестивалів і один загальнопольський фестиваль у місті Казімєж Дольний. Фестивалі, які часто супроводжуються майстер-класами та танцями, сьогодні є однією з форм збереження чи демонстрації традицій, звісно, постановочних. Підляшшя також має свої фестивалі, наприклад фестиваль багатьох культур і народів «З сільського подвір’я» у Черемсі, який проводиться з 1996 року, або «Там по майовій росі» в Студзіводах, започаткований у 2004 році. Перший більше тяжіє до фольклорних і різноманітних варіантів традицій, другий – до старовинних звичаїв. Обидва мають міжнародний характер. У Білостоці найвидовищнішою подією, що демонструє багатство фольклору, є фестиваль «Підляська октава культур». Існують також більш спонтанні ініціативи, породжені потребою моменту – святкового чи повсякденного, наприклад, зібратися разом, щоб поспівати разом із кимось із сільських співаків, «танцювати» під традиційну живу музику, травневі богослужіння у каплицях, співання різдвяних колядок, вишивання обрядових рушників. Це лише кілька прикладів, але Підляшшя все ще зберігає багато своїх старих традицій і звичаїв. Сьогодні вони цінуються, захищаються різними офіційними програмами, фінансуються з міністерських бюджетів. Усе це дуже важливо, але варто пам’ятати, що найбільша цінність традиції полягає в тому, що вона пов’язана з повсякденним життям, а її життєздатність залежить від того, чи хтось без примусу принесе її в це життя.

Video embed

Potańcówka podlaska w Rejpiczach (Rajkach), taniec Korobuszka

Яке, на вашу думку, майбутнє фольклору на Підляшші?

Це складне питання... Це питання смаків. У минулому фольклор і культура загалом виникали з норм, встановлених «згори» або самим середовищем, і часто відігравали підпорядковану роль щодо них, щодо життя, часу та природи. Естетика була другорядною, хоча й дуже важливою. Фольклор мав свою мову, символіку, канонічне виконання. Будь-яке відхилення містило ризик неприйняття суспільством і навіть тілесне покарання, що не означає, що не було тих, які ризикували. Щоб займатися музикою, співом і танцями, потрібно було мати задатки – талант, покликання (іноді це передавалося з покоління в покоління). Фольклор, незважаючи на його підлеглу життєву роль, був мистецтвом. Сьогодні ми по-іншому це сприймаємо, по-іншому визначаємо, і в поширених наративах ми схильні називати фольклором все, що смішне, кітчеве, застаріле. Сьогодні фольклор визначається як диско-поло, популярне не лише на Підляшші (хоча звідси походить один із найвідоміших виконавців цієї музики). Саме тому сьогодні слово фольклор витісняється такими поняттями, як спадщина і традиція. У загальному сприйнятті ці терміни звучать більш серйозно. Якщо ми усвідомлюємо та здатні визнати, що таке наша спадщина, яку цінність вона має для нас, для нашої ідентичності та культурної самосвідомості, ми будемо її передавати та плекати в різних ситуаціях – від домашніх, до регіональних чи навіть державних – важливо, щоб не заплутати їх політичними ідеологіями та партикулярними інтересами, бо, як ми знаємо, нічого доброго з цього не виходить. Форма передачі та культивування традицій тут, мабуть, має другорядне значення, культурі притаманні зміна та різноманітність.

Мова Ukrainian